Про непідтверджені наміри

Угода про наміри без волевиявлення сторін щодо надання їй статусу попереднього договору, не є підставою для відстрочення виконання судового рішення. Про це йдеться у постанові Верховного Суду від 15.02.2018.

До господарського суду звернувся банк з позовом про стягнення заборгованості із товариства. Суд постановив борг стягнути. Апеляційний суд цю позицію підтримав. Тоді товариство подало заяву до суду, в якій просило відтермінувати виконання судового рішення до 2020 року.

Цей строк товариство обґрунтовувало тим, що наразі його фінансовий стан є незадовільним. Однак знайшовся інвестор, який виявив намір профінансувати товариство, тож до 2020 року воно розраховує відновити свою платоспроможність. Відповідні наміри інвестора були відображені в угоді, яку товариство додало до заяви до суду.

Суд першої інстанції, а згодом і апеляційний суд дозволили боржникові розрахуватись із кредитором у 2020 р. Та сам кредитор, вважаючи таке відтермінування неприйнятним, поскаржився до Касаційного господарського суду у складі ВС.

У постанові № 910/11358/16 КГС ВС зауважив: судами попередніх інстанцій не було надано оцінки угоді про наміри в контексті положень ч. 4 ст. 635 Цивільного кодексу. Для того щоб договір про наміри мав обов'язковий характер, у ньому повинна бути прямо передбачена воля сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Однак суди не досліджували угоду про наміри щодо наявності в ній умов щодо надання її сили попереднього договору. Тож висновок про бажання інвестора погасити заборгованість боржника є передчасним.