Практика хоча б каденції

КС установив доктринально-концептуальні засади для скасування люстрації

Рішення КС щодо Закону про вищу освіту органічно пов’язане з майбутнім рішенням про конституційність Закону про очищення влади (про люстрацію), адже вирішення цієї проблеми повинне бути аналогічним.

Конституційний Суд України

Окрема думка

судді Конституційного Суду України СЛІДЕНКА І.Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України «Про вищу освіту»

Зважаючи на наявність Рішення Конституційного Суду у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів щодо відповідності Конституції (конституційності) п.7 ч.2 ст.42 закону «Про вищу освіту» від 20.12.2017 №2-р/2017, прийнятого формальною більшістю від фактичного складу КС;

констатуючи той факт, що застосовані методологія і аргументація та визначена на їх основі абстрактно-теоретична неконституційність п.7 ч.2 ст.42 закону «Про вищу освіту» від 1.07.2014 №1556-VІІ зі змінами мають суб’єктивний та відносний характер;

усвідомлюючи необхідність субстанційно-онтологічного аналізу для визначення помилок, недоліків та недосконалостей, які містяться в Рішенні;

користуючись правом на окрему думку, закріпленим у ст.93 закону «Про Конституційний Суд України»,

вважаю за необхідне висловити такі заперечення щодо мотивувальної та резолютивної частин рішення:

І. Заперечення концепції рішення

Конституційний Суд концептуально вибудовує рішення на тому, що:

— п.7 ч.2 ст.42 закону «Про вищу освіту» не відповідає принципу правової визначеності;

— право вільного голосу народного депутата у Верховній Раді та її органах є абсолютним;

— юридична відповідальність є природою оспорюваної норми.

Однак жодне із цих тверджень не відповідає дійсності, а комбінаторна дія цих трьох компонентів зумовила концептуальні вади та неузгодженості рішення.

1. Конституційний Суд стверджує, що «диктаторські закони 16 січня 2014 року» є умовною назвою законів, прийнятих ВР у зазначений день. Зі змісту п.7 ч.2 ст.42 закону №1556 випливає лише така ознака цих законів, як їх прийняття 16.01.2014. Однак ця ознака стосується всіх законів, прийнятих у той день, тому неможливо однозначно встановити, які з них належать до категорії «диктаторських».

Такий підхід до визначення цієї проблеми можна охарактеризувати як «формальне фарисейство». Конституційний Суд не знає, що таке «диктаторські закони 16 січня 2014 року»? Тоді йому слід було дослідити мас-медіа другої половини січня 2014 року.

Конституційний Суд України, очевидно, проігнорував той факт, що його мотивація та рішення мають не тільки і не стільки правовий ефект, а й суспільно-політичний. КС повинен був дослідити не лише формальні «літери» норм, але й причини і наслідки їх прийняття. Так звані диктаторські закони з’явилися як реакція на Революцію гідності і мета їх полягала в необхідності придушити народні виступи проти диктатури політичного режиму В.Януковича. Власне, через це вони і є «диктаторськими». Конституційний Суд проігнорував сукупну дію прийнятих законів на суспільні відносини в конкретних історичних умовах. При цьому не виключається, що запровадження певних обмежень із цього переліку за умов демократичного врядування може бути виправданим, оскільки цілі демократичного та авторитарного режимів принципово різні. Якщо основна мета авторитарного режиму — самозбереження для узурпації, то мета демократії — захист загальновизнаних принципів держави та соціуму для збереження людської свободи та гідності.

2. Конституційний Суд вважає, що «право вільного голосу народного депутата України у Верховній Раді України та її органах є абсолютним, тому він не може нести юридичної відповідальності за результати голосування».

У зв’язку з наведеним трактуванням Конституції виникає ряд запитань. Абсолютна відсутність відповідальності народного депутата від чого? Від присяги? Від обов’язку дотримуватись Конституції та законів? Від служіння Українському народу? У такому разі КС одним розчерком пера звільнив народних депутатів від цих обов’язків. І нехай нікого не вводить в оману витіюватість визначень мотивації. Конституційний Суд буквально витлумачив текст оспорюваної норми, встановивши відсутність будь-яких обмежень для народного депутата у зв’язку з його голосуванням. Однак у цьому випадку слід було застосувати телеологічне тлумачення, яке дало б принципово інші результати.

Проблема відсутності юридичної відповідальності за голосування в парламенті зводиться до банального: не можна просто голосувати за будь-що, що назвали законом. Очевидно, що є певні критерії для цього голосування, які базуються на загальновизнаних принципах демократичного врядування. В іншому випадку в парламенті можна прийняти будь-який закон, у тому числі й антиправовий, що наочно підтверджують «нюрнберзькі закони» третього рейху або «закон негідників» сучасної Росії. Не тільки процедура важлива, істотне значення має також сутність закону. Антиправовий закон, прийнятий відповідно до процедури, не стане правовим. Якщо ВР проголосує за те, що євреї повинні носити «зірку Давида», а її науково-експертний відділ підтвердить, що правову визначеність дотримано, і 226 народних депутатів проголосують «за», то це ще не означатиме, що такий «закон» матиме якийсь стосунок до права.

Конституційний Суд у цій справі чи не вперше у своїй практиці розглядав доволі рідкісний випадок, коли в правовій системі норми етики, моралі та цінностей переплелися з нормами права. КС мав би визначити, що є пріоритетом: етична норма, цінність, яка формує загальне поняття права, чи формальне розуміння права має примат над нормами етики. КС повинен був оцінити дії народних депутатів України не лише з точки зору формально визначеного їх статусу і відсутності їхньої відповідальності за свої дії, а й з точки зору причин і наслідків дій народних депутатів.

У цьому рішенні форма підмінила собою сутність. Замість аргументів права вчергове пріоритет отримала доцільність формальної більшості.

Таким чином, КС визначив, що дії народних депутатів, які в тому числі призвели до масового кровопролиття у січні — лютому 2014 року, не повинні нести жодної відповідальності в принципі.

3. Конституційний Суд стверджує, що «фактично запроваджено юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування у минулому».

Насамперед зауважимо, що КС принагідно зробив нове відкриття у структурі простору/часу загалом та праві зокрема, оскільки голосування в майбутньому поки що неможливе через відомі їх природні властивості. При цьому КС у принципі не дослідив природу оспорюваної норми закону «Про вищу освіту», що призвело до критичної помилки з її ідентифікацією. Очевидно, що ця норма має люстраційний характер, тому її необхідно тлумачити як критерій допустимості для посади в органах державної влади. Встановивши іншу природу оспорюваної норми, а саме — те, що вона є санкцією, тобто належить до юридичної відповідальності, КС заклав основу для визнання люстрації в цілому як різновиду юридичної відповідальності неконституційною.

Слід також звернути увагу на те, що КС проігнорував основну ідею оспорюваної норми — заборону обіймати державні посади особам, які скомпрометували себе. Йдеться не про злочин чи адміністративний проступок, а про категорію професійної етики та загальної моралі. У протилежних випадках застосовується не люстрація, а Кримінальний кодекс.

Оспорювана норма закону «Про вищу освіту» має всі ознаки люстраційної норми. Конституційний Суд повинен розглядати питання комплексно, без відриву від тих процесів, які відбуваються в державі, парламенті, соціумі. Очевидно, що йдеться про процеси, які нині відбуваються в Україні, і ці процеси пов’язані з очищенням влади, іншими словами — з люстрацією. У дискурсі цих процесів, у руслі відповідного законодавства, яке вже прийнято в Україні і функціонує, ця норма, по суті, є частиною люстраційної системи, а саме: законів про відновлення довіри до судової влади, про очищення влади.

В основі природи явища, закладеного в п.7 ч.2 ст.42 закону «Про вищу освіту», лежать не правові чинники, а політичні. Політичний чинник чітко вказує на елемент доцільності, відповідно до якого держава формує лояльний до себе корпус службовців. Власне, йдеться про люстрацію, яка справді може заборонити певній групі громадян бути, наприклад, ректорами, тому що вони не достойні займатися вихованням майбутніх поколінь з точки зору уявлень держави і соціуму про добро і зло, про етичне і неетичне. Міністерство освіти і науки, ВР можуть установити будь-які вимоги до осіб, які здійснюють функції від імені публічної влади, будь-які кваліфікаційні вимоги, які не виходять за межі здорового глузду та Конституції.

З огляду на те що оспорювана норма закону «Про вищу освіту» є люстраційною нормою, КС узагалі не повинен був розглядати це питання, тому що воно належить до сфери політичної доцільності держави. А конституційні суди політичну доцільність не розглядають, оскільки це призводить до їх політизації.

Отже, КС, якби він мав якусь перспективу на майбутнє, у цій ситуації мав би самоусунутися. Тим більше що у випадку політичної природи казусу самоусунення є ключовою доктриною функціонування подібних органів державної влади. Мудрість конституційних судів, за великим рахунком, полягає в тому, щоб усуватися від проблем політичного характеру і розглядати проблеми, які справді мають ключовий характер для функціонування держави і соціуму, але при цьому зважати на репутацію конституційного суду, а саме: з яким балансом він вийде після вирішення конкретної справи. Очевидно, що у випадках, коли конституційні суди втручаються в політичні питання, їх відразу ж звинувачують у заангажованості.

ІІ. Заперечення резолютивної частини Рішення

Пункт 7 ч.2 ст.42 закону «Про вищу освіту» від 1.07.2014 №1556-VІІ зі змінами, зважаючи на наведені вище аргументи, відповідає Конституції.

Визнавши таким, що не відповідає Конституції, п.7 ч.2 ст.42 закону «Про вищу освіту» від 1.07.2014 №1556-VІІ зі змінами, КС установив доктринально-концептуальні засади для скасування люстрації — політико-правового процесу очищення державного механізму, запровадженого революцією гідності. Рішення органічно пов’язане з майбутнім рішенням про відповідність Конституції (конституційність) закону «Про очищення влади» від 16.09.2014 №1682-VІІ (закону про люстрацію), отже, вирішення цієї проблеми повинне бути аналогічним, оскільки КС, як мінімум, повинен дотримуватися власної практики хоча б протягом однієї каденції.