Розібралися з «диктатурою»
КС захистив право нардепів на власну думку, а виборчі списки — від партійного втручання
Наприкінці року Конституційний Суд ухвалив 2 рішення поспіль. Обидва прямо чи опосередковано стосувалися «диктаторських» норм. Обидва були прогнозовані: КС не погодився з існуванням таких положень у законодавстві.
Мотивувальний «тролінг»
Перше стосувалося додаткового обмеження для зайняття керівної посади у виші. На постмайданній хвилі парламент додав до закону «Про вищу освіту» положення, що забороняло претендувати на такі посади особам, які «голосували за диктаторські закони 16 січня 2014 року» (п.7 ч.2 ст.42). Причому цей пункт був доданий до тексту фактично з голосу, безпосередньо в сесійній залі.
Неконституційність такого обмеження була очевидна кожному правникові. Адже ч.2 ст.80 Основного Закону прямо встановлює, що народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування в парламенті. Що й констатовано в рішенні від 20.12.2017 №2-р/2017 (див. «ЗіБ» — Прим. ред.).
Цим можна було б і обмежити мотивувальну частину, але КС, схоже, вирішив дещо «потролити» тих, хто пропонував це положення й голосував за нього. Він звернув увагу, що поняття «диктаторські закони» є умовною назвою актів, ухвалених Верховною Радою 16.01.2014. «Ця ознака стосується всіх законів України, прийнятих у той день, а тому неможливо однозначно встановити, які з них належать до категорії «диктаторських», — зазначено в рішенні.
Суд нагадав, що в цей день побачило світ 11 актів. Частина була скасована, не набравши чинності, а деякі ухвалені пізніше в аналогічній редакції. Тож, якщо всі закони були «диктаторськими», чому за окремі з них згодом голосував «демократичний» парламент? Така правова невизначеність суперечить ще й ч.1 ст.8 Конституції.
Цей висновок має більше значення, ніж утрата чинності спірним положенням. Адже запроваджене обмеження на керівництво вишами мало фактично персональний характер. Натомість утвердження принципу правової визначеності орієнтує суди на більш активне послуговування принципом верховенства права для оцінки законодавчих норм. Насамперед тих, що встановлюють певні обмеження для громадян або визначають підстави юридичної відповідальності.
А суддя КС Ігор Сліденко, який як і його колега Микола Мельник, не погодився із цим рішенням та виклав окрему думку (див. «ЗіБ» — Прим. ред.), звернув увагу, що в цьому рішенні Суд «встановив доктринально-концептуальні засади для скасування люстрації». Тож аналогічний підхід КС повинен застосувати і до аналізу спірних положень закону «Про очищення влади», який уже третій рік очікує висновку.
Черга на мандат зміні не підлягає
Про правову визначеність згадувалося й у другому рішенні Суду. Втім, вистачало й інших норм, які нардепи порушили, підлаштовуючи закон «Про вибори народних депутатів України» під поточні потреби.
Нагадаємо, що взимку 2016 року визріла чергова владна криза. Проте для проведення ротації в Кабінеті Міністрів частина нардепів, яких планували задіяти в роботі Уряду, мала поступитися своїми місцями в парламенті наступним у партійних списках кандидатам. Та за час, що минув після позачергових виборів 2014 року, деякі з них уже не влаштовували партійне керівництво. Тоді вигадали правило, що дозволяло найвищому органу партії виключати з «реєстрів» небажаних осіб. Більше того, цій нормі надали зворотної сили, інакше вона б утратила сенс у тій ситуації.
Група нардепів вирішила довести неконституційність чистки партійних списків і вже за місяць спрямувала на вул. Жилянську відповідне подання. Проте Суду знадобилося майже 2 роки, аби погодитися з аргументами парламентарів.
Як зазначав «ЗіБ», майбутній вердикт був очевидний. Адже виключення кандидата зі списку після голосування та оголошення результатів виборів вочевидь спотворює волевиявлення громадян. І невипадково ці зміни журналісти охрестили «законом про партійну диктатуру».
Прикметно, що аналогічне питання Суд вирішував ще в 1998 році, коли з’явилося поняття «мішана система виборів». Тоді КС висловив позицію, що загальна кількість мандатів, отриманих за результатами парламентських виборів, належить не партії чи блоку, а кандидатам, яких вони висунули. Участь же партійних органів завершується на стадії затвердження списків.
У рішенні КС від 21.12.2017 №3-р/2017 (див. «ЗіБ» — Прим. ред.) наголошується, що результати виборів визначаються виключно голосуванням громадян. І партія не має права на свій розсуд змінювати ці результати, виключаючи зі свого виборчого списку одного або кількох кандидатів та змінюючи черговість їх розташування в цьому переліку. Застосований спірним законом підхід «суперечить сутності демократичних виборів та конституційному праву громадян України вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».
Суд наголосив, що «черговість кандидатів у народні депутати у виборчому списку від партії після їх офіційної реєстрації не може змінюватися ні партією, ні виборцями на жодній зі стадій виборчого процесу». Інакше спотворюється народне волевиявлення, а сама партія таким рішенням «заперечує політичну волю виборців, втілену у результатах голосування».
КС визнав, що наявність таких важелів створює як для кандидатів, так і для нардепів небезпеку надмірної залежності від партійних бонз, уникнувши терміна «партійна диктатура». І перелічив 9 статей Конституції, яким суперечить таке поствиборче втручання в списки.
Звісно, Суд не залишив поза увагою й порушення принципу незворотності дії закону в часі. Адже нововведення, як зазначалося, насамперед стосувалися кандидатів, які були включені в партійні списки на виборах-2014 і потенційно могли розраховувати на те, щоб увійти до парламенту замість нардепів, які складуть повноваження.
Закони ревізії не підлягають?
Якщо саме рішення КС було прогнозоване (хоча до нього додано відразу 4 окремі думки), то в оцінках його наслідків експерти розходяться. Спільною є хіба що думка про високу ймовірність відновлення прізвищ викреслених кандидатів у партійних списках (Центральною виборчою комісією самостійно або за рішенням суду). Проте ввійти до Верховної Ради на підставі цього вердикту Суду буде непросто.
Після поновлення в списках викреслені з них кандидати можуть спробувати оскаржити в адміністративному суді рішення ЦВК про визнання своїх конкурентів обраними народними депутатами. Не виключено, що ближче до кінця каденції цього парламенту навіть отримають вердикт на свою користь. Хоча в самій Конституції не передбачено підстав для припинення депутатських повноважень, яку можна було б застосувати до зазначених обставин.
Цей процес та його результат є виключно справою самих «викреслених» кандидатів, яких нараховується кілька десятків. Куди складнішим є питання легітимності законів і постанов, ухвалених за участю нардепів, які потрапили в парламент «поза чергою». Особливо тих актів,що набрали необхідні 226 голосів саме завдяки «за» таких осіб.
Звісно, ніхто не збирається проводити ревізію всього законодавства, яке набуло чинності за останні 2 роки. Та й спірні норми перестали діяти тільки з дня оприлюднення рішення КС. Тобто є велика ймовірність, що і нардепи залишаться з мандатами, і їхня участь у законотворчості не піддаватиметься сумніву. Адже тоді годі говорити про будь-яку правову визначеність.
Однак, якщо залишити все як є, що завадить ВР щоразу приймати таку ж норму, аби просувати в черзі на мандат потрібних людей? І що перешкодить ухваленню закону, який взагалі заборонить видавати депутатські мандати певному колу осіб? Як-от «закон про колаборантів», уже зареєстрований у парламенті (№7425).
Доки КС готуватиме новий вердикт, ЦВК оголосить обраними тих, на кого вкаже парламентська більшість. Якщо буде закріплено прецедент неможливості перегляду таких рішень, відчиняються двері для ухвалення актів, порівняно з якими «закони 16 січня» видадуться найдемократичнішими.
Свого часу в будівлі на вул. Жилянській визнавали закони неконституційними в цілому лише через неправильно вказані реквізити. Цікаво, скільки знадобиться років, аби дізнатися, чи може діяти акт, прийнятий за активної участі нардепів, які набули цього статусу на підставі норм, згодом визнаних неконституційними?