З огляду на мету
Національні суди мають перевіряти, чи виправдовують підстави для поновлення строків на оскарження втручання в принцип res judicata. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №755/8494/16-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
6 вересня 2017 року м.Київ №755/8494/16-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — РОМАНЮКА Я.М., ЛЯЩЕНКО Н.П.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ОХРІМЧУК Л.І.,
розглянувши в судовому засіданні справу за заявою Особи 5 про скасування рішення постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 6.11.2014 у справі №1726/14 за позовом публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до Особи 5 про стягнення заборгованості, за заявою Особи 5 про перегляд ухвали Апеляційного суду м.Києва від 16.03.2017 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.04.2017,
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2016 року Особа 5 звернулася до суду із заявою про скасування рішення постійно діючого третейського суду при АУБ у справі №1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Особи 5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що про існування зазначеного рішення заявниця дізналася після відкриття виконавчого провадження №49556382 Московським ВДВС Харківського міського управління юстиції та вважає, що справа, по якій прийнято оскаржуване рішення третейського суду, непідвідомча даному суду та склад третейського суду не відповідає вимогам закону «Про третейські суди».
Ухвалою Дніпровського районного суду м.Києва від 30.06.2016 поновлено Особи 5 строк на оскарження рішення ПДТС при АУБ у справі №1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Особи 5 про стягнення боргу за кредитним договором. Заяву Особи 5 щодо скасування зазначеного рішення задоволено. Скасовано рішення постійно діючого третейського суду при АУБ у справі №1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Особи 5 про стягнення боргу за кредитним договором.
Ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 16.03.2017 ухвалу Дніпровського районного суду м.Києва від 30.06.2016 скасовано. Заяву Особи 5 про скасування рішення ПДТС при АУБ від 6.11.2014 залишено без розгляду.
Ухвалою ВСС від 14.04.2017 Особі 5 відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У поданій заяві Особа 5 просить скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції із залишенням ухвали суду першої інстанції в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме стст.1, 2, п.14 ст.6 закону «Про третейські суди», ст.3891, п.1 ч.2 ст.3895 ЦПК.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення Особи 5, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.
На підставі ст.3604 ЦПК ВСУ скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судами встановлено, що 30.08.2007 між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та Особою 5 було укладено кредитний договір №*.
Відповідно до п..2 кредитного договору №* сторони домовились, що у випадку неможливості вирішення спору за цим договором шляхом переговорів, керуючись ст.5 закону «Про третейські суди», спір розглядається одноособово третейським суддею Особою 6. У випадку неможливості розгляду спору вказаним суддею — третейськими суддями Мороз О.А. або Білоконем Ю.М. у порядку черговості.
Як убачається з матеріалів третейської справи №1726/14 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Особи 5 про стягнення заборгованості, в жовтні 2014 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до ПДТС при АУБ з позовною заявою до Особи 5 про стягнення заборгованості за кредитним договором №*.
20.10.2014 суддею ПДТС при АУБ Особі 6 було порушено провадження у даній справі та призначено її до розгляду на 6.11.2014.
22.10.2014 рекомендованим листом зі зворотним повідомленням було направлено Особі 5 за адресою місця проживання копію ухвали ПДТС при АУБ від 20.10.2014 про порушення провадження у даній справі.
Як убачається з повідомлення про вручення поштового відправлення, наявного в матеріалах третейської справи, поштове відправлення вручено Особі 5 особисто 25.10.2014.
6.11.2014 ПДТС при АУБ було ухвалено рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором №*. Вказаним рішенням стягнуто з Особи 5 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 969203,47 грн. заборгованості і 10092,03 грн. третейського збору.
25.11.2014 копію рішення від 6.11.2014 направлено Особі 5 за адресою місяця проживання рекомендованим листом з повідомленням. Конверт з копією рішенням повернувся на адресу суду без вручення із відміткою «за закінченням терміну зберігання».
26.03.2015 Дніпровським районним судом м.Києва було видано виконавчий лист на виконання рішення від 6.11.2014.
13.05.2016 Особа 5 звернулася до Дніпровського районного суду м.Києва із заявою про скасування рішення від 6.11.2014, а також подала клопотання про поновлення процесуального строку на подання заяви про скасування рішення третейського суду, посилаючись на те, що даний строк пропущено з поважних причин. Зазначила, що вона дійсно отримала повістку про виклик в судове засідання на 6.11.2014, проте не мала змоги прибути до м.Києва у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем. При цьому копію рішення від 6.11.2014 вона по пошті не отримувала, про його ухвалення дізналася 21.12.2015 після отримання кореспонденції від Московського відділу ДВС Харківського МУЮ, яким було відкрито провадження з виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення.
Поновлюючи Особі 5 процесуальний строк на подання заяви про скасування рішення від 6.11.2014, суд першої інстанції виходив з положень ст.73 ЦПК, зазначаючи, що наведені заявником доводи щодо необізнаності про ухвалення рішення у справі та тривале неотримання його копії підтверджуються належними і достовірними доказами, що містяться в матеріалах третейської справи №1726/14.
Окрім того, скасовуючи рішення третейського суду суд першої інстанції виходив з того, що законом «Про внесення змін до статті 6 Закону «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» ч.1 ст.6 закону доповнено п.14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений закон набрав чинності 12.03.2011. Рішення постійно діючого третейського суду при АУБ, про скасування якого просить Особа 5, ухвалено 6.11.2014, тобто після внесення зазначених змін до закону. Оскільки Особа 5 є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» така справа не підвідомча.
Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та постановляючи нову про залишення заяви без розгляду суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що заявницею не було зазначено об’єктивних і поважних причин, у зв’язку з якими вона не отримала поштового відправлення з копією рішення від 6.11.2014 за адресою свого місця проживання, та, беру до уваги те, що Особа 5 була достовірно обізнана як про призначення справи до розгляду в третейському суді, так і про те, що у випадку ухвалення рішення воно буде направлятися їй за адресою проживання відповідно до встановленої регламентом ПДТС при АУБ процедури, посилання заявника на неотримання нею кореспонденції від третейського суду є необґрунтованими і недоведеними, а тому не можуть бути підставою для поновлення встановленого ч.2 ст.3891 ЦПК процесуального строку.
Проте в наданій для порівняння ухвалі ВСС від 16.12.2015 суд касаційної інстанції, погоджуючись з висновком судів попередніх інстанцій щодо поновлення строку на оскарження рішення третейського суду, виходив з того, що матеріалами третейської справи підтверджується і не спростовано те, що заявник Особа 1 був залучений третейським судом до участі в справі як відповідач, отримав ухвалу про порушення провадження у справі третейським судом, викликався в судові засідання, проте розгляд справи відбувся за його відсутності, а причини пропущення заявником строку звернення до суду з заявою про скасування рішення третейського суду, зокрема, неотримання кореспонденції, є поважними.
У наданих для порівняння постановах ВСУ від 27.01.2016, від 2.09.2015, від 27.01.2016 суд виходив з того, що відповідно до п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» (ч.1 ст.6 закону доповнено п.14 згідно із законом від 3.02.2011 №2983-VI), третейські суди в порядку, передбаченому цим законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до закону. Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду, на вказану обставину не звернули уваги та відмовили в її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів. Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» така справа не підвідомча.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
Одним зі способів захисту прав суб’єктів цивільних правовідносин є звернення до третейських судів, що передбачено ст.17 ЦПК.
Відповідно до ч.2 ст.1 закону «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає із цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.3891 ЦПК, заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки, — протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейським судом.
Згідно ч.3 ст.389-1 ЦПК заява, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою цієї статті, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановлюється ухвала.
Оскільки розгляд справи у третейському суді відбувся за відсутності Особи 5, рішення третейського суду заявниця отримала лише 18.04.2016, з заявою про скасування рішення третейського суду звернулася 13.05.2016, тобто, протягом трьох місяців з дня, коли вона фактично отримала рішення третейського суду та реальну можливість його оскарження, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про поновлення пропущеного строку оскарження рішення третейського суду.
Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, скасувавши ухвалу суду першої інстанції та постановивши нову про відмову в задоволенні клопотання, на порушення ст.303 ЦПК не обґрунтував в чому полягає порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів та ухвалив на підставі тих же доказів, що й районний суд, протилежне рішення
Крім того, ст.9 Конституції передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства.
На розширення цього положення Основного Закону в ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права.
Параграфом 1 ст.6 конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.
Порушення §1 ст.6 конвенції констатував ЄСПЛ у справі «Устименко проти України» (заява №32053/13). Зокрема, у п.46 цього рішення ЄСПЛ вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване §1 ст.6 конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною високих договірних сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов’язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії», заява №52854/99, пп.51 і 52, ECHR 2003-X).
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією з таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення в їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення від 26.04.2007 у справі «Олександр Шевченко проти України», заява №8371/02, п.27 та ухвалу від 14.10.2003 у справі «Трух проти України», заява №50966/99,).
У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків (п.41 рішення у справі «Пономарьов проти України»).
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (п.42 рішення у справі «Пономарьов проти України»).
Поновлюючи Особі 5 строк та скасовуючи рішення п від 6.11.2014, суд першої інстанції керувався тим, що законом «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди» доповнено п.14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений закон набрав чинності 12.03.2011. Оскільки спірне рішення третейського суду ухвалене після внесення змін до закону «Про третейські суди», а Особа 5 є споживачем послуг банку, спір виник щодо стягнення з неї заборгованості за кредитом, то третейському суду в силу положень п.14 ч.1 ст.6 цього закону така справа не підвідомча.
Враховуючи сталу практику ЄСПЛ, зазначені положення законодавства та встановлені фактичні обставини, слід дійти висновку, що суд першої інстанції, поновлюючи строк заявниці для оскарження рішення третейського суду, мав на меті виправлення судової помилки, а саме непідвідомчості справи за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до Особи 5 про стягнення заборгованості за кредитним договором №* третейському суду в силу положень п.14 ч.1 ст.6 закону «Про третейські суди».
Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанцій зазначене враховано не було, рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню, з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Керуючись п.2 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 5 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 14.04.2017 та ухвалу АСК від 16.03.2017 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.