Диспозитивна норма
Без заяви сторони в спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №6-3063цс16 , текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
22 березня 2017 року м.Київ №6-3063цс 16
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 5 до Особи 6, Особи 7 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку, за заявою Особи 5 про перегляд рішення Апеляційного суду Київської області від 22.03.2016, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.10.2016,
ВСТАНОВИЛА:
У листопаді 2015 року Особа 5 звернувся до суду з позовом проти Особи 6, Особи 7 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на неї. Позивач посилався на те, що 7.12.2005 між ним і відповідачами було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого на земельній ділянці площею 0,1746 га, призначеній для будівництва та обслуговування вказаного житлового будинку й господарських споруд. Однак на момент відчуження житлового будинку у відповідачів правовстановчих документів на зазначену ділянку не було.
1.11.2011 на ім’я Особи 7 було видано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії №1.
Позивач, зазначаючи, що має на меті відчужувати житловий будинок, але у зв’язку з неможливістю оформити земельну ділянку чи взяти її в оренду позбавлений права розпоряджатися своєю власністю, просив визнати наведений вище державний акт недійсним та визнати за ним право власності на спірну ділянку, бо відповідно до положень стст.120 і 125 Земельного кодексу у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на ній об’єкти.
Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області рішенням від 22.01.2016 позов задовольнив: визнав недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель площею 0,1746 га, кадастровий №2, що розташована в с.Гребля Переяслав-Хмельницького району Київської області, серії №1, виданий та зареєстрований 1.11.2011 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №* на ім’я Особи 7; визнав за Особою 5 право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель площею 0,1746 га, кадастровий №2, що розташована в с.Гребля; вирішив питання про розподіл судових витрат.
Апеляційний суд Київської області 22.03.2016 рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах ВСС ухвалою від 10.10.2016 рішення суду апеляційної інстанції залишила без змін.
У заяві Особи 5 порушується питання про скасування рішення Апеляційного суду Київської області від 22.03.2016, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 10.10.2016 та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстав:
— неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме — ст.267 Цивільного кодексу;
— невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах указаних норм матеріального права.
На підтвердження вказаних підстав подання заяви про перегляд рішень Особа 5 посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 10, 17 та 24.12.2014, 27.01.2016 та постанови ВСУ від 4.02, 18.03 та 24.06.2015, 17.02.2016.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.
На підставі ст.3604 ЦПК ВСУ скасовує рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом рішень у подібних правовідносинах, та з підстави невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права, якщо установить, що воно є незаконним.
Суди встановили, що 7.12.2005 між сторонами був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку №40 на вул. Шевченка в с.Гребля, посвідчений приватним нотаріусом Переяслав-Хмельницького районного нотаріального округу Київської області Сокур Л.Ф., реєстровий №4229, на підставі якого позивач набув цей будинок у власність. Відповідачам як продавцям будинку останній належав на праві власності на підставі свідоцтв про право власності на спадщину за законом від 29.11.2005.
Відповідно до вказаних свідоцтв відповідачі також успадкували й земельну ділянку під цим будинком площею 0,1746 га.
Державний акт на право власності на вказану ділянку серії №1 виданий 1.11.2011 на ім’я відповідачки Особи 7, кадастровий №2.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю, споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності (користуванні) іншої особи, переходить право власності (користування) ділянкою або її частиною, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Постановляючи ухвалу у справі, яка переглядається, і залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову Особі 5 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на неї, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду про застосування до спірних правовідносин положень ст.267 ЦК.
В ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 10, 17 та 24.12.2014, 27.01.2016 і постановах ВСУ від 4.02, 18.03, 24.06.2015, 17.02.2016 суди, застосовуючи положення ст.267 ЦК, зробили висновок, що без заяви сторони в спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.
Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, закріплених в ст.267 ЦК, покладені в основу судових рішень, які переглядаються, не відповідають висновкам, зробленим судом касаційної інстанції та ВСУ в наданих для порівняння судових рішеннях.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить із такого.
Відповідно до ст.256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК).
Нормою ч.3 ст.267 ЦК встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони в спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Тлумачення ч.3 ст.267 ЦК, положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який встановлював би інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони в спорі суд не застосовує позовної давності.
Тобто цією нормою встановлено суб’єктивні межі застосування позовної давності, а саме: передбачено випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв’язку з відсутністю відповідної заяви сторони в спорі.
Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні.
Висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій щодо наявності заяви відповідача про застосування позовної давності не підтверджені будь-якими доказами.
Отже, без заяви сторони в спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.
Тому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.
Таким чином, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду апеляційної інстанції, не звернув уваги на зазначене та не врахував, що згідно з положеннями ч.3 ст.267 ЦК за відсутності заяви сторони в спорі про застосування позовної давності правові підстави для її застосування відсутні.
Оскільки тільки суд першої інстанції може розглянути та вирішити по суті заяву про застосування позовної давності, то відповідно до ст.3604 ЦПК заява Особи 5 підлягає частковому задоволенню, судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій — скасуванню, а справа — переданню на розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись стст.355, 3603, 3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 5 задовольнити частково.
Рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 22.01.2016, рішення Апеляційного суду Київської області від 22.03.2016, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 10.10.2016 скасувати, справу передати на розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.