Закон і Бізнес


Стримувальні недоліки

Які прогалини в проектах нових ГПК, ЦПК та КАС заважатимуть примиренню сторін суддею чи медіатором


№17-18 (1315-1316) 01.05—12.05.2017
Луїза Романадзе, адвокат-медіатор, доцент кафедри господарського права і процесу НУ «Одеська юридична академія», віце-президент Української академії медіації, к.ю.н.
17320
17320

Запровадження інституту врегулювання спору за участю судді, передбачене в проектах нових процесуальних кодексів, цілком відповідає сучасним світовим тенденціям. Однак те, яким чином пропонується реалізувати цей механізм, викликає сумніви в його життєздатності та ефективності. Крім того, вдосконалення потребує й врегулювання питань медіації, про яку згадується в проектах кодексів.


Суть процедури

Застосування процедури примирення є реальною альтернативою судам, адже вона більш ефективна з точки зору вичерпання конфліктів. На жаль, сьогодні домінує культура претензій, позовів та звинувачень, а культура злагоди — на низькому рівні. Держава має сприяти встановленню миру в суспільстві, зняттю емоційного напруження, тому необхідно підтримувати ініціативи, орієнтовані на вирішення конфліктів мирним шляхом та використання альтернативних засобів розв’язання спорів.

Так, у законопроекті «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 23.03.2017 (№6232) пропонується запровадити механізм урегулювання спору між сторонами за участю судді. Він полягає в тому, що до початку розгляду справи по суті за взаємною згодою сторін спір може бути врегульовано за допомогою судді, в провадженні якого перебуває справа. Про передання спору на врегулювання має бути постановлена відповідна ухвала.

Врегулювання спору за участю судді проводиться протягом розумного строку, але не більше 30 днів з дня постановлення ухвали про його проведення (без права подовження строку). На час врегулювання спору провадження у справі зупиняється. Суддя проводить спільні та (або) закриті наради зі сторонами, на яких з’ясовує підстави та предмет позову, підстави заперечень, роз’яснює сторонам предмет доказування за категорією спору, який розглядається, пропонує сторонам надати пропозиції щодо шляхів мирного врегулювання спору та вчиняє інші дії, спрямовані на мирне врегулювання сторонами спору.

Під час закритих нарад суддя має право звертати увагу сторони на судову практику в аналогічних спорах. Він може запропонувати позивачеві та відповідачеві (або їхнім представникам) можливий шлях мирного врегулювання спору. Водночас суддя не має права давати сторонам юридичні поради та рекомендації, оцінювати докази у справі. Інформація, отримана будь-якою зі сторін, а також суддею під час проведення врегулювання спору, є конфіденційною.

Сторони мають право в будь-який момент ініціювати припинення врегулювання спору шляхом подання до суду відповідної заяви. Також процедура припиняється в разі закінчення встановленого для її проведення строку; за ініціативою судді — у разі затягування врегулювання спору будь-якою зі сторін або у випадку досягнення сторонами мирного вирішення питання.

Після припинення врегулювання спору за участю судді провадження у справі поновлюється. Якщо сторонам не вдалося досягти згоди, справа передається на розгляд іншому судді, визначеному Єдиною судовою інформаційно-телекомунікаційною системою. Повторне проведення врегулювання спору за участю судді не допускається.

Проблеми впровадження

Нові проекти ГПК, ЦПК та КАС містять майже ідентичні положення щодо врегулювання спору за участю суді та медіації. Але під час реалізації механізму може виникнути багато проблем. По-перше, це пов’язано з навчанням суддів, адже їм необхідно буде опанувати спеціальні навички. У зв’язку із цим виникають питання: чи достатньо в Національній школі суддів тренерів відповідної кваліфікації та інших ресурсів для централізованого навчання всіх суддів невеликими групами (максимум по 25 осіб) та скільки часу знадобиться закладу, аби впоратися із цим завданням? Очевидно, що за короткий проміжок часу неможливо навчити кожного суддю в судах різних юрисдикцій по всій Україні.

По-друге, проблемою є мотивація суддів. Вони мають велике навантаження, тому не кожен буде зацікавлений у витрачанні часу (для цього потрібна не одна година) на одну справу замість здійснення правосуддя у звичний спосіб. Законопроект залишає без відповіді питання про те, яким чином участь судді у врегулюванні спору буде враховуватися у визначенні загального навантаження, чи будуть впроваджені додаткові заохочення для суддів, яким вдасться привести сторони до примирення? Нав’язування інституту примирення як сторонам, так і суддям викличе опір та буде неефективним.

По-третє, необхідно враховувати особистісні якості судді. Для успішного вирішення справи мирним шляхом він має бути емпатичним, вміти добре спілкуватися зі сторонами, ефективно допомагати їм у налагодженні комунікації тощо. Не кожна особа здатна на це, навіть після проходження спеціального навчання. Сторони, яких суддя не приведе до примирення через особистісні характеристики, будуть розчаровані в процедурі та вважатимуть її неефективною. Правду кажучи, не кожний суддя бажає та (або) може здійснювати примирення сторін (і це його право). Водночас змінами, які пропонується внести до процесуальних кодексів, передбачено: такий обов’язок має покладатися на кожного суддю, в провадженні якого перебуває справа, в якій сторони погодилися на врегулювання спору.

Спеціально навчені судді

Всі ці фактори можуть призвести до нівелювання значення інституту врегулювання спорів за участю судді. Тому варто врахувати такі моменти. Передусім перегляду потребує положення щодо врегулювання спору суддею-доповідачем, в провадженні якого перебуває справа. Більш доцільним є передання справи до спеціально навченого судді. Необхідно здійснити відбір суддів, які, по-перше, мають бажання займатися примиренням та, по-друге, спроможні бути ефективними під час спілкування зі сторонами спору на шляху приведення їх до примирення.

Також потрібно провести спеціальне навчання для відібраних суддів. Після чого в разі бажання сторін врегулювати спір за участю судді справу потрібно направити до одного з відібраних суддів.

Визначати суддю для участі у врегулюванні спору має Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система з урахуванням наявності в нього спеціальної підготовки. Якщо в установлений строк спір не буде врегульовано, справа повертатиметься до судді, в провадженні якого вона перебувала до спрямування на таку процедуру. Потрібно, аби перелік суддів, які займаються врегулюванням спорів, визначався зборами суддів відповідного суду. Таким чином, у кожному суді повинна бути сформована група суддів, які матимуть знання та навички, необхідні для здійснення ефективного примирення сторін, і бажання брати участь у врегулюванні спорів.

Якщо не врахувати цих нюансів, то інститут врегулювання спору за участю судді буде заживо поховано до того, як він отримає можливість показати свою ефективність. На жаль, з об’єктивних причин судова влада сьогодні не здатна забезпечити функціонування такого механізму.

Парадоксальні ситуації

Серед медіаторської спільноти законопроект спричинив неабияку паніку, адже положення щодо інституту врегулювання спорів за участю судді були розцінені як спроба монополізувати медіацію суддями. Втім, автор законопроекту й не прагнув того, щоб врегулювання спору за участю судді вважалося медіацією. Це самостійна процедура, яка не має нічого спільного з класичною фасилітаційною моделлю медіації, що понад 20 років існує в Україні.

Напевно, більш доречно розглядати інститут урегулювання спору за участю судді як нову в українській практиці гібридну примирливу процедуру, яка не є медіацією.

Окрему увагу варто приділити безпосередньо медіації. На жаль, проекти процесуальних кодексів не відповідають досягнутому на теперішній час рівню законопроектних робіт щодо медіації. Так, 3 листопада 2016 р. Верховна Рада прийняла за основу проект «Про медіацію» (№3665), яким передбачено внесення змін, в тому числі й до процесуальних кодексів. На численних робочих зустрічах з медіаторами, суддями, представниками державних органів та громадських об’єднань були напрацьовані зміни до ГПК, ЦПК та КАС. Однак ці пропозиції не були враховані у проекті №6232.

Зокрема, у проектах ГПК та ЦПК не передбачена можливість зупинення судового провадження за спільною заявою сторін для проведення медіації чи примирення в інший спосіб. Установлено, що провадження зупиняється тільки в разі врегулювання спору за участю судді, що є можливим лише до початку розгляду справи по суті.

У новому проекті ЦПК також визначена можливість зупинити провадження для надання сторонам у справі про розірвання шлюбу строку для примирення. Інших процесуальних можливостей для офіційного отримання часу для примирення у сторін немає. Це жодним чином не кореспондується з положеннями про те, що суд «сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами» та що «під час розгляду справи по суті суд сприяє примиренню сторін». Яким чином сприяє, якщо суд навіть не може зупинити провадження для надання сторонам часу, достатнього для проведення примирливих процедур?

Досконалим у цьому сенсі є проект КАС, ст.236 якого прямо передбачено: суд зупиняє провадження у справі в разі звернення обох сторін з клопотанням про надання їм часу для примирення — до закінчення строку, про який сторони заявили у клопотанні. Аналогічна норма існує і в чинному КАС. Парадокс ситуації полягає в тому, що, попри те що в адміністративному судочинстві створено найбільш сприятливі процесуальні можливості для примирення сторін, вони повною мірою не реалізуються через неготовність суб’єктів владних повноважень брати на себе відповідальність та йти на примирення. Водночас сторони у цивільному та господарському судочинстві, які не мають жодних обмежень щодо примирення, позбавлені процесуальної можливості отримання необхідного їм для цього часу.

Крім того, в проектах процесуальних кодексів не встановлений обов’язок суду з’ясувати в підготовчому засіданні, чи бажають сторони вдатися до процедури медіації для врегулювання спору мирним шляхом. На противагу цьому, наприклад, у ГПК передбачено обов’язок судді дізнатися, чи мають намір сторони передати справу на розгляд третейського суду або звернутися до суду для врегулювання спору за участю судді.

У проектах ГПК, ЦПК та КАС медіація розглядається виключно як послуга. Втім, логічніше було б розглядати медіацію і як послугу, і як допомогу. Якщо медіація залишиться виключно послугою, то виникне питання про можливість проведення цієї процедури державними службовцями. Медіація розглядається виключно як досудова процедура врегулювання спору, в той час як більш коректним є термін «позасудова», адже її проведення можливе на будь-якій стадії судового процесу.

Обґрунтовані сумніви

Безумовно, до позитивних моментів можна віднести те, що нарешті у процесуальних кодексах згадується термін «медіація» та зроблено спробу забезпечити дотримання принципу конфіденційності медіації: «Не можуть бути допитані як свідки особи, які, за законом, зобов’язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з наданням послуг посередництва (медіації) під час проведення досудового врегулювання спору, — про такі відомості».

Разом з тим гарна ідея спотворена невдалими формулюваннями. По-перше, нині не існує закону, яким було б визначено обов’язок медіаторів зберігати в таємниці відомості, що були їм довірені. По-друге, мова йде про відомості, що були довірені медіатору під час досудового врегулювання спору. Але ж медіацію може бути проведено під час судового розгляду, в перерві між судовими засіданнями чи на стадії виконання судового рішення. Виходячи із запропонованого формулювання, про дані, що стали відомі на інших стадіях, медіатора допитувати можна.

Єдиним реально відчутним зрушенням в питанні медіації є впровадження механізму стимулювання сторін до мирного врегулювання спору шляхом установлення норми про повернення з державного бюджету 50% судового збору в разі укладення мирової угоди, відмови від позову або визнання позову відповідачем. Було б чудово, якби ці положення знайшли відображення в законі «Про судовий збір». Також передбачається, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує дії сторони щодо досудового вирішення спору та врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Отже, сам факт визначення в проектах процесуальних кодексів додаткового інституту, орієнтованого на мирне врегулювання спорів, є тенденцією, яку необхідно вітати. Раціональним є те, що суб’єкт законодавчої ініціативи не намагається дати цьому інституту назву «медіація», що призвело б до змішування цих понять та компрометації класичної медіації.

Втім, те, яким чином пропонується реалізувати цей новий інститут, викликає обґрунтовані сумніви в його життєздатності, ефективності та поширенні. Потребують перегляду також положення щодо медіації, наведені в кодексах. Крім того, в законопроекті не знайшла відображення державна політика щодо медіації, яка потребує законодавчого визнання та підтримки. Адже зміни до процесуального законодавства мають стати рушійною силою для розвитку медіації.