Закон і Бізнес


Не обмежуйте доступу до правосуддя!


№1 (1299) 01.01—13.01.2017
10672

Особа, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не позбавлена права подавати касаційні скарги в порядку, передбаченому главою 39 КПК. Такій висновок зробив ВСУ в постанові №758/8882/15-к, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

29 вересня 2016 року                    м.Київ                   №758/8882/15-к

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі:

Головуючого, судді-доповідача — КОРОТКЕВИЧА М.Є., 
суддів: ВУС С.М., ГОШОВСЬКОЇ Т.В., КАНИГІНОЇ Г.В., КОВТЮК Є.І., КУЗЬМЕНКО О.Т., ПОШВИ Б.М., ШКОЛЯРОВА В.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою Особи 10 про перегляд ухвали суду касаційної інстанції від 4.04.2016,

УСТАНОВИЛА:

ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4.04.2016 касаційну скаргу Особи 10 на ухвалу Подільського районного суду м.Києва від 18.09.2015, якою залишено без задоволення заяву Особи 10 про перегляд за нововиявленими обставинами ухвали цього ж суду від 30.12.2014 про припинення застосованих до неї примусових заходів медичного характеру, а також на ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 15.03.2016 про залишення без зміни ухвали місцевого суду від 18.09.2015, повернуто на підставі п.2 ч.3 ст.429 Кримінального процесуального кодексу — у зв’язку з тим, що Особа 10 як особа, щодо якої застосовано примусові заходи медичного характеру, не наділена правом на оскарження судових рішень у касаційному порядку.

У заяві про перегляд Верховним Судом ухвали касаційного суду від 4.04.2016 Особа 10 просить скасувати це рішення на підставі неоднакового застосування судом касаційної інстанції норми права стосовно кола осіб, які мають право на касаційне оскарження, що передбачена кримінальним процесуальним законом, а саме — п.5 ч.1 ст.425 КПК. На обгрунтування підстави для перегляду заявниця додає ухвалу касаційного суду від 7.04.2016, якою розглянуто по суті й задоволено її касаційну скаргу на постанову Дніпровського районного суду м.Києва від 16.10.2015 та постанову Апеляційного суду м.Києва від 27.11.2015 у провадженні за заявою Особи 10 про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Дніпровського районного суду м.Києва від 18.09.2012 та постанови того ж суду від 23.05.2014 про застосування щодо неї примусових заходів медичного характеру. Заявниця вважає, що суд касаційної інстанції неправомірно відмовив їй у перегляді рішень, оскільки норма п.5 ч.1 ст.425 КПК, на її думку, стосується лише випадків оскарження в касаційному порядку рішень щодо безпосереднього вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, а не рішень суду щодо зміни, продовження чи припинення цих заходів або будь-яких рішень, які ухвалено після того, як такі заходи було припинено.

Провадження за заявою Особи 10 відкрито 30.06.2016 відповідно до положень ст.452 КПК (в редакції закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIII).

Судова палата у кримінальних справах Суду заслухала суддю-доповідача, Особу 10, яка підтримала свої процесуальні вимоги, захисника Особи 11, яка просила задовольнити заяву Особи 10, міркування прокурора, який підтримав доводи заяви та вважав, що оскаржене рішення є незаконним, дослідила матеріали справи та касаційних проваджень, вивчила науковий висновок фахівця науково-консультативної ради при Суді, обговорила доводи заяви й дійшла висновку про таке.

1. Справа Особи 10 переглядається на підставі, передбаченій п.2 ч.1 ст.445 КПК. Предметом розгляду є застосування судом касаційної інстанції норми права, передбаченої п.5 ч.1 ст.425 КПК, а саме — питання про коло осіб, які мають право на касаційне оскарження судових рішень, що стосуються прав та законних інтересів особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

2. Згідно з ч.5 ст.453 КПК Суд переглядає судові рішення в межах поданої заяви. Положення гл.33 КПК обмежують Суд також установленими у справі фактичними обставинами, які викладено в судових рішеннях, що набрали законної сили.

3. З матеріалів даної справи вбачається, що постановою судді Дніпровського районного суду м.Києва від 23.05.2014 до Особи 10 застосовано примусовий захід медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу зі звичайним наглядом. Справа надійшла до суду з обвинувальним висновком, згідно з яким Особа 10 обвинувачувалась у скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.377 Кримінального кодексу, а саме — в тому, що 2.04.2012 приблизно о 14:30 у службовому кабінеті у приміщенні Деснянського районного суду м.Києва, будучи не задоволеною ухваленим раніше рішенням суду, з мотивів особистої неприязні заподіяла судді Особі 16 легкі тілесні ушкодження у вигляді підшкірного крововиливу на шиї. У ході розгляду поведінка Особи 10 викликала сумнів щодо її осудності. Суд установив, що Особа 10 скоїла злочин у стані обмеженої осудності, після чого її уразила психічна хвороба, яка виключає застосування покарання. Рішення ухвалено на основі стст.416, 419—421 КПК 1960 року.

Ухвалою Подільського районного суду м.Києва від 30.12.2014 задоволено подання територіального медичного об’єднання «Психіатрія» в м.Києві про припинення застосованих до Особи 10 примусових заходів медичного характеру.

Апеляційну скаргу Особи 10 на ухвалу від 30.12.2014 повернуто ухвалою судді Апеляційного суду м.Києва від 9.02.2015 у зв’язку з тим, що Особа 10 не є особою, яка згідно з п.5 ч.1 стст.393 та 516 КПК має право подавати апеляційну скаргу.

Особа 10 звернулась із заявою про перегляд ухвали від 30.12.2014 за нововиявленими обставинами. Ухвалою Подільського районного суду м.Києва від 18.09.2015 заяву залишено без задоволення. Захисник Особи 14 оскаржив цю ухвалу в апеляційному порядку. 15.03.2016 Апеляційний суд м.Києва залишив апеляцію без задоволення. Особа 10 оскаржила останні судові рішення в касаційному порядку. Ухвалою ВСС від 4.04.2016 у провадженні №5-2821ск16 касаційну скаргу повернуто у зв’язку з тим, що заявниця не наділена правом на оскарження судових рішень у касаційному порядку.

Висновки касаційного суду полягають у такому: ч.2 ст.467 КПК передбачає оскарження рішення за наслідками кримінального провадження за нововиявленими обставинами в порядку, визначеному КПК для оскарження рішень суду відповідної інстанції; ст.425 КПК передбачає вичерпний перелік осіб, які мають право подати касаційну скаргу, і такими особами є, зокрема, законний представник чи захисник особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру; зміст наведених норм свідчить, що особа, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не є суб’єктом касаційного оскарження; Особа 10 не наділена правом на оскарження судових рішень у касаційному порядку, оскільки відносно неї судом застосовано примусові заходи медичного характеру; положення п.2 ч.3 ст.429 КПК вимагають повернути касаційну скаргу, якщо її подано особою, яка не має права подавати касаційну скаргу; повернення такої касаційної скарги не позбавляє захисника чи законного представника права повторно звернутися до суду касаційної інстанції для захисту інтересів Особи 10 у порядку, передбаченому КПК, в межах строку на касаційне оскарження.

4. Вирішуючи поставлене в заяві питання, Суд керується таким.

В Україні визнається й діє принцип верховенства права. Людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Конституція має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі та повинні їй відповідати. В Основному Законі зафіксовано основні засади судочинства, його відповідні положення є складовою частиною кримінального процесуального законодавства, поряд із міжнародними договорами, що обов’язкові для України, та іншими законами (ч.2 ст.1 КПК). Принцип законності в кримінальному провадженні вимагає застосовувати кримінальне процесуальне законодавство з урахуванням практики Європейського суду з прав людини та передбачає застосування загальних засад кримінального провадження у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження (ч.6 ст.9 КПК).

Поряд із законністю та верховенством права до загальних засад кримінального провадження, яким повинні відповідати його зміст та форма, належать, зокрема, рівність перед законом і судом, доступ до правосуддя та забезпечення права на оскарження процесуальних рішень.

Загальний конституційний принцип рівності всіх людей у своїх правах, невідчужуваності та непорушності останніх, а також неприпустимість привілеїв чи обмежень у правах за будь-якими ознаками відображено в основній засаді судочинства щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, який в ст.10 КПК деталізовано таким чином:

«1. Не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах, передбачених цим кодексом, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.

2. У випадках і порядку, передбачених цим кодексом, певні категорії осіб (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами тощо) під час кримінального провадження користуються додатковими гарантіями».

Згідно з положеннями ст.3 КПК особа, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, є одним з учасників судового провадження, яке включає підготовче провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення рішення, провадження щодо перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, у ВС, а також за нововиявленими обставинами.

Кримінальне провадження відносно застосування примусових заходів медичного характеру відбувається в особливому порядку, який викладено в гл.39 чинного КПК. Згідно з його ст.506, особа, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника, а ст.507 КПК містить припис про обов’язкову участь захисника в такому провадженні. Стаття 516 КПК передбачає, що ухвала суду, постановлена в рамках такого провадження, може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим кодексом.

Норма права, про застосування якої порушено питання в заяві Особи 10 (п.5 ч.1 ст.425 КПК), не включає до кола осіб, котрі мають право подати касаційну скаргу, особу, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, і зазначає про наявність такого права лише в законного представника чи захисника такої особи. Ця норма є аналогічною тим, які визначають суб’єктів права на апеляційне оскарження (п.5 ч.1 ст.393 КПК) та подання заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом (ч.1 ст.446 кодексу), і лише ст.460 надає право подати до суду заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами всім учасникам судового провадження.

Зазначені норми чинного КПК є ідентичними відповідним нормам Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, які містяться в п.4 ч.1 ст.348, п.4 ч.2 ст.384 і ч.1 ст.400-13. Водночас Пленум ВС, дослідивши практику застосування судами примусових заходів медичного характеру, роз’яснив у постанові від 3.06.2005 №7, що апеляції та касаційні скарги на ухвалу (постанову), винесену судом у порядку, передбаченому гл.34 КПК 1960 року (яка регламентувала застосування примусових заходів медичного характеру), обмежено осудна особа може подавати в будь-якому випадку, а неосудна особа, до якої застосовано примусові заходи медичного характеру, — лише в разі, коли судом у порядку цивільного судочинства рішення не постановлено про визнання її недієздатною. Тобто судова практика останніх десятиліть, незважаючи на буквальний зміст тогочасних норм кримінально-процесуального закону, була орієнтована на те, що обмеження доступу до правосуддя може бути обумовлене тільки недієздатністю особи.

Заявниця має дієздатність у повному обсязі. За даними органу опіки та піклування за місцем її проживання, Особа 10 не визнана судом недієздатною або особою, цивільна дієздатність якої обмежена.

Водночас норми чинного КПК передбачають залучення законного представника до участі в процесуальній дії разом із підозрюваним чи обвинуваченим лише в разі, якщо повнолітню особу, яка має статус підозрюваного або обвинуваченого, визнано у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною (ст.44). Як законний представник, так і захисник користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє (захист якої він здійснює), крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним або обвинуваченим і не може бути доручена представнику (захиснику). У загальній нормі про обов’язкову участь захисника в кримінальному провадженні (ст.52 КПК), як і в ст.507, ідеться також тільки про участь захисника в кримінальному провадженні щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування. Тобто норми кримінального процесуального закону не обмежують громадянина в його процесуальних правах і не забороняють йому реалізовувати їх безпосередньо, натомість установлюють додаткові гарантії для певної категорії осіб: неповнолітніх, іноземців, осіб з розумовими й фізичними вадами та ін.

Крім того, право кожної особи на доступ до суду гарантовано п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Питання тлумачення й застосування конвенції та протоколів до неї належить до юрисдикції ЄСПЛ, урахування практики якого є обов’язковим під час застосування кримінального процесуального законодавства (ч.5 ст.9 КПК).

У рішенні у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України», яке набуло статусу остаточного 12.06.2009, Євросуд укотре зазначив, що право доступу до суду, не будучи абсолютним, може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання такого права стосовно неповнолітніх і психічно хворих осіб. Однак, якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, слід з’ясовувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами й поставленою метою.

Водночас у справі «Наталія Михайленко проти України», рішення в якій набуло статусу остаточного 30.08.2013, ЄСПЛ дійшов висновку, що підхід, якого дотримується українське законодавство і згідно з яким особи, навіть визнані недієздатними, не мають права на безпосередній доступ до суду, зокрема з метою поновлення своєї цивільної дієздатності, не відповідає загальній тенденції, що панує на європейському рівні, та становить порушення п.1 ст.6 конвенції. Зазначене рішення стало підставою для перегляду цивільної справи Особи 15 на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду та скасування рішень щодо неї постановою ВС від 24.02.2014 №6-156цс13. У цій постанові Суд зазначив, що норма цивільного законодавства, яка не включає особу, котра визнана судом недієздатною, до кола осіб, за заявою яких суд може розглядати справу про поновлення її цивільної дієздатності, обмежує право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 конвенції, а воно, зважаючи на конкретні об’єктивні обставини, повинне бути ефективним у практичній реалізації.

Таким чином, з одного боку, конституційні положення та конвенційні норми закріплюють повноту права особи в частині доступу до правосуддя, а з другого — ряд норм чинного КПК текстуально містять обмеження щодо кола учасників, наділених правом подання скарги на судове рішення. Однак із вузьким та буквальним підходом судів до тлумачення таких норм у категорично обмежувальний спосіб — як заборони права на подання скарги для особи, стосовно якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, — погодитися не можна. Вбачається очевидним: законодавець при встановленні положення п.5 ч.1 ст.425 КПК виходив із того, що особа, яка в належний спосіб самостійно не може реалізувати своє право на подання касаційної скарги, повинна мати додаткові гарантії у вигляді автономних дій законного представника або захисника. Причому стан неспроможності особи в період дії права на касацію має бути дійсним. У кожному випадку має бути у фактичний спосіб з’ясовано, в якому стані перебуває особа, чи є можлива мета обмеження її в праві на доступ до правосуддя законною, чи є можливий засіб такого обмеження належним і пропорційним.

Отже, норму права, диспозиція якої викладена в п.5 ч.1 ст.425 КПК (перелік осіб, котрі мають право на касаційне оскарження), а санкція — в п.2 ч.3 ст.429 КПК (наслідки подання касаційної скарги особою, яка не має права подавати касаційну скаргу), необхідно тлумачити невідривно від гіпотези цієї норми, яка міститься в ст.10 КПК та п.2 ч.3 ст.129 Конституції (рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як основна засада судочинства і, зокрема, кримінального провадження), з дотриманням принципів законності й верховенства права та з урахуванням практики ЄСПЛ.

5. При розгляді касаційної скарги заявниці на інші судові рішення (у провадженні №5-1994км16) суд касаційної інстанції інакше, ніж в оскаржуваному рішенні, застосував ту саму норму права — 14.01.2016 відкрив касаційне провадження за скаргою Особи 10, зазначивши, що касаційну скаргу подано належною особою, та 7.04.2016 розглянув по суті касаційну скаргу заявниці на постанову Дніпровського районного суду м.Києва від 16.10.2015 і постанову Апеляційного суду м.Києва від 27.11.2015 у провадженні за заявою Особи 10 про перегляд за нововиявленими обставинами постанови Дніпровського районного суду м.Києва від 18.09.2012 і постанови того ж суду від 23.05.2014 про застосування щодо неї примусових заходів медичного характеру. Таке застосування норми права, передбаченої п.5 ч.1 ст.425 КПК, відповідає засадам кримінального провадження.

Наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень, є підставою для задоволення заяви, у зв’язку із чим оскаржена ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

6. Згідно з ч.4 ст.455 КПК в постанові, ухваленій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пп.1 і 2 ч.1 ст.445 цього кодексу, має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, що була неоднаково застосована.

Висновок: виходячи з положень п.2 ч.3 ст.129 Конституції та ст.10 КПК, особа, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не позбавлена права подавати касаційні скарги на судове рішення, ухвалене в порядку, передбаченому гл.39 КПК.

Керуючись стст.453, 454, 455 КПК, Судова палата у кримінальних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 10 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВСС від 4.04.2016 скасувати, справу направити на розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п.4 ч.1 ст.445 КПК.