Закон і Бізнес


Кримінальне повторення

Які процесуальні повноваження апеляційного суду щодо призначення нового розгляду справи в суді першої інстанції


Суд має достатньою мірою роз’яснити особі обставини висунутого проти неї обвинувачення для повного розуміння суті.

№25 (1271) 18.06—24.06.2016
СЕРГІЙ БЕРЕЖНИЙ, суддя Апеляційного суду Хмельницької області, доцент кафедри кримінального права та процесу, кандидат юридичних наук
28200

Підстави для зміни або скасування судових рішень в апеляційному та касаційному порядку були предметом низки досліджень. Проте в теорії кримінального процесу не до кінця розкрита правова природа апеляційних і касаційних підстав призначення нового розгляду справи. Так само досі немає загальновизнаної дефініції цього поняття, все ще залишаються спірними його ознаки. Ця правова невизначеність не може не впливати на судову практику. Тому в цій статті ми розглянемо деякі випадки, коли апеляційні суди повертають справи до першої інстанції та в чому причина таких вердиктів.


Скасування на вимогу

Вирішення кримінального провадження, по суті, є основною функцією суду першої інстанції, проте для апеляційного суду така функція є другорядною, яка пов’язана з основною — здійсненням судового контролю.

Водночас ухвалити рішення суд апеляційної інстанції може далеко не з усіх підстав, під кутом зору яких перевіряється оскаржуване рішення. Зі змісту ч.1 ст.415 Кримінального процесуального кодексу вбачається, що таке повноваження апеляційної інстанції пов’язане винятково із встановленням безумовних істотних порушень кримінального процесуального закону. Це обмеження має практичний сенс, оскільки зобов’язує суд апеляційної інстанції усунути переважну більшість порушень безпосередньо на стадії апеляційного провадження.

Логіко-граматичний аналіз положень ч.1 ст.415 КПК свідчить, що в разі встановлення неповноти розгляду суд апеляційної інстанції не уповноважений скасувати рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Усі прогалини в доказовому матеріалі повинен усунути суд апеляційної інстанції незалежно від необхідності перевірки значного обсягу доказів, дослідження нових доказів, можливого погіршення становища обвинуваченого (виправданого, особи, щодо якої закрите кримінальне провадження або застосовані примусові заходи виховного чи медичного характеру).

Проте в певних ситуаціях сам законодавець змушує апеляційну інстанцію всупереч положенням ч.1 ст.415 КПК скасовувати вироки та ухвали й призначати новий судовий розгляд у суді першої інстанції з підстави неповноти судового розгляду. Так, у разі оскарження рішення у зв’язку з невстановленням низки обставин, що істотно впливають на висновки суду, але за відсутності клопотання про дослідження нових доказів апеляційна інстанція, посилаючись на заборону, передбачену в ч.3 ст.404 КПК, з власної ініціативи досліджувати докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, змушена скасувати таке рішення і призначити новий розгляд.

Зі змісту ч.1 ст.407 КПК також убачається, що апеляційна інстанція, встановивши ознаки невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, вправі скасувати вирок чи ухвалу та постановити новий вирок чи ухвалу.

Частиною 1 ст.415 КПК передбачено вичерпний перелік випадків, коли рішення суду першої інстанції підлягає безумовному скасуванню із призначенням нового розгляду.

Водночас аналіз судової практики свідчить про певну неузгодженість такого підходу з реаліями, що виникають під час апеляційного розгляду конкретних справ. Зокрема, під час розгляду кримінальних проваджень суд апеляційної інстанції виявляє такі істотні порушення вимог кодексу, не названі у ч.1 ст.415 КПК, які не можуть бути усунуті під час апеляційного розгляду, внаслідок чого рішення скасовуються із призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.

При цьому суди апеляційної інстанції як на підставу скасування рішення посилаються на ч.1 ст.412 КПК.

Згідно з приписами ч.3 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції може дослідити докази, які не вивчалися судом першої інстанції, якщо учасники провадження заявляли відповідне клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення рішення, що оскаржується.

Ці вимоги кримінального процесу зобов’язують суд апеляційної інстанції дотримуватися меж і способу перегляду рішень суду першої інстанції, передбачених законом.

За скороченою процедурою

Прикладом неможливості усунення судом апеляційної інстанції порушень кримінального процесуального закону з боку суду першої інстанції є недотримання правил скороченого порядку розгляду кримінального провадження.

Положеннями ч.3 ст.349 КПК передбачено можливість визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин справи, які ніким не оспорюються, якщо проти цього не заперечують учасники провадження. При цьому суд зобов’язаний з’ясувати, чи правильно розуміють останні зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз’яснює їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

Обставини справи не оспорюються сторонами у випадку, коли обвинувачений повністю визнає свою вину в інкримінованому йому органом досудового розслідування кримінальному правопорушенні, погоджується з кваліфікацією вчиненого ним діяння, а прокурор, потерпілий не висловлюють жодних заперечень проти встановлених обставин.

Зібрані у справі докази в суді першої інстанції при застосуванні ч.3 ст.349 КПК не досліджуються та не перевіряються, при цьому вони відомі суду на час розгляду кримінального провадження. За таких обставин суд апеляційної інстанції на підставі ч.3 ст.404 КПК фактично позбавлений можливості дослідити та перевірити ці докази під час апеляційного розгляду.

Так, при апеляційному розгляді кримінального провадження №11-кп/792/3/15, порушеного щодо громадянина П. за ч.3 ст.185 КК, установлено, що в судовому засіданні обвинувачений П., визнавши свою вину повністю, стверджував, що до будинку потерпілого вони з А. зайшли з метою забрати борг. Перебуваючи у будинку, приставши на пропозицію А. подивитися, хто спить в іншій кімнаті, П. зайшов до неї й таємно заволодів мобільним телефоном потерпілого. При цьому П. заперечував проникнення в будинок з метою крадіжки та наявність у них з А. попередньої змови щодо викрадення чужого майна. Тобто з показань П. убачається, що свою вину в інкримінованому йому обвинуваченні він визнав лише частково і неправильно розумів зміст обставин вчинення злочину, викладених в обвинувальному акті, коли давав згоду на те, аби інші докази щодо них не досліджувалися.

Попри це, зазначається в матеріалах, суд першої інстанції не роз’яснив П. дійсного змісту висунутого йому обвинувачення, яке полягає у викраденні чужого майна саме з проникненням у житло і за попередньою змовою групою осіб, та не перевірив достовірності його показань, зокрема шляхом дослідження інших доказів стосовно фактичних обставин кримінального правопорушення, що призвело до передчасних висновків про доведеність вини П. та стало причиною скасування вироку суду з призначенням нового судового розгляду в суді першої інстанції.

В іншому випадку апеляційною інстанцією встановлено, що відповідно до обвинувального акта А. висунуте обвинувачення в тому, що він, керуючись корисливим мотивом, з метою викрадення чужого майна шляхом вільного доступу, будучи впевненим, що за його діями ніхто не спостерігає, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, через незачинені двері проник до літньої кухні домоволодіння Я., звідки повторно таємно викрав майно на суму 1472 грн.

Проте з технічного запису та тексту вироку вбачається, що в судовому засіданні обвинувачений, визнавши повністю свою вину, стверджував, що до літньої кухні він зайшов з метою розшукати сусідку потерпілої, а коли побачив, що там нікого немає, заволодів майном потерпілої.

З показань обвинуваченого та його позиції щодо недоцільності дослідження інших доказів убачається, що він свою вину визнав частково — у крадіжці майна без обтяжуючої обставини — і неправильно розумів зміст обставин вчинення злочину, викладених в обвинувальному акті, та зміст положень ч.3 ст.349 КПК.

Проте суд першої інстанції не роз’яснив винному обставин висунутого обвинувачення, зокрема того, що його обвинувачують у крадіжці, поєднаній з проникненням у приміщення, і не перевірив достовірності його показань та обґрунтованості обвинувачення в цій частині, у тому числі шляхом додаткового допиту обвинуваченого, потерпілої, а за необхідності — дослідження інших доказів щодо фактичних обставин кримінального правопорушення.

Переглядаючи вирок, апеляційна інстанція зазначила, що, оскільки вона не наділена повноваженнями усунути вказані порушення закону, виходячи з того, що положення КПК не регулюють питання повноважень суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги в разі виявлення зазначених істотних порушень кримінального процесуального закону. На підставі ч.6 ст.9 КПК застосувала положення ст.415 КПК і, скасувавши вирок, призначила новий розгляд у суді першої інстанції.

Європейська позиція

Підставою для скасування рішень суду першої інстанції є й неконкретне обвинувачення.

Проблема неконкретного обвинувачення за новим КПК є надзвичайно актуальною та потребує ретельного дослідження з метою надання науково обгрунтованих рекомендацій правоохоронним органам та судам.

Про право особи на отримання докладної інформації щодо суті та причин обвинувачення, висунутого проти неї, говориться в рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Матточча проти Італії» від 7.03.2000 та 4.07.2000 та «Ващенко проти України» від 26.06.2008, в яких Суд зауважив: «Обвинувачення для цілей п.1 ст.6 конвенції може бути визначене як офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про вчинення цією особою правопорушення, яке нормою загального характеру визнається осудним і за яке встановлюється відповідальність карного та попереджувального характеру».

У рішенні від 25.07.2000, ухваленому у справі «Матточча проти Італії», детальніше прописано: «Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення, а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту». У цьому відношенні, наголосили в ЄСПЛ, обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у п.«b» ч.3 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналогічно, підкреслили в Страсбурзі, слід оцінювати інформацію про зміни, які мали місце в обвинуваченні, включаючи зміни причин обвинувачення.

Порушення конкретики

Доктриною кримінального процесуального права та практикою неконкретність обвинувачення завжди визнавалась таким істотним порушенням вимог кримінального процесу, яке перешкоджало суду ухвалити законне та обгрунтоване рішення. Ця норма знайшла своє відображення у ч.1 ст.412 КПК, але її немає у ст.415 КПК, що викликає певні труднощі на практиці.

Як свідчить судова практика, правозастосувачі не завжди звертають увагу на побудову і спосіб опису ознак конкретного виду злочину в бланкетній диспозиції «Особливої частини» Кримінального кодексу.

Також не враховують, що бланкетна диспозиція використовується за потреби встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил, що містять різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах.

Наприклад, відповідно до матеріалів кримінального провадження №11-кп/792/430/15 диспозицією інкримінованого Б. кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.249 КК, кримінальна відповідальність настає за незаконне заняття рибним, звіроловним або іншим водним добувним промислом, якщо воно заподіяло істотну шкоду. Ця норма закону є бланкетною, а її склад — матеріальним, що зобов’язує орган досудового розслідування в обвинувальному акті, а суд — в обвинувальному вироку зазначати конкретні норми законодавства, якими впорядковано правила заняття рибним промислом і які були порушені обвинуваченим, а також норми, на підставі котрих було визначено розмір шкоди.

Проте як в обвинувальному акті, так і у сформованій у вироку суду фабулі обвинувачення щодо Б., яке суд уважав доведеним, дані про це відсутні. Суд апеляційної інстанції визнав це порушенням права Б. на захист, оскільки пред’явлене обвинувачення є неконкретним за своїм змістом, що потягло за собою скасування вироку.

Непоодинокими також є випадки, коли обвинувачення не містить усіх ознак складу злочину: не вказуються спосіб, місце злочину, а також його мотиви, наслідки. Так, під час апеляційного перегляду провадження №11-кп/792/296/15, відкритого щодо громадянина Ц., апеляційний суд зазначив: як в обвинувальному акті, так і у сформульованій у вироку фабулі обвинувачення, котре суд уважав доведеним, не вказана вартість автомагнітоли та відеореєстратора, які Ц. намагався викрасти. «Не вказане місце його проживання, яке він, будучи під адміністративним наглядом, самовільно залишив на 5 місяців. Не зазначено мету, з якою він це зробив, котра на підставі диспозиції ст.395 КК є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони цього кримінального правопорушення та підлягає доказуванню, чим було порушено право на захист обвинуваченого. Необхідність зазначення в обвинувальному акті та вироку суду вартості цих предметів зумовлена й тим, що ст.51 КпАП за дрібне викрадення чужого майна передбачена адміністративна відповідальність», — наголосили в апеляційній установі.

Переглядаючи ухвали судів першої інстанції про повернення обвинувальних актів прокурорам, апеляційний суд не завжди погоджується з висновками місцевих судів, що обвинувальний акт має неконкретний характер та не відповідає вимогам ст.291 КПК. Це було причиною скасування таких ухвал з призначенням нового розгляду зі стадії підготовчого засідання.

Як правило, це спостерігалося тоді, коли місцеві суди лише констатували про невідповідність обвинувального акта вимогам ст.291 КПК, не розкриваючи фактично суті та змісту порушень, конкретних фактів порушень законних прав та інтересів обвинувачених органами досудового розслідування та прокурором, обмежуючись лише переліченням та декларуванням норм процесуального закону.