Закон і Бізнес


Хто сказав «злочин»?

Закон не наділяє органи прокуратури повноваженнями ставити під сумнів правосудність судових рішень


Виступаючи у Верховній Раді, Генпрокурор Віктор Шокін формально порушив профільний закон, піддавши сумніву правосудність рішень окремих законників.

№15 (1261) 09.04—15.04.2016
РОМАН ЧИМНИЙ
7862

Англійський філософ Вільям Оккам радив «не множити сущеє без потреби». Можливо, застосування його відомого «леза» допомогло б розібратися з тим вузлом запитань, який не дозволяє ні практикам, ні вченим дійти одностайності у питаннях, пов’язаних із встановленням неправосудності судових рішень. Не заглиблюючись у деталі, спробуємо подивитися у корінь проблеми, як радять самі прокурори.


Почати з порушення

Як відомо з теорії, будь-який злочин починається з події, котра може бути розцінена як «суспільно небезпечне винне діяння», передбачене Кримінальним кодексом. Повідомлення про настання такої події й вноситься уповноваженим органом до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Саме подія, а не результати роздумів щодо ймовірності її настання, може вважатися обставиною, що свідчить про можливість вчинення кримінального правопорушення. Об’єкт, суб’єкт, об’єктивна і суб’єктивна сторони — лише елементи оцінки цієї події, тобто похідні від неї.

Під час підготовки проекту роз’яснень щодо застосування ст.375 КК члени науково-консультативної ради при Вищому спеціалізованому суді з розгляду цивільних і кримінальних справ не спромоглися просунутися навіть у питанні визначення об’єкта та суб’єкта цього злочину (див. «ЗіБ» №14/2016. — Прим. ред.). Імовірно, тому, що хтось підсвідомо враховує «вимоги сьогодення» і прагне унеможливити уникнення відповідальності суддями, до яких є претензії у влади та «активістів майдану». Хтось пам’ятає про запевнення вищого керівництва судової системи щодо готовності й здатності до самоочищення. А дехто за стовбурами дерев — елементів злочину — бачить хащі, в які заведе надто розширене тлумачення. Але той факт, що впродовж року практикам і науковцям так і не вдалося вибратися із лабіринту ст.375 КК, наштовхує на припущення, що вихід слід шукати там, де і вхід. Тобто — на етапі відкриття кримінального провадження.

Адже для того, щоб констатувати подію злочину, недостатньо спиратися на бажання окремих політиків чи активістів побачити конкретну особу на лаві підсудних. Необхідно довести, що ті чи інші дії є протизаконними та підпадають під ознаки злочину. А перед тим — що має місце сама подія злочину. Але хто може про це повідомити? І які факти вважати достатніми для твердження про скоєння такого злочину?

Неправосудність від протилежного

Для доведення чи спростування якогось твердження в точних науках застосовуються різні методи. Найбільш поширений і простий з них — доказування від протилежного. За його допомогою й проаналізуємо твердження, яке нині сприймається за аксіому, стосовно підстав і права органів прокуратури вносити дані до Єдиного реєстру досудового розслідування про підозру в скоєнні злочину за ст.375 КК.

Можна стверджувати: органами прокуратури щороку оскаржуються судові рішення у десятках тисяч справ. У таких скаргах, звісно, наводяться обгрунтування незаконності постановленого судового рішення. Залишимо науковцям дискусію щодо ототожнення законності й правосудності й для простоти подальшого аналізу припустимо синонімічність цих термінів. Тоді подією злочину за ознаками ст.375 КК доводиться визнавати сам факт винесення судового рішення, щодо правосудності якого є сумніви. Адже докази щодо суб’єктивної сторони діяння, тобто наявності в судді умислу на винесення саме такого вердикту, можуть збиратися тільки після відкриття провадження.

За таких обставин кожна апеляційна чи касаційна скарга прокурора повинна мати наслідком унесення до реєстру інформації про скоєння злочину за ознаками ст.375 КК (з усіма наслідками у вигляді відсторонення від посади та/або взяття під варту). Більше того, невнесення такої інформації до реєстру повинно розцінюватися як приховування злочину.

Водночас відхилення у повному обсязі скарги, яка стала підставою для початку провадження, теоретично може кваліфікуватися за ознаками ст.376 КК як втручання у діяльність судових органів з метою домогтися винесення неправосудного рішення. Бо прокурор вимагав скасувати рішення, яке суд вищої інстанції визнав законним і обгрунтованим. Причому для обвинувачення за цією статтею не потрібно доводити ні умислу, ні мотиву. «Абсурд», — скажуть більшість фахівців і матимуть рацію. Але в жодній правовій системі прокурор не уповноважений вибирати, яку подію за однакових фактичних обставин уважати підставою для відкриття кримінального провадження, а яку — ні. Все або нічого!

Якщо ж залишатися на позиції права прокурора на свій розсуд кваліфікувати судове рішення як неправосудне, то й адвокати зажадають отримати аналогічну можливість, посилаючись на рівність сторін процесу. Тобто одночасно з оскарженням направляти повідомлення про скоєння злочину за ознаками ст.375 КК. З огляду на активність, з якою представники цієї професії стали використовувати можливість направлення скарг до Вищої кваліфікаційної комісії суддів та Вищої ради юстиції, не мине й року, як під слідством опиняться чи не всі законники. Навіть ті, хто не наважуватиметься мати відмінну від наглядового відомства точку зору на законність.

Урешті-решт чому підставами для внесення такої інформації до реєстру не можуть слугувати повідомлення чиновників, звернення народних депутатів чи петиції громадських активістів? Напевно, тому, що Конституція не уповноважує нікого з них давати оцінку судовим рішенням на предмет їх законності. Натомість закріплює обов’язок їх виконувати. Перше ніяк не узгоджується з другим. Принаймні у теорії.

Межі прокурорських повноважень

Методом виключення доходимо до припущення, що, швидше за все, ніхто, крім прокурора, не може ініціювати кримінальне провадження за ознаками постановлення завідомо неправосудного рішення. Однак ст.2 профільного закону «Про прокуратуру» не містить у переліку функцій цього відомства такого поняття, як «нагляд за правосудністю судових рішень». Більше того, ч.3 цієї ж статті прямо застерігає: «На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією». Може, законодавець випадково обмежив прокурорські повноваження?

Не на радість декому (чи на втіху суддям) у ст.121 Основного Закону не знайдемо норми, яка дозволяла б прокуратурі ставити під сумнів судові вердикти поза інститутом представництва та відповідно до процедури їх оскарження, встановленої процесуальними кодексами. Якщо спробувати послатися на п.5 ч.1 ст.121 Конституції й переконувати, що такі функції охоплюються поняттям «нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина», то доводиться дочитати цю норму до кінця. А там прямо визначено коло органів та посадових осіб, законність дій яких може контролюватися в цьому контексті.

Певною мірою можна було б обгрунтувати такі дії прокуратури посиланням на п.4 цієї ж статті, якщо говорити виключно про судові рішення, щодо застосування «інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян». Проте в системному зв’язку (як полюбляє вказувати Конституційний Суд) із нормами Кримінального процесуального кодексу під таке визначення підпадають лише заходи медичного або виховного характеру, що застосовуються до певної категорії правопорушників. Тобто це не етап винесення відповідної ухвали, а її виконання. Навіть якщо це твердження ще потребує тлумачення КС, то серед кількох сотень проваджень, які вже відкрито прокуратурою за ст.375 КК, згадування про неправосудність саме ухвал про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру не зустрічалося.

До того ж у переліку наглядових функцій, швидше за все, йдеться про повноваження органів прокуратури оскаржувати будь-яке судове рішення із наведених у пп.4, 5 ч.1 ст.121 Конституції підстав. Але аж ніяк не про наділення його правом ставити під сумнів правосудність чи законність самих вироків чи ухвал шляхом відкриття кримінального провадження. Можливо, саме це питання буде адресоване на вул.Жилянську, аби поставити крапку в цій дискусії.

Прикметно, що поза увагою практиків залишається й пряма вказівка на «заборону публічного висловлювання сумнівів щодо правосудності судових рішень поза межами процедури їх оскарження у порядку, передбаченому процесуальним законом» (п.8 ч.1 ст.3 закону про прокуратуру). Чи не підпадають під таке визначення дії прокурора, який, повідомивши суддю про підозру у винесенні неправосудного рішення, підтримував таке обвинувачення спочатку в парламенті, отримуючи згоду на притягнення до кримінальної відповідальності, а згодом — у публічному судовому процесі? Чи, може, такі пленарні засідання ВР, так само як і суд, слід проводити виключно у закритому режимі?

Що ж, знову нестикування. Необхідно або закон підлаштовувати під потреби прокуратури, або визнати очевидне.

Дочекатися скасування

Під очевидним мається на увазі аксіома: саме по собі проголошення рішення чи його оскарження ще не є подією, яка свідчить про скоєння злочинного діяння. Тут автори «Науково-практичного коментарю до Кримінального кодексу» дещо поквапилися. Це те саме, що порушити провадження щодо отримання неправомірної вигоди лише за фактом виявлення в особи коштів, звісно, в розумних межах. Наприклад, у розмірі, що не перевищує офіційного доходу її сім’ї за 2—3 роки. Хоча останнім часом маємо повідомлення й про таку практику.

Певною мірою ст.375 КК можна порівняти зі ст.366 КК «Службове підроблення» в частині складання і видачі завідомо неправдивих документів. Хто ж встановлює цей факт? Очевидно, його може бути зафіксовано за наслідками призначеної перевірки із залученням експертів. Так само подію злочину за ознаками неправосудності має встановлювати певний орган, який уповноважений робити такі висновки. Який саме? Відповідь містить Конституція.

Насамперед згадаємо ст.124 Основного Закону про виключну компетенцію на здійснення правосуддя. Отже, як наслідок, і на встановлення факту, коли правосуддя відбулося з порушенням закону, прав та свобод громадян. Тобто єдиним органом, який має право встановити подію злочину за ознаками ст.375 КК, є сам суд, як правило, — апеляційної і вище інстанції.

Сам термін «неправосудність» згадується у ч.4 ст.62 Конституції в контексті «скасування вироку суду як неправосудного». Тобто основною ознакою події злочину за ст.375 КК все ж є не оскарження, а скасування вердикту. Коло значно звужується.

Крім того, із цієї норми можна зробити припущення, що скасування може відбуватися й з інших підстав, ніж неправосудність. Напевно, конституцієдавець мав на увазі не констатацію процесуальних порушень, які можуть бути усунуті під час повторного розгляду, а грубе відступлення від норм закону, що призвело в цьому контексті до безпідставного засудження. Тобто має бути постановлений виправдувальний вирок, який вступив у законну силу і в якому прямо вказано на неправосудність попередніх рішень. До речі, скасування з одночасним закриттям провадження з нереабілітувальних підстав, очевидно, не містить ознак неправосудності.

Тоді підставою для внесення відповідної інформації до реєстру може слугувати окремий висновок чи ухвала щодо оцінки дій суддів, які ухвалювали рішення у справі. Чим не можливість для реального самоочищення судової системи? До речі, саме на такий шлях орієнтує і практика Верховного Суду (див. постанову від 3.03.2016 №5-347кс15).

Аналогічне правило з деякими поправками можна поширити й на розгляд справ судами іншої юрисдикції.

Крок за кроком до статті

Тоді все складається у більш логічний ланцюжок: наприклад, суд апеляційної інстанції скасовує вирок і виправдовує засудженого. Водночас вказує, що суд першої інстанції припустився грубого порушення прав особи чи матеріального закону, що призвело до постановлення неправосудного рішення. На цій підставі прокурор уносить інформацію до реєстру і починає з’ясовувати наявність умислу в діях судді чи суддів. А сам факт постановлення неправосудного рішення йому вже не доведеться доводити.

При цьому, якщо будь-яка сторона процесу переконана, що суддя виніс незаконне рішення, то вона повинна у відповідній скарзі клопотати перед вищою інстанцією про визнання такого акта неправосудним. Адже лише в тому ж провадженні можна встановити обставини, які потягли за собою постановлення неправосудного вердикту. Або, навпаки, констатувати, що рішення скасовано, наприклад, з формальних підстав і не може вважатися неправосудним.

Тоді адвокату належить довести, що суддя проігнорував його клопотання щодо врахування обов’язкових правових позицій Конституційного чи Верховного судів, прокурору — навести докази, які були свідомо відкинуті під час розгляду справи тощо. Тоді не виникатимуть ситуації, коли суддя ухвалює рішення, що відповідає пред’явленому обвинуваченню та мірі покарання, на якій наполягав прокурор, а згодом інший представник того ж відомства ставить під питанням компетентність не тільки судді, а й свого колеги. Так само як не залишатиметься під питанням правосудність кожного рішення доти, доки прокурор не висуне обвинувачення усім суддям за ст.375КК і не програє процес.

Більше того, за нинішнього підходу, який полягає в безумовному праві прокурора порушувати кримінальне провадження за ст.375 КК, обставини ухвалення нібито неправосудного рішення, скажімо, щодо колегії суддів апеляційної чи касаційної інстанції повинен з’ясовувати служитель Феміди, нижчий за рангом. А щодо некримінальних проваджень — ще й суддя, який не має відповідної спеціалізації.

Що стосується рішень, які взагалі не підлягають оскарженню, то тут необхідно визнати і погодитися з правом законодавця на встановлення таких обмежень. Проте ці судові акти, як правило, не стосуються вирішення справи по суті, отже, не можуть визнаватися неправосудними апріорі. Тим, хто із цим не погоджується, треба звертатися до парламенту з ініціативою внести відповідні зміни до процесуального законодавства.

Звісно, більш глибоке тлумачення елементів злочину — це вже парафія науковців і практиків, а за певних умов — конституцієдавця. Врешті-решт останній може наділити повноваженнями щодо встановлення неправосудності рішень, скажімо, Вищу раду юстиції після того, як вона отримає назву, що буде більш наближена до змісту ст.375 КК. Щоправда, такій ідеї ще доведеться витримати експертизу як Конституційного Суду, так і, напевно, Венеціанської комісії. Але інший шлях — у напрямку, який намагаються вказати судам політики та громадські активісти, безумовно, призведе до остаточного розбалансування вітчизняного правосуддя. Адже суддя має бути завжди правим, доки не доведене протилежного.

P.S. Викладене не претендує на істину в останній інстанції. Це лише спроба прояснити ситуацію більш простим підходом, аби уповноважені органи могли подивитися на проблему збоку.