Конституційний пат

Спір про імперативний мандат здатен повернути главі держави повноваження попередника

Минулого тижня пропрезидентський блок вирішив очистити свій виборчий список від «зрадників». Під ніж пішли не тільки потенційні претенденти на мандат, а й два чинні народні депутати. Втім, на думку експертів, це може стати прологом до ревізії процедури внесення змін до Конституції дворічної давнини та повернення чинному главі держави усієї повноти влади.

Свої серед чужих, чужі серед своїх

Одразу після повідомлення про рішення з’їзду БПП фахівці розійшлися в оцінці легітимності таких дій. Одні наполягають, що народного обранця, котрий залишив лави фракції, під прапором якої він потрапив у парламент, можна позбавити мандата лише за наявності спеціального закону, як того вимагає ч.5 ст.81 Конституції. Інші вважають, що за відсутності такого акта слід застосовувати конституційне положення як норму прямої дії. Втім, залишимо цю дискусію конституціоналістам і спробуємо спрогнозувати, як може розвиватися ситуація.

Як відомо, чинна редакція Основного Закону сформована на хвилі буремних подій лютого 2014 року. Тоді Конституцію було відредаговано у такий спосіб, аби пост №1 перейшов до спікера, а країна повернулася до парламентсько-президентської форми правління. У цьому пакеті (закон від 21.02.2014 №742-VII) відновлена й норма, яка уможливлювала звільнення народного депутата, котрий заявив про свій вихід із фракції.

Однак, як і в попередні роки, суб’єкта застосування для неї не знаходилося. Бо нардепи, як правило, просто не подавали заяв про вихід із фракції, а рішення останньої про виключення «зрадника» не мало жодних правових наслідків: Конституція вимагала наявності власноруч підписаної заяви «перебіжчика».

25 грудня минулого року Микола Томенко став першим, хто заявив про це на знак протесту проти «антисоціального бюджету-2016». «Ударівець» Єгор Фірсов свою заяву, яку було оприлюднено в середині березня цього року, пояснив кількома причинами, а «останньою краплею» назвав конфлікт міністра економіки Айвараса Абромавічуса та заступника керівника фракції БПП Ігоря Кононенка. Однак, дізнавшись про рішення з’їзду, пообіцяв боротися далі. До речі, на знак солідарності з колегами заявив про вихід із фракції ще один нардеп — Віталій Чепинога.

Одночасно із виключенням «своїх» з’їзд позбувся 13 «чужих» у списку, які стали такими після виборів. Як стверджують політологи, аби вивільнені мандати не потрапили не в ті кишені. Тут уже допоміг новоспечений закон про «партійну диктатуру» від 16.02.2016 №1006-VІІІ. Попри те що конституційність останнього уже піддали сумніву, Центрвиборчком оперативно почистив список претендентів на депутатське крісло від БПП і готовий зареєструвати нових нардепів поза чергою.

Як боротися з «партійною диктатурою»?

Звернення до Конституційного Суду саме по собі не зупиняє дію акта, що оскаржується. Навіть за наявності попереднього вердикту КС із цього ж питання. Йдеться про рішення від 25.03.98 №1-22/98, в якому чітко сказано: «Результатами виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі є кількість мандатів, отриманих кандидатами у народні депутати, включеними до списків від політичних партій, виборчих блоків». Це означає, як свого часу пояснив «ЗіБ» суддя-доповідач у цій справі Павло Євграфов, що функції партій чи блоків щодо розподілу місць кандидатів, їх черговості у виборчому списку завершуються реєстрацією останнього у ЦВК.

Критично сприйняли закон №1006-VІІІ і в європейських установах, зокрема в Парламентській асамблеї Ради Європи. Там покладаються на висновок Венеціанської комісії, який очікують десь за місяць. Але для звільнених нардепів, як і для тих, кого позбавили потенційної можливості отримати мандати, це — задовге очікування. І не виключено, що вони спробують залучити до захисту своїх прав вітчизняну Феміду.

Якщо долю претендентів на мандати так чи інакше мають вирішити на вул.Жилянській, то зі звільненими нардепами ситуація дещо складніша. Шансів зібрати 45 підписів під конституційним поданням у них небагато: наразі жодна політична сила в парламенті не зацікавлена у скасуванні закону №742-VII. Їхні колеги радять просто повернутися до «рідної» фракції, аби залишитися при мандаті. Інший шлях — судове оскарження рішень ЦВК.

Останній варіант може призвести до того, що Київському апеляційному адміністративному суду, аби застосувати ч.5 ст.81 Конституції як норму прямої дії, доведеться обгрунтувати її легітимність. Адже лютневі зміни до Основного Закону не мають нічого спільного з належною процедурою їх унесення. Хоча формально вони діють доти, доки не встановлено порушення процедури під час їх схвалення. Напевне, єдиний вихід, аби це з’ясувати, — звернутися по роз’яснення до КС, який і повинен висловитися щодо конституційності процедури внесення змін до Основного Закону в лютому 2014-го.

З подання та в полум’я

Дотепер суддям КС таланило «проскочити між крапель», уникаючи посилань на конституційні положення, що зазнали змін у лютому 2014 року. Та й представники владних органів чудово усвідомлювали сумнівність відновлення окремих норм Конституції шляхом прийняття закону №742-VII.

Якщо спір про імперативний мандат усе ж дістанеться вул.Жилянській, КС опиниться в ситуації конституційного пату. Або треба брати до уваги власне рішення від 30.09.2010 №20-рп/2010 і визнавати, що закон №742-VII навіть за назвою не відповідає вимогам до процедури схвалення конституційних змін. Або — «освятити» можливість довільної ревізії акта найвищої юридичної сили та необов’язковість вердиктів КС.

Обидва варіанти не обіцяють нічого хорошого для правової системи держави: або глава держави знову отримає «диктаторські» повноваження, або КС перетвориться на консультативний орган. Причому перший варіант не менш вірогідний, ніж другий. Якщо не сьогодні, то в «зручному» майбутньому.

Втім, якщо навіть вдасться змусити більшість суддів КС заплющити очі на відверте нехтування конституційними вимогами, урешті-решт така справа дійде до Страсбурга. А в Європі, як свідчать, зокрема, останні рішення Суду ЄС щодо санкційних списків, дотримуються правила: рereat mundus et fiat justicia. Тому там не сприймуть аргумент, що повернення до парламентсько-президентської форми правління було волею українського народу, який вийшов на майдан. Адже для того існують народні обранці, котрі зобов’язані втілити наказ тих, хто привів їх до влади, в конституційні зміни. Принаймні два роки — достатній час, аби це зробити.

Отже, такий, на перший погляд, малозначущий факт, як позбавлення мандатів двох нардепів, може спричинити лавиноподібну хвилю судових спорів з непередбачуваними наслідками для держави. Але рано чи пізно країні доведеться повернутися в конституційне поле, аби юридичні прогалини на ньому не перетворювалися на правову пустелю.