Закон і Бізнес


Кримінал з віковим обмеженням

Заходи впливу на неповнолітніх мають визначатися з урахуванням не лише тяжкості правопорушення, а й особливостей особистості підлітка


№42 (1081) 20.10—26.10.2012
2822

У цій частині аналізу судової практики мова піде про можливість розгляду справ про злочини, скоєні неповнолітніми особами, у спрощеному порядку та про заходи впливу на підлітків. Автори узагальнення зосередили увагу на вичерпному переліку видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, визнаних винними в скоєнні злочину, та необхідності диференційованого підходу до призначення покарання таким засудженим. Нагадаємо: аналіз проведено Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ. Над документом працювали суддя ВСС Наталя Квасневська, начальник управління вивчення та узагальнення судової практики і статистики ВСС Єлизавета Чернушенко, головний консультант відділу узагальнення судової практики управління вивчення та узагальнення судової практики і статистики ВСС Анна Гридасова.


Спрощений порядок

Відповідно до ст.432 КПК порядок провадження у справах про злочини, скоєні неповнолітніми, визначається загальними правилами кримінального судочинства, а крім того, статтями гл.36 цього кодексу.

Згідно з ч.3 ст.299 КПК суд має право, коли проти цього не заперечують учасники судового розгляду справи, насамперед неповнолітня підсудна особа, її представник, захисник, педагог, за умови повного визнання підсудним вини, а також за відсутності протиріч у показаннях підсудних, яким суд обов’язково роз’яснює суть обвинувачення, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи і розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються. При цьому суд з’ясовує, чи правильно розуміють неповнолітній, його представник та інші учасники процесу зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їхніх показань та істинності останніх, а також роз’яснює цим особам, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржувати ці фактичні обставини справи й розмір цивільного позову в апеляційному порядку. Пояснення підсудного із зазначеного питання має бути зафіксовано в протоколі судового засідання.

Аналіз розглянутих місцевими судами у 2010 році справ про злочини, скоєні неповнолітніми, свідчить про те, що в порядку ч.3 ст.299 КПК переважно розглядалися справи, які не становили великої складності. При цьому судді здебільшого забезпечували виконання вимог щодо повноти з’ясування обставин, передбачених ст.433 кодексу.

Винятком стала кримінальна справа за обвинуваченням Ф. у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.122 КК. Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 12.03.2010 скасовано вирок Амвросїївського районного суду Донецької області від 6.08.2009, яким неповнолітнього визнано винним в умисному завданні середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Підставою для скасування рішення стало неповне з’ясування судом обставин справи. Як убачається з мотивувальної частини вироку суду першої інстанції, справу було розглянуто в порядку ст.299 КПК, проте суд не з’ясував, чи правильно підсудний та інші учасники процесу розуміють зміст цих обставин тощо. У судовому засіданні засуджений вину визнав повністю та пояснив, що спричинив тілесні ушкодження потерпілому, захищаючись від нього. Потерпілий першим ударив Ф. та намагався знову його вдарити. Ці пояснення свідчать про те, що засуджений неправильно та не повною мірою розуміє зміст обставин справи, а також суть пред’явленого йому обвинувачення та кваліфікацію дій. З огляду на викладене в судді були відсутні підстави керуватися вимогами ст.299 КПК щодо спрощеного порядку розгляду справи.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не містить прямої заборони слухання справ про злочини, скоєні неповнолітніми, із застосуванням ч.3 ст.299 КПК, тому такий розгляд є можливим із дотриманням вимог закону та з урахуванням п.8 постанови Пленуму Верховного Суду від 16.04.2004 №5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх». Проте це стосується лише тих справ, що не становлять значної складності.

Водночас є випадки неправильного застосування зазначених положень стосовно неповнолітніх. Порушення виявлено в Шевченківському районному суді м.Запоріжжя. Так, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 31.03.2010 скасовано вирок суду першої інстанції від 9.12.2009 стосовно неповнолітнього М., засудженого за ч.2 ст.307 КК, та дорослого А., засудженого за ч.2 ст.307 КК. Під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до положень ч.3 ст.299 КПК. Разом з тим із протоколу судового засідання вбачається, що неповнолітній М. своєї вини в скоєнні злочину повністю не визнав, стверджуючи, що А. його обмовив. За таких обставин та у зв’язку з тим, що пред’явлене М. обвинувачення є неконкретним, суд не мав права розглядати справу із застосуванням ч.3 ст.299 КПК.

Необхідно визнати правильною практику судів Херсонської області, які при спрощеному порядку слухання справи, передбаченому ст.299 КПК, безпосередньо в судовому засіданні досліджують обставини, зазначені в ст.433 кодексу, хоча, можливо, вони учасниками розгляду й не заперечуються.

Звужені межі оскарження

Трапляються випадки, коли суди приймають рішення та розглядають справи в порядку, передбаченому ст.299 КПК, хоча підсудний фактично заперечує проти пред’явленого йому обвинувачення.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 7.12.2010 задоволено апеляцію прокурора, який брав участь у справі. Вирок Калінінського районного суду м.Горлівки Донецької області від 18.03.2010 стосовно Г., С., О., обвинувачених за ч.2 ст.296 КК, скасовано у зв’язку з тим, що суд, на порушення вимог ч.3 ст.299 КПК, не з’ясував, чи немає сумнівів у правдивості та добровільності позиції підсудних, чи правильно вони розуміють фактичні обставини інкримінованого їм діяння та правові наслідки розгляду справи, передбачені ст.299 КПК. Пояснення неповнолітніх із цих питань у протоколі судового засідання відсутні, що є грубим порушенням вимог ст.299 КПК. Суд також не врахував інтелектуальних, психологічних та інших особливостей неповнолітніх підсудних. Крім того, прокурор та захисник заперечували проти такого порядку розгляду справи, однак суд постановив рішення про обсяг дослідження доказів у справі без урахування думки учасників розгляду, чим також грубо порушив вимоги ст.299.

За таких обставин логічним та більш об’єктивним буде таке застосування спрощеного порядку, за якого слід допитати підсудну особу. Тільки після цього, встановивши факт повного визнання нею вини, всіх обставин та розміру цивільного позову, потрібно вирішувати питання про можливість застосування в процесі положень ч.3 ст.299 КПК.

Іноді судді, розглядаючи справи у спрощеному порядку, навіть не з’ясовують думок учасників процесу із цього приводу.

Ухвалою Апеляційного суду До­нецької області від 21.12.2010 скасовано вирок Київського районного суду м.Донецька від 2.08.2010 стосовно П., Я., засуджених за ст.296 КК; І., засудженого за ч.2 ст.296, ч.2 ст.289 КК; С., засудженої за ч.1 ст.186 КК. Згідно з протоколом судового засідання підсудний свою вину в скоєнні злочину, передбаченого ч.2 ст.289 КК, не визнав. Суд постановив дослідити докази у справі в повному обсязі, не обговоривши цього питання з учасниками судового розгляду та не вирішивши питання про розгляд справи на підставі вимог ч.3 ст.299 КПК. У мотивувальній частині вироку суд зазначив, що підсудні в скоєних злочинах розкаялись, не оспорювали фактичних обставин справи, просили суд у порядку ст.299 КПК не викликати та не допитувати свідків, не досліджувати інших доказів. У вироку також було зазначено, що суд роз’яснив підсудним у повному обсязі вимоги ст.299 КПК. Крім того, суд першої інстанції, на порушення вимог ч.1 ст.100 КК, призначив неповнолітній С. покарання у виді громадських робіт.

Небезпідставно в постанові Пленуму ВС №5 зазначено: судді мають виважено підходити до вирішення цього питання, звертаючи увагу на те, що до обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, належать і характер та розмір шкоди, завданої злочином. Отже, судам при прийнятті рішення про застосування ч.3 ст.299 КПК слід з’ясовувати, чи визнає підсудний цивільний позов у тому обсязі, в якому його заявлено, оскільки в разі розгляду справи в спрощеному порядку межі оскарження рішення звужені.

Звертає на себе увагу й та обставина, що майже у 80% наданих для узагальнення кримінальних справ стосовно неповнолітніх суди обмежували дослідження фактичних обставин справи допитом підсудного, незважаючи на те, що при цьому фактично не виконувалися вимоги ст.433 КПК. Тому необхідно звернути увагу місцевих судів на неприпустимість прийняття рішень про недоцільність дослідження доказів щодо обставин, передбачених ст.433 КПК. При провадженні у справах про злочини, скоєні особами, молодшими за 18 років, суди мають без будь-яких обмежень виконувати вимоги, передбачені ст.433 КПК, і з’ясовувати вік неповнолітнього, стан його здоров’я та рівень загального розвитку, характеристику особи, умови життя, виховання, обставини, які негативно вплинули на виховання підлітка, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули його в злочинну діяльність.

Заходи впливу на неповнолітніх

Відповідно до загальних засад судочинства призначення неповнолітнім покарання за скоєні ними злочини має бути необхідним і достатнім для виправлення цих осіб та запобігання новим злочинам.

Згідно зі статистичними даними у 2010 році до позбавлення волі було засуджено 2030 неповнолітніх (у 2001-му — 4743), із них на строк від 5 до 10 років — 326 (у 2001-му — 597); від 2 до 5 років — 1327 (у 2001-му — 2997); від 1 до 2 ро­ків — 191 (у 2001-му — 796); до 1 року — 118 (у 2001-му — 353). Згідно з п. 5 ч.3 ст.102 КК у 2010 році до позбавлення волі на строк від 10 до 15 років засуджено 63 не­-повнолітніх, застосовано примусові заходи виховного характеру до 1871 підлітка. Більше половини (1344) неповнолітніх, до яких застосовано такі заходи, вчинили суспільно небезпечні діяння у віці від 11 до 14 років. Відповідно до ч.2 ст.105 КК суди минулого року застосували до неповнолітніх такі примусові заходи виховного характеру: застереження — до 215 підлітків; передання під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, — 1838; зобов’язання відшкодувати заподіяні майнові збитки — 1; обмеження дозвілля — 64; направлення до спеціальної навчально-виховної установи (до школи — 124, до училища — 21).

Статтею 98 КК визначено вичерпний перелік видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, визнаних винними в скоєнні злочину. Проте іноді суди допускають помилки при призначенні покарання таким особам.

У постанові Пленуму ВС №5 акцентовано увагу на необхідності суворого дотримання принципів законності, справедливості, обгрунтованості та індивідуалізації покарання при його призначенні неповнолітнім, оскільки метою такого покарання є виправлення, виховання та соціальна реабілітація засудженого. Судам слід ураховувати не тільки ступінь тяжкості скоєного злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, а й умови життя та виховання підлітка, вплив дорослих, рівень розвитку неповнолітнього та інші особливості.

Відповідно до п.5.1 Пекінських правил заходи впливу на неповнолітніх мають визначатися з урахуванням не лише тяжкості вчиненого ними правопорушення, а й рис характеру. Особі, яка скоїла злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам.

Разом з тим не всі суди диференційовано, з дотриманням вимог ст.65 КК підходять до призначення покарання неповнолітнім засудженим. Не завжди враховують тяжкість скоєних злочинів, роль кожного з підсудних, безпідставно призначають м’яке покарання за тяжкі злочини.

Викликають здивування мотиви, якими керувався Луцький міськрайон­ний суд Волинської області, призначаючи Ф. покарання за ч.3 ст.187 КК із застосуванням ст.69 КК у виді 5 років позбавлення волі, за ч.1 ст.190 КК — 100 год. громадських робіт, за ч.2 ст.189 КК — 3 роки позбавлення волі, а за сукупністю злочинів, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, — 5 років позбавлення волі. На підставі стст.75, 76 КК Ф. звільнено від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 2 роки. Мотивами призначення Ф. покарання за ч.3 ст.187 КК нижче від найнижчої межі було, як зазначив у вироку суд, щире каяття та сприяння розкриттю злочину. Тим часом відповідно до ст.69 КК таке покарання суд управі призначити за наявності кількох обставин, що пом’якшують вину та істотно знижують ступінь тяжкості скоєного злочину. Суд не вмотивував таких обставин та підстав звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст.75 КК. Каятися у скоєному Ф. почав лише в судовому засіданні, досудовому слідству в розкритті злочину не сприяв. За таких обставин, врахувавши характер і тяжкість скоєних ним злочинів, активну роль у них Ф., Апеляційний суд Волинської області скасував вирок суду першої інстанції та постановив новий, яким засудженому призначено покарання у виді позбавлення волі.

Вичерпний перелік покарань

Суди повинні зважено підходити до вирішення питання про призначення неповнолітньому покарання у виді позбавлення волі на певний строк, упевнитись у переконливості обставин, які свідчать про неможливість виправлення неповнолітнього без реального позбавлення волі.

Суди обгрунтовано визнають такими, що пом’якшують покарання, щире каяття, відшкодування збитків, позитивні характеристики. За наявності таких умов, ураховуючи ступінь тяжкості вини, відсутність обтяжуючих обставин, суди обгрунтовано застосовують стст.75, 76, 104 КК, звільняючи неповнолітніх від відбування покарання та встановлюючи передбачені законом обов’язки.

Водночас трапляються випадки призначення м’якого покарання, необгрунтованого застосування стст.75, 76 КК.

Прикладом може бути кримінальна справа стосовно Р., засудженого Світловодським міськрайонним судом Кіровоградської області за ч.1 ст.121 КК до покарання у виді позбавлення волі на 5 років. На підставі ст.75 КК Р. звільнений від покарання з випробуванням — іспитовим строком тривалістю 1 рік — у зв’язку з тим, що злочин скоєно в неповнолітньому віці, Р. щиро розкаявся, характеризується позитивно. Суд установив, що 24.06.2009 Р. на грунті неприязних стосунків у ході сварки, яка переросла в бійку, завдав К. 7 ударів у різні частини тіла, внаслідок чого спричинив тяжке тілесне ушкодження у вигляді закритої травми живота — розриву селезінки, що призвело до внутрішньої кровотечі та розлитого перитоніту. Вироком колегії суддів Апеляційного суду Кіровоградської області від 10.08.2010 вирок суду першої інстанції скасовано на підставі того, що, призначаючи покарання неповнолітньому із застосуванням стст.75, 76 КК, суд не повною мірою врахував тяжкість скоєного Р. умисного злочину, від якого настали тяжкі наслідки — молодий за віком потерпілий став інвалідом унаслідок видалення життєво важливого органу. Вироком суду апеляційної інстанції неповнолітньому призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі.

Звільняючи неповнолітніх осіб від призначеного покарання, суди відповідно до вимог ст.76 КК покладають на засуджених обов’язок повідомляти органи кримінально-виконавчої служби про зміну місця проживання, роботи та навчання, крім того, періодично з’являтися до цих органів для реєстрації. Випадків покладання на неповнолітніх обов’язків, не передбачених ст.76 КК, не виявлено, оскільки наведений у цій статті перелік є вичерпним.

У поодиноких випадках судді неправильно визначають тривалість строку випробування, передбаченого ч.3 ст.104 КК. Так, вироком Ленінського районного суду АРК від 24.11.2009 неповнолітнього П. засуджено за ч.3 ст.185 КК до 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі стст.75, 104 КК П. звільнено від відбування покарання з випробуванням — іспитовим строком тривалістю 3 роки. Ухвалою Апеляційного суду АРК від 9.02.2010 вирок суду першої інстанції змінено, неповнолітнього П. визнано винним за ч.3 ст.185 КК та призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі стст.75, 104 КК П. звільнено від відбування покарання на 2 роки, оскільки відповідно до ч.3 ст.104 КК в разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням іспитовий строк установлюється тривалістю від 1 до 2 років.

Крім того, під час призначення покарання відповідно до стст.75, 104 КК судді не завжди керуються положеннями ст.104 КК, що є підставою для такого звільнення.

Вироком Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 17.05.2010 неповнолітньому Я. за скоєння злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК, призначено покарання у виді 3 років позбавлення волі. На підставі ст.104 КК останнього було звільнено від відбування покарання з випробуванням — іспитовим строком тривалістю 1 рік. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 9.08.2010 вирок суду змінено, до засудженого застосовано стст.75, 104 КК, Я. звільнено від відбування покарання з випробуванням — іспитовим строком тривалістю 1 рік, оскільки згідно з п.9 постанови Пленуму ВС від 24.10.2003 №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням суди в резолютивній частині вироку мають посилатися на ст.75 КК, а стосовно неповнолітніх — ще й на ст.104 КК як на підставу для прийняття такого рішення.

В інших випадках судді виходять за межі своїх повноважень, вирішуючи питання про звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, визначають порядок виконання покарання, що не передбачено ст.76 КК. Так, Конотопський міськрайонний суд Сумської області у вироку стосовно неповнолітнього Г. та інших, засуджених за чч.2, 3 ст.185 КК до позбавлення волі, звільнив неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, зобов’язавши останнього раз на місяць з’являтися для реєстрації до органів кримінально-виконавчої інспекції. У зв’язку із цим вирок було змінено — вилучено вказівку про періодичність проведення реєстрації.

Відповідно до п.9 постанови Пленуму ВС №7, покладаючи на засудженого обов’язки, передбачені п.4 ч.1 ст.76 КК, суд не вправі встановлювати періодичність та дні проведення реєстрації, оскільки вирішення цього питання належить до компетенції кримінально-виконавчої інспекції та регулюється положеннями ст.13 КВК.

Призначаючи покарання особам, молодшим за 18 років, судді, як правило, враховують неповнолітній вік особи як обставину, що пом’якшує покарання, незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду справи повноліття.

У кримінальній справі за обвинуваченням Б. в скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.185 КК, постановою Ленінського районного суду м.Вінниці провадження було закрито у зв’язку з примиренням підсудної з потерпілою.

Помилкові вироки

Відповідно до ст.98 КК до неповнолітніх як основні покарання можуть бути застосовані виключно штраф, громадські або виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк, як додаткові — штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Разом з тим, призначаючи покарання, суд має виходити з відповідних положень стст.99—102 КК.

Так, ст.99 КК містить певні застереження щодо застосування до осіб, молодших за 18 років, такого виду покарання, як штраф. Відповідно до вимог цієї статті, штраф застосовується тільки до неповнолітніх, які мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернено стягнення, у зв’язку з чим застосування такого виду покарання є обмеженим. Призначаючи неповнолітнім таку міру покарання, суди не завжди з’ясовують їхній майновий стан та те, чи мають ці особи самостійний дохід або власні кошти й майно.

Розглядаючи кримінальну справу стосовно неповнолітнього Л., раніше засудженого цим же судом 9.07.2008 за ч.2 ст.186 КК, із застосуванням ст.69 КК, до 1 року 6 місяців позбавлення волі з випробуванням — іспитовим строком тривалістю 1 рік — та звільненого від відбування покарання відповідно до ст.104 КК, який, проте, 12.05.2009 (в період іспитового строку) скоїв новий умисний злочин, передбачений ч.2 ст.185 КК, Нетішинський міський суд Хмельницької області визнав підлітка винним у цьому та відповідно до ст.69 КК призначив покарання у виді штрафу в сумі 680 грн. На підставі ст.71 КК за сукупністю вироків остаточно призначено покарання у виді штрафу в сумі 680 грн. та 1 рік 6 місяців позбавлення волі з іспитовим строком тривалістю 1 рік.

Призначення такого покарання суперечить роз’ясненням, які містяться в ч.7 п.26 постанови Пленуму ВС №7. Згідно з ними в разі, коли особа, яка була засуджена до арешту або позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (стст.75, 104 КК) або була умовно-достроково звільнена від відбування покарання, скоїла новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й тоді, коли останнім за часом вироком призначено більш м’які види покарання.

Трапляються поодинокі випадки порушення суддями вимог ст.101 КК щодо призначення неповнолітньому покарання у виді арешту. Згідно з ст.101 КК арешт полягає в затриманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг 16 років, та тримання його в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах строком від 15 до 45 діб.

Вироком Сімферопольського районного суду АРК від 20.10.2010 неповнолітнього П. засуджено за ч.2 ст.185 КК до 4 мі­сяців арешту. Ухвалою Апеляційного суду АРК від 14.12.2010 цей вирок змінено в частині призначеного покарання, знижено міру покарання до 45 діб. Змінюючи вирок, колегія суддів указала те, що суд першої інстанції порушив вимоги ст.101 КК та не взяв до уваги положень п.15 постанови Пленуму ВС №5.

Іноді місцеві суди призначають покарання, не передбачене ст.98 КК, зокрема обмеження волі. Такі порушення виявлено в Богуславському районному суді Київської області під час розгляду кримінальної справи стосовно неповнолітнього М. За результатами розгляду справи суд призначив засудженому покарання у виді обмеження волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням.

Аналізуючи матеріали справ, наданих для узагальнення, можна виявити призначення судами покарання неповнолітнім у виді громадських робіт. Згідно з ч.1 ст.100 КК громадські роботи призначаються неповнолітнім у віці від 16 до 18 років, які мають постійну чи тимчасову роботу, на строк від 2 місяців до 1 року за місцем роботи. При цьому суд у вироку визначає розмір відрахувань у дохід держави із заробітку неповнолітнього засудженого в межах 5—10%.

Призначаючи неповнолітньому один із видів покарання, суд в ухвалі (постанові) обов’язково має повністю обгрунтувати своє рішення. При цьому суддя повинен обрати той вид покарання, що найбільше сприятиме виправленню й перевихованню особи.