Слово з ризиком для життя

Гоніння на пресу починалися з мовчазної згоди суспільства, а закінчувалися репресіями для всіх

За останні 18 років у світі було вбито 839 працівників ЗМІ — такі дані Комітету захисту журналістів. Росія займає в рейтингу найнебезпечніших для представників цієї професії країн четверте місце, розташувавшись між Алжиром, де ісламісти цілеспрямовано відстрілюють репортерів, і Колумбією, де останні десятиліття йде війна всіх проти всіх. Професія журналіста в усі часи була небезпечною, але держави, в яких ця небезпека ставала надто великою, зазвичай чекали тяжкі часи.

«Носовички»

Журналістів, редакторів, публіцистів піддавали тиску завжди, з часів перших газет. У цьому, звісно, немає нічого дивного: кому сподобається, коли про нього пишуть щось неприємне? Цікаво те, що гоніння на пресу нерідко починалися з мовчазної згоди суспільства, яке сприймало свободу слова як джерело загрози стабільності й процвітанню.
Та при цьому найбільшої шкоди суспільству за¬звичай завдавали не журналісти, а ті, хто влаштовував на них полювання.
Головною зброєю влади, зокрема церковної, проти шкідливих писак була цензура. Наприклад, Ватикан з 1559 року випускав індекс заборонених книг, до якого, крім єретичних апо¬крифів, потрапляли тексти сатириків і памфлетистів, а в Англії XVI—XVII ст. небезпечних вигадників від¬ловлював особливий трибунал — Зоряна палата.
Вже в XVII ст. памфлети вважалися ідеологічною зброєю, і якщо десь з’являвся талановитий памфлетист-вільнодумець, власті прагнули знешкодити його будь-якими засобами. Так сталося, напри¬клад, з Даніелем Дефо. Майбутній автор «Робінзона Крузо» прославився кількома гострими памфлетами і нажив собі немало впливових ворогів.
У 1703 році він опублікував дошкульний твір під назвою «Простий спосіб покінчити з дисидентами». Маскуючись під прибічника англіканської церкви, Д.Дефо пропонував раз і назавжди вирішити релі¬гійне питання в Англії, фізично знищивши всіх представників інших конфесій. Так автор висміював релігійний фанатизм, чим дуже розсердив і англіканську церкву, і релігійних дисидентів. Д.Дефо арештували й засудили за створення «бунтівних пасквілів», що еквівалентно сьогодніш¬ньому обвинуваченню в екст¬ремізмі й розпалюванні будь-якої ворожнечі.
Памфлетист провів три дні біля ганебного стовпа, після чого його запроторили у в’язницю. Д.Дефо мав залишатися за гратами до того, як виплатить великий штраф, але зібрати гроші він не міг, оскільки перебував у камері. Порятунок прийшов несподівано. Влада помилувала памфлетиста, але з однією умовою: відтепер перо Д.Дефо мало служити інтересам корони. Вже в 1704 році письменник очолив проурядову газету і відтоді не становив загрози для політичної елі¬ти королівства.
Журналістів недолюблювали навіть у країні, яка проголосила ідеали свободи, рівності і братерства. У революційній Франції можна було опинитися на гільйотині за кілька статей з критикою якобінців. Саме така доля спіткала поета Андре Шеньє, страченого в 1794 році за бунтівні ви¬ступи в пресі. Через три дні після смерті поета якобін¬ську диктатуру повалили — і писаки змогли зітхнути з полегшенням.
Проте в 1799-му до влади прийшов генерал Бонапарт, і гайки знову були загвинчені до упору. Наполеон почав з того, що із 72 газет, які видавалися в Парижі, закрив 59. Решта 13 видань опинилися під ¬жорстким контролем мі¬ністра поліції Жозефа Фуше. Фактично єдиною газетою, яка мала право писати про політику, була урядова Moniteur, інші лише переписували те, що пуб¬лікував головний друкований орган держави. Більше того, газети відтепер платили податок у розмірі 1/6 своїх доходів, причому загроза репресій продовжувала висіти над ними дамокловим мечем.
Наполеонівський декрет про пресу 1800 року був написаний так витіювато, що прискіпатися можна було до чого завгодно. Наприклад, було заборонено публікувати статті, «що не поважали суспільний договір, народний суверенітет і славу французької зброї, а також містили лайку на адресу держав, дружніх республіці».
Покаранням для порушників було негайне закриття. Багато хто в ті роки аплодував Бонапарту, щиро вважаючи, що покірність преси стане запорукою спокою і стабільності. Вони помилялися: замість ідеї стабільності й спокою Наполеонові спало на думку ціною французької крові завоювати Європу і роздати престоли своїм корсиканським родичам.
Водночас в очах імператора газета була не виразником думки тієї чи іншої суспільної групи, а злобним ворогом, який задумав недобре проти держави і тому підлягав знищенню. Він говорив, що чотири ворожі газети можуть бути небезпечніші за 100 тис. солдатів на полі бою, а одного разу сказав: «Якщо я зніму з преси узду, то й трьох місяців не залишуся при владі». У цьому, мабуть, він мав рацію, адже вільна преса заважала б йому вести нескінченні війни заради процвітання клану Бонапартів. Звісно, за таких поглядів імператор поспішив поширити свою систему цензури на всю підкорену Європу. Ось тут і почалися проблеми.
Баварія вважалася союзником наполеонівської Франції, але французькі гарнізони, розташовані в цій країні, поводилися як окупанти, що не подобалося місцевому населенню. У 1806 році в Баварії з’явився анонімний памфлет під назвою «Німеччина в глибокому приниженні», в якому французьких солдатів називали канібалами і п’яницями. Тепер Наполеон мав можливість зробити вибір. Він міг, наприклад, вивести війська з Баварії, щоб не дратувати союзника, або ж приструнчити мародерів. Натомість він наказав «за¬арештувати і покарати авторів цих обурливих пасквілів».
Авторів не знайшли, проте спіймали книгаря Йоганна Пальма, який продавав памфлет. Невдовзі його розстріляли. Солдати, видно, не хотіли вбивати нещасного бюргера, і тому жодне поранення не виявилося смертельним, тому книгопродавця добив офіцер контрольним пострілом у голову. Із цієї миті ставлення німців до французів стало стрімко погіршуватись, і з часом в окупантів земля почала горіти під ногами.
Тим часом французька таємна поліція втратила можливість стежити за розвитком громадської думки у Франції та підкорених краї¬нах. Міністерство полі¬ції доповідало імператорові, що «навіть повне зібрання газет... дає дуже приблизну і часто помилкову картину суспільних настроїв». На той час мислячі європейці вже не читали французьких газет, які іронічні парижани презирливо називали носовичками.
З часом Наполеон остаточно втратив здатність об’єктивно оцінювати суспільні настрої в країнах Європи, і його імперія розвалилася, як картковий будиночок, після перших же великих поразок. А ось дресирована наполеонівська преса пережила крах імперії без особливих потрясінь. Вже наступного дня після зречення імператором престолу французькі газети називали його узурпатором і корсиканським чудовиськом.

«Проломити череп кожному»

У більшості країн Європи XIX ст. було періодом цензури. З одного боку, це обмежувало свободу самовираження, але з другого — існували загальновідомі правила гри. Журна¬лісти й видавці, які не порушували цих правил, могли бути впевнені у своїй безпеці.
Винятки бували хіба що на дикому Заході, де в першій половині XIX ст. газетярів нерідко вбивали на дуелях. Наприклад, редактор San Francisco Herald Джон Нагент брав участь у дуелі тричі. Двічі його ви¬кликали на поєдинок каліфорнійські політики, незадоволені його статтями, а одного разу Дж.Нагент сам кинув рукавичку редакторові газети Alta California Едварду Гілберту. Дуелі з політиками закінчилися для Дж.Нагента тяжкими пораненнями, а ось із колегою-редактором удалося досягти примирення. Пізніше Е.Гілберт усе ж таки загинув на дуелі — його застрелив відомий громадський діяч Джеймс Денвер.
Так чи інакше, в XIX ст. газетярі почували себе у відносній безпеці, оскільки загроза для них виходила тільки від державних органів. У ХХ ст. ситуація різко змінилася. В Європі з’явилися партії та рухи, які вимагали запровадити найжорсткішу цензуру і хотіли позбавити опонентів полі¬тичної трибуни. Причому екстремісти ХХ ст. ніяких правил не визнавали і відкрито сповідували культ насильства.
Лідери тоталітарних рухів, подібно до Наполеона, вірили в політичну всемогутність преси. Та й самі вони нерідко були вихідцями з газетного і навкололітературного середовища. Так, у Росії в 1917 році до влади прийшли «тверді іскрівці», в Італії в 1922-му владу захопив екс-редактор газети Avanti, а в 1933-му Німеччина схилила голову перед автором бестселера «Моя боротьба». Всі ці люди покладалися на силу тотальної пропаганди, а незалежні журналісти здавалися їм кимось на зразок ворожих диверсантів.
Фашистські й ультраліві рухи взяли на озброєння тактику, значення якої найкраще сформулював Адольф Гітлер. В одній зі своїх промов фюрер удався до ностальгічних спогадів і розповів про далекі дні у Відні, коли йому доводилося підробляти на будівництві. Робітники, які не злюбили майбутнього вождя, одного разу спробували скинути його з риштування. Саме тоді А.Гітлер зрозумів, що існує простий і дієвий спосіб поводження з опонентами — «проломити череп кожному, хто ризикнув заперечувати». І, прийшовши до влади, А.Гіт¬лер поспішив «проломити череп» усім, кому слід. Серед журналістів таких було досить багато.
Особливо докучала фюрерові мюнхенська газета Munchener Post, яка впродовж цілого десятиліття кепкувала зі штурмовиків і націонал-соціалізму. Газета писала, наприклад, про гомосексуалізм у керівництві НСДАП, даючи статтям яскраві заголовки. У 1933 році редакцію розгромили штурмовики, архів спалили, а співробітників видання відправили в Дахау. У червні 1934-го під час чистки політичної сцени від опонентів нового режиму — в знамениту «ніч довгих ножів» — були вбиті відомий католицький журналіст Фріц Герліх і публіцист Едгар Юнг. Щоб ефект залякування був ще сильнішим, сім’ї Ф.Герліха відправили  його закривавлені окуляри.
Нацисти закривали редакції, хлопці з гітлер’югенду захоплено спалювати книги, щоб зміцнити владу, яка через кілька років кине їх у вогонь світової війни. Уроки історії, як завжди, було проігноровано, і через тридцять років вогнища з книг горіли вже на вулицях Китаю, а революційна молодь била редакторів, журналістів і взагалі всіх «надто розумних» цитатниками Мао Цзедуна. Книжки з висловами великого керманича спеціально видавали досить важкими, щоб ними було зручно завдавати ударів, а обкладинки іноді робили з твердої пластмаси, щоб легко було змивати кров.
Культурна революція почалася в 1965 році зі цькування історика, публіциста, журналіста і драматурга У Ханя, котрий написав історичну п’єсу, в якій угледіли сатиру на Мао. У Хань опинився у в’язниці, де його жорстоко побили. У 1969-му літератор помер у камері. Схожа доля спіткала письменника, публіциста і колишнього газетного редактора Лао Ше. У 1966 році він спробував захистити від натовпу хунвейбінів якогось нещасного, і його самого побили мало не на смерть. Незабаром Л.Шe оголосили контрреволюціонером і він, не витримавши цькування, втопився.
Серед газетярів та інших писак були й такі, хто зробив на культурній революції кар’єру. Літературний критик Яо Веньюань, який першим атакував п’єсу У Ханя, став членом політбюро КПК, де йому доручили ідеологічну роботу з молоддю. Я.Веньюань насолоджувався владою і надихав хунвейбінів на погроми, поки в 1976 році його не оголосили членом «банди чотирьох» і не посадили в тюрму на довгі 20 років.
Деяким поталанило більше. Молодий фотокореспондент газети «Хейлунцзянські новини» Лі Чженьшен був присутній на багатьох заходах хунвейбінів, уключаючи публічні розправи над «реакціонерами», і старанно знімав усе, що відбувалося. Нарешті Лі сам очолив хунвейбінську банду і документував на відео вже власні «подвиги». Тепер Л.Чженьшен — респектабельний фотохудожник, роз’їжджає з лекціями по західних університетах, демонструючи свої історичні знімки.
Приблизно з 1967 року центральна влада практично втратила контроль над бунтівною молоддю, і та почала вершити перманент¬ну революцію на власний розсуд. При цьому загони хунвейбінів перетворювалися в справжні банди і вели один з одним кровопролитні війни за контроль над територіями. У 1968-му китайська армія почала наводити лад, і тисячі хунвейбінів було вбито. Місто Гуйлінь, наприклад, армія взяла штурмом, застосувавши артилерію й авіацію. Гуйлінських хунвейбінів ¬повністю знищили.

«Щось таке, що мене вб’є»

У країнах, де не було тоталітарних режимів, закон гарантував свободу слова, але це не означало, що журналісти почувалися в цілковитій безпеці. Якими б гуманними і справедливими не були закони, завжди знайдуться ті, хто їх порушуватиме, а такі люди зазвичай украй неохоче спілкуються з пресою.
У США в часи сухого закону і Великої депресії кримінал набув небаченої сили, і писати про нього стало небезпечно. Іноді хтось із репортерів ставав жертвою злочинних угруповань. Особливо ризикували журналісти, які розслідували кримінальні зв’язки полі¬тиків і чиновників. Напри¬клад, у 1930 році радіоведучий з Детройта Джералд Баклі почав боротьбу проти голови цього міста Чарлза Боулза. Журналіст викривав мера доти, доки 22 липня 1930-го той не програв дострокові вибори. 23 липня до Дж.Баклі підійшли троє невідомих і зробили в нього 11 пострілів.
Через 5 років історія повторилася в Міннесоті. Редактор газети Midwest American Волтер Ліггет перейшов дорогу відомому бутлегеру Ісадору Блюменфелду, більше відомому як Кід Кенн. Бандит мав справи з Аль Капоне і тримав у руках весь Міннеаполіс, а покривав його сам губернатор Міннесоти Флойд Олсон. В.Ліггет почав копати під Ф.Олсона та Кіда Кенна і згодом відчув на собі всю силу адміністративно-кримінального тиску. Спочатку редактора побили невідомі, потім проти нього порушили справу про викрадення людини і содомію. Суд виправдав В.Ліггета, але гангстери його переслідували й надалі. У грудні 1935 року його розстріляли з автомата з вікна машини, яка проїжджала поряд. Численні свідки впізнали в тому, хто стріляв, самого Кіда Кенна, але справа, звісно, розвалилася в суді, вбивство залишилося безкарним.
Організована злочинність тероризувала пресу і після того, як лихі часи А.Капоне минули. Так, у 1976 році було вбито ре¬портера газети Arizona Re¬public Дона Боллза. Під днищем його автомобіля спрацював вибуховий пристрій, але журналіст помер не відразу. Останніми його словами були: «Вони все-таки мене дістали. Мафія». Перед цим Д.Боллз розслідував зв’язки політиків з кримінальним світом, а також історії з хабарами, відкатами й сумнівними угодами з нерухомістю.
Європейські мафіозі не відставали від американських колег. Лідирувала, звісно, Італія. Деякі особливо відчайдушні журналісти наважувалися кинути ви¬клик самій сицилійській мафії. Так учинив, напри¬клад, Джузеппе Фава, котрий заснував у 1983-му щомісячник I Siciliani. Журнал розповідав про зв’язки місцевих політиків і бізнесменів з «Коза нострою». ¬Зокрема, Дж.Фава написав, що один з місцевих під¬приємців їздить на полювання разом з босом мафії Нітто Сантапаолою. 5 січня 1984 року Дж.Фаву застрелили.
На працівників пера тиснула не тільки мафія, а й тоталітарні секти й екс¬тремістські угруповання. Іноді сектанти діяли грубо і прямолінійно, як у випадку з «Храмом народів» Джима Джонса. У 1978-му вони розстріляли трьох журналістів і одного конгресмена США, які намагалися з’ясувати, як членам «Храму народів» живеться в колонії Джонстаун, заснованій у джунглях Гайани. Після цього 909 сектантів учинили колективне самогубство, проковтнувши отруту.
Проте часто методи боротьби релігійних організацій з працівниками ЗМІ вирізнялися підступністю і витонченістю. У 1971 році американська журналістка Паулетт Купер випустила книгу під назвою «Скандал саєнтології», в якій саєнтологічну церкву було піддано різкій критиці. Послідовники Рона Хаббарда були дуже люті й вирішили помститися. Церква подала до суду на П.Купер, вимагаючи компенсацію моральної шкоди в розмірі $300 тис., але Феміда не поспішала допомагати сектантам, і тоді ті ви¬рішили діяти самостійно.
Керівництво церкви мало власну спецслужбу під назвою «відділ вартових». Один з керівників цього відомства видав директиву, в якій вимагав атакувати П.Купер «усіма можливими способами» і «публічно розкрити її сексуальне життя». У будинку журналіст¬ки почали лунати анонімні дзвінки з погрозами, її ім’я і телефон писали на парканах, а сусіди одержували листи, які повідомляли, що П.Купер нібито страждає від венеричної хвороби. У 1972 році сектанти під виглядом представників доброчинного фонду проникли в будинок жінки і вкрали її письмове приладдя. Незабаром у храм саєнтологів у Нью-Йорку прийшов лист із погрозою вибуху. На папері виявили відбитки пальців П.Купер і проти неї порушили кримінальну справу. У 1975-му обвинувачення з журналістки зняли, але сектанти не збиралися зупинятися.
Саєнтологи не змогли засудити П.Купер за наклеп у США і тому почали вивозити її книгу в країни із жорсткішою цензурою, сподіваючись засудити журналістку за кордоном. Не до¬мігшись успіху і там, «вартові» були налаштовані зробити щось по-справжньому дієве. У 1976 році вони вирішили «відправити П.К. (П.Купер. — Прим. ред.) у божевільню чи тюрму або завдати їй досить сильного удару, щоб вона припинила свої нападки». Передбачалося звинуватити її в спробі висадити в повітря посольство якоїсь арабської країни чи в намаганні вбити президента Джералда Форда і держсекретаря Генрі Кіссінджера.
На щастя для журналіст¬ки, ФБР викрило саєнтологів раніше, ніж вони втілили в життя свої плани. Історія закінчилася тим, що сектанти заплатили П.Купер відступні в розмірі $400 тис., аби вона припинила переслідувати їхню церкву.

«Від меча хай загине!»

На жаль, усе, що відбувалося в далекому минулому, спостерігається і в ¬останні два десятиліття. Біль¬ше того, ворогам журналістів дедалі частіше вдається переконати у своїй правоті народні маси. Раніше, наприклад, ісламісти просто винищували працівників ЗМІ, не надто розраховуючи на допомогу мирних громадян. У 1993 році алжирська Озброєна ісламська група висунула гасло: «Хто живе пером, той від меча хай загине!» Протягом двох років ісламісти вбили 58 редакторів і журналістів.
У наступні роки ісламіс¬ти  досягли значних успіхів у нацьковуванні населення на пресу. У 2001 році британський журналіст Роберт Фіск мало не загинув від рук розлючених афганських біженців, котрі вирішили, що європейський репортер має відповідати за американські бомби, звірства талібів і нескінченну громадянську війну на їхній батьківщині. Машина Р.Фіска заглохла в районі паки¬станського міста Кветта, де розташовувався табір афганців. Незабаром журналіста оточив натовп біженців. Р.Фіск згадував: «Спочатку вони були цілком миролюбними, а потім якась дитина кинула в мене камінь. Потім полетіло ще каміння, і ось мене вже штовхали і били по обличчю».
У Палестинській автономії справи йшли не краще. У 2001 році міжнародний Комітет захисту журналістів констатував: «Голова Ясір Арафат і його численні сили безпеки поставили під свій контроль місцеву пресу за допомогою арештів, погроз, фізичного насильства і закриття ЗМІ. За ¬останні роки режим Я.Арафата залякав більшість палестинських журналістів, змусивши їх до самоцензури».
Втім, комітет забув згадати ще одну важливу обставину: працівники ЗМІ почали боятися не тільки палестинських спецслужб, а й самих палестинців, готових покарати кожного, хто, на їхню думку, не бере участі в їхній боротьбі. У тому ж році палестинський продюсер Насер Атта повідав у ефірі ABC, як на його знімальну групу напав натовп співвітчизників. З іноземними журналістами й поготів не церемонилися. Англійський фотокореспондент Марк Сігер розповідав: «Я вибудовував композицію, коли якийсь палестинець ударив мене в обличчя. Інший, указуючи на мене, закричав: «Не знімати, не знімати!»... Один хлопець схопив мою камеру і розбив її об землю».
Щось подібне можна спостерігати й на іншому кінці світу — на Кубі. У 2008-му власті країни закрили найпопулярніший опозиційний блог, який вела Йоані Санчес. У 2009 році невідомі викрали Й.Санчес, але незабаром відпустили. Її чоловік, Рейнальдо Ескобар, вирушив у Гавану, щоб поспілкуватися з журналістами. Раптово на прес-конференцію увірвався натовп, який скандував: «Хай живе Фідель! Хай живе революція!»
Спалах народного гніву був вельми вражаючим. 62-річ¬ний Р.Ескобар свідчив: «Вони схопили мене за волосся, били черевиком, розірвали сорочку і забрали сумку з книгами. Я загубив окуляри». На провладному сайті Larepublica.es інцидент прокоментували так: «Кубинський народ утомився від Й.Санчес».
У 2008 році американські пацифісти побили молоду блогершу, яка знімала мітинг противників війни в Іраку. Судячи з ролика, ви¬кладеного на YouTube, все йшло мирно, поки один старий пацифіст не закричав: «Прибери камеру від мого обличчя!» Потім на жінку посипались удари.
Зрозуміло, розгніваний натовп — не єдине джерело небезпеки для сучасних журналістів. Вони гинуть у гарячих точках нарівні з військовими. Бандити також усувають тих, хто «надто багато знає». Так було, наприклад, з бразиль¬ським журналістом Тоні Барросом, який стежив за наркоторговцями. Т.Барроса вбили, а його тіло розрубали на частини самурайським мечем.
Якщо журналістові доведеться перейти дорогу корумпованим чиновникам чи політикам, загроза його здоров’ю відразу збільшується. У 2005 році в південнокитайському місті Чжуншань було здійснено напад на 30-річного праців¬ника газети «Наньфан душі бао» Вень Чуна. Газета мала репутацію одного з найсильніших незалежних видань у материковому Китаї, а сам В.Чун зробив немало репортажів про корупцію, хабарництво й організовану злочинність. Нападники ввірвалися в його будинок, побили, а потім відрізали середній і вказівний пальці правої руки. Після нападу В.Чун заявив, що не покине своєї справи, хоча тепер набиратиме текст трохи повільніше.
Та все ж найважчих ударів по пресі було завдано в епохи, коли суспільство втрачало віру в те, що воно саме здатне розібратися, що добре, а що погано. Французьке суспільство, втомлене від революцій, довірило владу Наполеону, німецьке, рочарувавшись у демократії, — А.Гітлеру, а китайське, втративши останні захисні механізми, мало не було знищене хунвейбінами. У такі епохи газети перетворюються на «носовички», а журналісти або гинуть, або стають безбарвними функціонерами ЗМІ.
Потім, коли чергові вершителі доль заганяють країну в глухий кут, люди з тугою згадують про втрачену свободу. Але зазвичай буває вже надто пізно.

Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»