Закон і Бізнес


Заступник голови ВАС у відставці О.Панченко:

«38 років роботи суддею - це 38 років перебування у стресовій ситуації»


Олександр Панченко: Хотілося швидше створити систему, аби вона працювала так само, як система господарських і загальних судів.

№42 (1081) 20.10—26.10.2012
МАРИНА БОЙКО
18138

Після виходу у відставку життя лише починається. Адже з’являється більше вільного часу, який можна провести з сім’єю і використати для реалізації мрій. Про те, чим займаються судді, котрі сховали мантії в шафи, в інтерв’ю кореспондентці «ЗіБ» розповів заступник голови ВАС у відставці Олександр Панченко. Він був одним із дев’яти суддів, яких першими обрали до ВАС. Тож Олександр Никифорович поділився спогадами про те, як служителі Феміди ходили вулицями Києва й шукали приміщення для суду, які перипетії випадали на долю новоствореної установи й як ентузіазм та бойовий дух допомагали суддям створювати адмін’юстицію.


«Перебуваючи у відставці, не сподівався, що можу отримати нагороду»

— Олександре Никифоровичу, перш за все хочемо привітати вас з прийдешнім днем народженням і з подарунком до Дня юриста — нагородженням орденом «За заслуги» ІІ ступеня. Скажіть, будь ласка, як сприйняли новину про відзначення вас державною нагородою?

— Дякую за привітання. Чесно кажучи, це було несподівано, але надзвичайно приємно. Тепер, коли ми відзначаємо 10-річчя адміністративної юстиції в Україні, я розумію, що держава в особі Президента відзначила не лише мою роль, а й роль тих, хто з початку створення цієї системи докладав зусиль, аби вона ефективно та успішно функціонувала.

— Від кого ви дізналися про відзнаку?

— Мені зателефонували мої однокурсники. Зокрема, тепер уже доктор наук, професор кафедри Національної академії внутрішніх справ Дмитро Письменний. Указом Президента від 8.10.2012 йому присвоїли почесне звання «Заслужений юрист України». Мабуть, він чекав цього. Побачивши в документі моє прізвище, відразу ж зателефонував. Ще раз повторю: для мене ця новина була несподіванкою. Перебуваючи у відставці, не сподівався, що можу отримати нагороду.

— Як зазвичай святкуєте День юриста? Які подарунки на це свято найбільше вразили й запам’яталися?

— За професією я юрист. Так написано в дипломі. Тому День юриста для мене — важливе свято. Цього року найціннішим подарунком стала державна відзнака. У цей день мене завжди вітають колеги, а також молоді юристи, для яких я є авторитетом і котрим допоміг у виборі професії. Я належу до юристів, спеціалізацією котрих є адміністративна юстиція, яка сьогодні є запорукою надійного захисту прав, свобод та інтересів як громадян, так і юридичних осіб.

— Ви самі вирішили обрати професію юриста?

— Так. У 1972 році я закінчив Харківський юридичний інститут (нині — Національний університет «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого». — Авт.). Диплом у мене з відзнакою. Для мене це було надзвичайно важливо, адже я виріс у сільській родині. Мої батьки та всі предки працювали коло землі, а я став юристом.

Колись ще дуже малим я йшов з матір’ю по центру селища. Це було після війни. Люди одягалися дуже бідно, тим паче, мої батьки, які працювали в колгоспі. Я побачив чоловіка, який був у гарних черевиках, у костюмі й капелюсі. Я запитав маму: «Хто це?», а вона відповіла: «Це наш суддя». Цей образ закарбувався в моїй пам’яті.

— Тобто він був не схожий на інших людей, і вас це зацікавило.

— Так. Ще один нюанс: мій знак зодіаку — Терези. Можливо, й зорі вплинули на мій вибір. Я бачив себе не в полі, хотілося чогось іншого. Але я залюбки працюю на землі: від батьків у мене залишилася присадибна ділянка. У мене є і садок, і грядки.

«Я твердо вирішив, що працюватиму в адмін’юстиції»

— Ви працювали суддею в обителях Феміди трьох регіонів. Чи важко було постійно змінювати місце проживання? Як на переїзди реагувала сім’я?

— Я став суддею, коли мені випов­нилося 26 років. Це відбулося відразу ж після закінчення інституту. Почав працювати в Кіровоградській області, потім — у Дніпропетровську та Києві. Професію я не змінював, а змінював судові інстанції та посади. Я погоджувався на більш складну та відповідальну роботу, оскільки мені це було цікаво. Незважаючи на необхідність переїздити, я приймав пропозиції працювати в інших судах. Що стосується сім’ї, то вона завжди мене підтримувала.

Я ніколи не запитував, яка в мене буде зарплата. Це завжди було на другому плані. Мене цікавило професійне зростання. Мабуть, я працював би й за нижчу зарплату, але на більш високій та відповідальній посаді. У мене така позиція. Є люди, яких цікавлять тільки гроші. От мене вітали з нагородою, і дехто запитував, що в матеріальному плані вона мені дасть. А я навіть не знаю… Зарплата — це, звичайно, важливо, але для мене це не найголовніше.

— У 2003 році вас обрали суддею ВАС. Хто запропонував вам перейти до цього суду? Чи довго ви приймали рішення про переведення й переїзд до столиці?

— Переїзд до Києва відбувся, коли я був уже в поважному віці. У вересні 2003 року після розмови з тодішнім Першим заступником Голови Верховного Суду Володимиром Стефанюком у мене не було вагань, переїжджати до Києва чи ні. В.Стефанюк вірив у потрібність та важливість адмін’юстиції, чітко уявляв, якою вона має бути, вмів переконувати співбесідника в необхідності її функціонування. До речі, саме він підібрав перших кандидатів у судді ВАС, які були обрані Верховною Радою 11.12.2003.

Звичайно, перші роки в Києві були важкі не лише для роботи, але й для життя: 3 роки без квартири, без сім’ї. Половину вихідних я проводив у дорозі: з Києва їхав до Дніпропетровська, де жила моя сім’я, а потім з Дніпропетровська — до Києва на роботу.

— А потім забрали сім’ю до себе?

— Так, через 3 роки отримав квартиру, і сім’я переїхала до столиці.

— А у вас не було вагань, переїжджати чи ні? Є люди, які здійснюють судочинство в межах своєї області. Вони не хочуть переїжджати в інші регіони.

— В Апеляційному суді Дніпропетровської області, де я працював першим заступником голови суду, до мене підходили колеги й запитували: «Чому ти їдеш? У тебе тут житло, ти тут уже облаштувався: є всі умови для життя, роботи та відпочинку. Навіщо тобі цей переїзд, оренда квартири?»

Мені була цікава нова робота. В.Стефанюк із захопленням розповідав про ідею створення адмін’юстиції в Україні, казав, що ми будемо першими й саме ми будуватимемо цю систему. Адже в пострадянських країнах, крім прибалтійських держав, на той час адмінсудів не було.

Я взагалі-то дуже легкий на підйом, і цікавість узяла гору.

— Ви загорілися цією ідеєю?

— Так, звичайно. Я розумів, що труднощі будуть. Але твердо вирішив, що працюватиму в адмін’юстиції. Тим більше, що цим питанням я цікавився й раніше. У Цивільному процесуальному кодексі була глава 31-А «Скарги на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (кодекс втратив чинність на підставі ЦПК від 18.03.2004. — Авт.). Я входив до складу судової палати з розгляду цивільних справ, і мені давали на розгляд саме такі справи. Мені цікаво було їх розглядати.

— Тобто можна сказати, що досвід розгляду адмінсправ у вас уже був.

— Так. Уже тоді готувалися до створення адмінсудів: закон «Про судоустрій» від 7.02.2002 задекларував створення адмін’юстиції. Тому суддів запитували, хто бажає розглядати такі справи. Незважаючи на те що на той час я займав адмінпосаду, теж виявив бажання розглядати такі справи.

«Я не тільки розглядав справи, а ще й займався організаційними питаннями»

— Вас обрали до ВАС у 2003 році, а суд запрацював лише у 2005-му. До початку діяльності установи ви працювали в Апеляційному суді Дніпропетровської області?

— Так, ми, як і раніше, працювали на своїх посадах. Та Олександр Пасенюк давав нам, так би мовити, завдання: ми опрацьовували проекти КАС, висловлювали щодо них свої думки. Також збиралися, обговорювали ці проекти. Думаю, О.Пасенюк використовував наші пропозиції, адже він був у Києві та входив до робочої групи, яка розробляла КАС. Ми постійно були з ним на зв’язку й так працювали.

— Розкажіть про атмосферу, яка панувала у ВАС на початку його роботи. Які питання вам як заступнику голови установи доводилося вирішувати?

— Відповіддю на це запитання може стати запис у моєму щоденнику від 25.01.2005: «Колеги і друзі запитують, як справи. Відповідаю, що добре, хоча поки що хвалитися нічим. Немає ні робочого місця, ні кабінету, ні столу, ні стільця, лише портфель з паперами та ручка. Схоже на те, що нікого ми не цікавимо. Ось тобі й незалежна судова влада! Маю надію, що це тимчасово».

Разом з тим і голова суду О.Пасенюк, і всі судді були сповнені ентузіазму і вірили, що суд працюватиме. Через вето, накладене тодішнім Президентом Вік­тором Ющенком у березні 2005-го, затримувалося прийняття КАС. Це розчаровувало, але суд працював, хоча й у польових умовах. Шукали приміщення, підбирали кандидатів у судді ВАС, формували апарат суду. Я очолив робочу групу з розробки посадових інструкцій, положень про відділи та управління, регламентів кваліфікаційної комісії та ради суддів адмінсудів. Готували штатні розписи, проекти назв палат та їх спеціалізації, йшла підготовка до створення окружних та апеляційних адмінсудів.

З великою радістю ми зустріли подолання парламентом вето Президента й прийняття 6.07.2005 КАС. Усі судді ВАС були присутні на засіданні ВР і гучними оплесками привітали позитивні результати голосування. Потім з нетерпінням чекали початку розгляду справ. Адже цього чекали й громадяни — сторони в десятках тисяч справ, які тривалий час не розглядалися.

Коли мене призначили заступником голови суду, я очолив робочу групу зі створення Науково-консультативної ради ВАС, розробки «Вісника Вищого адміністративного суду України», започаткування видання збірника судової практики. За розподілом обов’язків я відповідав за організаційно-методичне управління. А це робота, пов’язана не лише з ВАС, а й з суддями окружних та апеляційних судів. Тобто я не тільки розглядав справи, а ще й займався організаційними питаннями, а їх у період створення системи було дуже багато.

— А як давно ви почали вести щоденник?

— З того часу, коли почав працювати у ВАС.

— Чому у вас виникло бажання записувати свої думки?

— Мабуть, я передбачав, що колись доведеться з кимось зустрічатись і розповідати про створення системи (сміється). Як будь-який посадовець я вів щоденник, записував плани роботи, завдання. А потім дещо додавав, адже з’являлися певні роздуми над питаннями, які тоді нас хвилювали. Сьогодні я взяв із собою цей щоденник.

— І який у ньому останній запис?

— Це щоденник за 2005 рік. Останній запис датований 31 грудня: привітання й побажання на Новий рік.

«У нас була дуже дружня команда»

— Пам’ятаєте свою першу справу у ВАС? Чи виникали труднощі під час її розгляду? Розгляд яких справ вам найбільше запам’ятався?

— Перше засідання суду відбулося 28 жовтня. Це була історична подія — його знімали оператори телебачення. Першу справу у складі палати я розглядав 10 листопада в приміщенні військового суду по вул. Командарма Каменєва. Розглядалося 9 справ, пов’язаних із захистом прав військових льотчиків, яким безпідставно не виплачувалася надбавка до пенсії. У провадження ВАС таких справ надійшло кілька сотень (вони були передані з ВС).

Труднощі в розгляді справ завжди є. А на той час це особливо відчувалося. Суд тільки-но запрацював. Система адмінсудів починала створюватися з вищого суду — суду касаційної інстанції. Це покладало на ВАС велику відповідальність, оскільки саме він відповідав за формування судової практики.

Йшов процес демократизації суспільства, і кількість адмінсправ, пов’язаних з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності службових та посадових осіб, зростала в геометричній прогресії. Помилка вищого спеціалізованого суду могла потягнути за собою неодноразовий перегляд великої кількості справ.

— Чи багато справ розглядали щодня?

— Багато, але трохи менше, ніж інші судді, адже я займав адмінпосаду, і мені потрібно було займатися організаційними заходами. Та я намагався не відставати в розгляді справ, бо не люблю, коли показують пальцем: мовляв, керівництво дозволяє собі полегшувати роботу.

— Відповідно до інформації, яку містить Єдиний державний реєстр судових рішень, 6 жовтня 2010 року ви винесли 9 ухвал. А вже 7 жовтня постановою ВР ви були звільнені у відставку. Виходить, працювали до останнього дня…

— По-перше, мені пощастило з помічниками. Вони казали: є можливість розглянути більше справ. І я розглядав. А по-друге, не хотів, аби після мене залишилися нерозглянуті справи. Тому, коли я прийняв рішення про відставку, мені справи більше не надходили. А розглядав ті, що на той час перебували в моєму провадженні.

— Ви сказали, що ВАС розпочинав роботу у важких умовах. Чи не виникало у вас бажання залишити ВАС і повернутися в суд апеляційної інстанції, де все було знайоме й не потрібно було розпочинати все з чистого аркуша?

— Звичайно, не виникало. Тому що залишити ВАС і повернутися в суд апеляційної інстанції — це був би крок назад, визнання себе переможеним. Це означало б здатися під тиском труднощів. Ні, навіть думки про це не було. Навпаки — хотілося швидше створити систему, аби вона працювала так само, як система господарських і загальних судів.

— У дев’яти суддів, яких першими обрали до ВАС, був такий позитивний настрій?

— Думаю, що так. В.Стефанюк дуже уважно підбирав кандидатів до ВАС. Адже майже всі ці 9 суддів згодом зай­няли адміністративні посади. І не тому, що вони були першими, а тому, що мали хороші ділові якості.

У нас була дуже дружня команда. Я пам’ятаю, як взимку (надворі сніг з дощем) ми зі Степаном Матоличем ходили по вулицях Києва й шукали приміщення для ВАС. Всі судді розділилися на групи й займалися пошуками. У Фонді державного майна нам дали список вільних приміщень. Як правило, було так: щойно ми приходили подивитися на приміщення, нам казали: «Воно вже в оренді». «А коли ж ви його здали?» — запитували ми. «Вчора», — чули у відповідь.

Упевнений, що всі були зацікавлені в тому, аби завершити процес створення адмін’юстиції. Я читав інтерв’ю О.Пасенюка й можу підтвердити його слова про те, що він свою справу зробив: система адмінсудів твердо стоїть на ногах. Це дійсно так. Він робив усе з ентузіазмом, бойовим настроєм. Нелегко було ходити до представників законодавчої та виконавчої влади, вирішувати питання і фінансування, і виділення приміщення і т.д. Олександр Михайлович мав досвід роботи і в Адміністрації Президента, і в Кабміні, і в Мін’юсті і був ефективним менеджером.

— Чому, на вашу думку, у нашій державі постійно дискутують, належить та чи інша категорія справ до публічно-правових спорів чи ні? Як чітко провести межу між юрисдикціями?

— Я не хочу говорити про чиїсь інтереси. Скажу так: дискусії щодо розмежування юрисдикції велися, і це, на мій погляд, правильно. Це не лише правильно, а й корисно. Розмежування повноважень судів — це не завдання суду. Це завдання законодавця. Тому останній повинен вирішити питання розмежування юрисдикції. Думки вчених, науковців, юристів-практиків — це матеріал для узагальнень пропозицій, які законодавець повинен використати й ювелірно розмежувати повноваження судів. Процес розмежування повноважень судів різних видів юрисдикції триває, але він завершиться.

— То ви думаєте, що крапку в цьому питанні все ж колись поставлять?

— Звичайно. Я впевнений, що крапка буде поставлена. Я не бачу в цьому великої проблеми. Головне — аби захищались права, інтереси та свободи громадян. А який суд захистить — це, можливо, і на другому плані. Та все-таки чистота юрисдикції важлива.

«Багато залежить від людини: якщо вона прагне працювати, то буде готова виконувати обов’язки судді»

— Давайте поговоримо про підготовку майбутніх суддів. На вашу думку, чи сьогодні вищі навчальні заклади дають юристам необхідні знання адміністративного права й процесу?

— Фундаментальні знання може дати лише фундаментальна наука. В Україні вона зосереджена в навчальних закладах, які мають авторитетних вчених та досвід викладання цих дисциплін. Крім того, для підготовки юристів з хорошими знаннями дисциплін, пов’язаних із адмін’юстицією, важливо, аби вищий навчальний заклад мав спеціалізовану кафедру.

Я помітив, що високий рівень знань з адмінправа та процесу мають ті молоді юристи, які закінчували визнані в Україні заклади: Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Львівський національний університет ім. І.Франка, Національний університет «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», Національний університет «Одеська юридична академія». Це ті навчальні заклади, де юридичні науки викладаються десятиліттями, вони мають свої традиції. Якість підготовки випускників, які отримують дипломи навчальних закладів, що працюють 2—3 роки, не мають бази, спеціалістів, набагато нижча. Є така тенденція: відповідальні посади займають юристи, які закінчили відомі навчальні заклади. Та це, звичайно, не правило. Якщо людина працює над собою, усім цікавиться, вивчає теорію, практику, то вона, незалежно від того, який вуз закінчила, може стати професійним юристом.

— Чи вистачає знань, які дає внз, аби відразу після його закінчення стати суддею?

— Сьогодні, аби стати суддею, потрібно мати стаж роботи в галузі права, скласти іспити, пройти співбесіди, де оцінюють, чи може особа працювати на такій посаді. Я став суддею відразу після закінчення інституту. Мені уже було 25 років, і я міг балотуватися на посаду судді. Тоді оцінювалися «дипломні знання» кандидата, відповіді на співбесідах в управліннях юстиції, в обласних судах та обкомах партії (психологи в них були досвідчені, мог­ли оцінити, зможе людина працювати суддею чи ні).

Звичайно, працювати одразу після закінчення інституту було важко, але ми з усім справлялися. Я день і ніч сидів над збірниками судової практики, читав справи, закони, радився з колегами, аби прийняти законне рішення. Законне рішення прийняти легше, але ж рішення повинно бути не лише законним, а й справедливим. А справедливість — це, як було записано в законі, внутрішнє переконання.

Багато залежить від людини: якщо вона прагне працювати, то буде готова виконувати обов’язки судді.

Сьогодні трохи інша ситуація, і тим, хто хоче стати суддею, легше: особа стає законником не з чистого аркуша, а вже має юридичний стаж. Якщо людина працює в суді, то вона знає, що таке справа, як відкрити провадження в ній, з чого почати її вивчення. Вважаю, що помічник судді, який має кількарічний досвід роботи, зможе стати гарним суддею.

— Чи доречно підвищувати віковий ценз для охочих одягти мантії: нині суддею можна стати, досягнувши 25-річного віку, а після змін, які планується внести до Конституції, вершити правосуддя можна буде з 30 років?

— Це слушна ідея, аби суддями ставали в такому віці. Чим старша людина, тим більше в неї досвіду й тим краще вона може оцінити певні життєві ситуації.

«Іноді люди дивуються, що я в такому віці можу піднятися на гору чи з’їхати з неї на лижах»

— У 2010 році вам виповнилося 64 роки. Ще рік ви могли працювати. Чому вирішили піти у відставку саме у 64 роки?

— Прийняття рішення про відставку формувалося з урахуванням чинного законодавства про статус суддів, особистих поглядів та інших обставин.

У листопаді 2010-го у мене закінчувалися повноваження заступника голови суду. До досягнення 65 років залишалось 10 місяців. Поки б пройшла процедура призначення мене на цю посаду на другий строк, минуло б ще кілька місяців. Тоді б мені залишилося пропрацювати 3—4 місяці. Крім того, я розумів, що в когось виникнуть питання: навіщо його призначати на кілька місяців. Тому я вирішив завершити свою кар’єру на посаді заступника голови ВАС. Я пропрацював с уддею 38 років, і в мене було право на відставку.

Знаєте, 38 років роботи суддею — це 38 років перебування у стресовій ситуації. Ти постійно дивишся на переживання людей, на те, як вони реагують на ту чи іншу ситуацію, і сам поринаєш у цю атмосферу. Слава Богу, що в мене спокійний характер. Я не реагував на «витівки» сторін, дотримувався норм процесу, аби вчасно й всебічно розглянути справу, а не просто поскандалити й розійтись.

— Нині пропонується внести зміни до Конституції, аби судді могли працювати до досягнення ними 70-річного віку. Якби така норма діяла на час вашого виходу у відставку, залишилися б ще працювати?

— Якби на той час Конституція передбачала можливість працювати на посаді судді до 70 років, очевидно, я б не задумувався про відставку в 64 роки. Разом з тим хотів би відзначити, що пропозиція щодо збільшення граничного віку перебування на посаді судді не може базуватися лише на прикладі інших держав, зокрема Західної Європи. Потрібно враховувати умови життя в нашій країні й фізичний стан громадян України, середня тривалість життя яких значно нижча, ніж у Старому світі.

— Уже 2 роки ви перебуваєте у відставці. Чим сьогодні займаєтесь? Вистачає часу на те, на що бракувало, коли працювали?

— Звичайно, у мене з’явилося більше вільного часу. Я можу побути з сім’єю: з дітьми та онуками. Люблю подорожувати. Ми живемо в Україні, а її зовсім не знаємо. У мене була така посада, що я не міг просто так залишати роботу й кудись поїхати. Тому нині в мене є час для подорожей. Я дуже люб­лю Карпати, особливо взимку. Їздив туди із сином та онуком кататися на лижах. Був і в Білгород-Дністровському, де знаходиться Аккерманська фортеця. Їздив у Кам’янець-Подільський, у Хотин, у Чернігів. Планую відвідати цікаві місця у Вінницькій області.

Син іноді залучає й мене до екстремального відпочинку. Він займається організацією змагань позашляховиків у Федерації автомобільного спорту. Цікава підготовка до змагань, коли потрібно у важкодоступних місцях поставити мітку, яку потім по карті повинен знайти учасник змагань. У липні тижнів зо два ми розставляли ці мітки. А потім, уже у вересні, я спостерігав, як автомобілісти шукають мітки, долаючи всі труднощі.

Знаєте, іноді люди дивуються, що я в такому віці можу піднятися на гору чи з’їхати з неї на лижах.

Але разом з тим, перебуваючи у відставці, я не втрачаю зв’язку з колективом: беру участь у деяких заходах, є членом редколегії «Вісника ВАС». До 10-річчя ВАС написав статтю, яка буде видана у вигляді монографії.

Завдяки зусиллям керівництва ВАС сьогодні суд розвивається, поліпшуються умови праці суддів, збільшується матеріальна база, що сприяє пришвидшенню розгляду адмінсправ, яких дуже багато, ефективніше працюють окружні та апеляційні суди.

— Чи займаєтеся ви викладацькою діяльністю?

— Ні, не займаюся, хоча люблю зустрічатися з молоддю, адже це — майбутні судді. Я часто відвідую апарат ВАС, який зацікавлений, аби суд працював. Я — суддя-практик: міг би розповідати про практику розгляду справ, історію розвитку адмінсудочинства. Та це — не основне. Вважаю, що викладати повинна людина-науковець.

Відверто скажу: незважаючи на те що я майже 40 років пропрацював суддею, думаю, що не готовий до викладацької діяльності. Це дуже відповідальна робота, адже молодій людині потрібно дати ті знання, які вона надалі використовуватиме у своїй діяльності. Я не ризикую зайнятися викладацькою діяльністю, хоча пропозиції були.

— Більше часу проводите в столиці чи за містом?

— За містом. Я вже казав, що збереглося моє, так би мовити, родове гніздо. Це та діляночка, де була хата, в якій я народився. Там я посадив садок. Зазвичай, улітку я більше часу проводжу там. Взимку — у місті.

— Яку мрію хотіли б здійснити?

— Якщо буду здоровий, то здійснюватиму мрії. Головна мрія — зберегти здоров’я та активність. Скажу так: мої мрії відповідають моїм можливостям. Я не мрію побувати в космосі. Якщо є можливість, то потрібно в цьому житті побачити побільше цікавих місць.

— Ваше життєве кредо?

— Це таке складне питання… Життєве кредо? Мабуть, сам його й не визначу. Я намагаюся жити в гармонії з людьми і з собою. Не знаю, чи є це кредом. Я добре ставлюсь до людей, і це як бумеранг: люди теж до мене добре ставляться. Може, це кредо?

— Можливо. У кожного воно своє. І ще таке питання: ви пропрацювали суддею майже 40 років. Що ви як досвідчений суддя можете порадити своїм молодим колегам? На вашу думку, яких правил повинен дотримуватися кожен суддя?

— Закон і честь. Суддя повинен не просто зайняти цю посаду, а усвідомити, що він — суддя. А усвідомити себе суддею — значить сповідувати закон і бути чесним на роботі.

— Ви раді що зробили свій внесок у розвиток адмін’юстиції?

— Звичайно. Я радий тому, що пішов у відставку, не залишивши негативу. В житті мені довелося не просто влитись у колектив і працювати, а взяти участь у створенні адмінсуду, а потім вже працювати.