Закон і Бізнес


Адвокат, екс-слідчий прокуратури м.Києва Ярослав Боровус:

«Доки до обрання причетні Президент та ВР, чекати на незалежність суддів — те саме, що шукати життя на Марсі»


Ярослав Боровус: Печерський районний суд м.Києва — це суд, який перебуває під постійним тиском вищого керівництва держави та всіх правоохоронних органів.

№50 (1244) 12.12—18.12.2015
МАРИНА ЗАКАБЛУК
5438

Найчастіше причиною зустрічі володарів мантій і представників органів прокуратури стають «службові обов’язки», а місцем — зали судових засідань. Та останнім часом деяких служителів Феміди на «рандеву» до свого відомства запрошують самі прокурори. І зовсім з інших підстав: порушення щодо суддів кримінальних проваджень через прийняття ними «неправосудних рішень». «ЗіБ», постійно висвітлюючи тему «кримінального переслідування» законників, вирішив поцікавитися думкою із цього приводу в представників прокуратури. Як розповів нашому виданню адвокат, колишній слідчий в особливо важливих справах слідчого відділу прокуратури м.Києва Ярослав БОРОВУС, «справа Оксани Царевич» є політично мотивованою, і прокуратура «розкручує» її задля власного піару.


«Українським реформаторам більш важливо, аби для Заходу всі зміни мали товарний вигляд»

— Ярославе Васильовичу, свого часу ви працювали в органах прокуратури. Чому вирішили обрати саме таку професію?

— У прокуратуру я прийшов ще в 2001 році, після закінчення Львівського національного університету ім.І.Франка, згідно з державним розподілом, оскільки навчався за рахунок бюджету. Ще до вступу до ВНЗ мріяв бути слідчим в органах прокуратури, оскільки мені подобалася ця професія.

Я працював на посадах і слідчого, і прокурора під керівництвом фактично всіх генеральних прокурорів незалежної України: від Михайла Потебенька до Віталія Яреми (крім Віктора Пшонки та Олега Махніцького).

— Зважаючи на значний досвід роботи в органах прокуратури, на вашу думку, чи справляються останні з виконанням обов’язків, покладених на них Конституцією та законами?

— Вважаю, що ні. З часів Президента Леоніда Кучми і дотепер нікому невигідно проводити кардинальні реформи в правоохоронних органах. Це насамперед пов’язане з тим, що нашою державою керують олігархічні клани, які її «роздирають» ізсередини і грабують. Все відбувається за домовленостями, нікому невигідно мати сильного незалежного міністра внутрішніх справ чи Генерального прокурора.

Всі реформи проводяться в «ручному» режимі: щоб і вівці були цілі, і вовки ситі. Українським реформаторам більш важливо, аби для Заходу всі зміни мали «товарний вигляд». Необізнаним показують нову обкладинку, але ж книжка залишається старою. Та це мало кого хвилює.

 «Реформа прокуратури фактично провалилася»

— Прокуратура не може впоратися з обов’язками тільки з власної вини?

Нині такий час, що в нашій державі не тільки прокуратура не справляється з покладеними на неї обов’язками, а й Уряд та вся політична еліта. Хоча я вважаю, що в нас таке поняття взагалі відсутнє. Що тут можна вимагати від прокуратури? Хоча якби відбулася справжня реформа, то прокуратура перша, як вищий наглядовий орган, мала б навести лад у державі. А це за великого бажання та певної волі дуже легко робиться.

На мою думку, нинішній стан справ у прокуратурі просто плачевний. Я був безпосереднім учасником реформи від часів «прокуратури Потебенька» до «прокуратури постмайданного періоду». З власного досвіду можу з повною впевненістю сказати: найближчою до людей прокуратура була за керівництва Святослава Піскуна. Навіть при тому «старому» законі «Про прокуратуру» від 5.11.91, який дублював радянський акт доби Андрія Вишинського. Саме тоді були розслідувані найбільш значущі корупційні справи, хоча частина з них з, так би мовити, політичних причин не знайшла свого логічного завершення. Тоді кількість слідчих була набагато менша, але ефективність їхньої роботи — значно більша. Це при тому, що справ було не менше.

— Чому ж нині все зовсім не так?

Тому що сьогодні реформа прокуратури фактично провалилася. У цьому місяці місцеві прокуратури має очолити нове керівництво. Але якщо подивитися на результати конкурсу, то в 99% ми побачимо нових «старих» прокурорів. Розрекламоване оновлення не відбулося, а з кожним роком в прокуратуру приходить все більше сторонніх людей, які не хочуть і не вміють працювати (навчитися працювати можна, але професійна робота в будь-яких правоохоронних органах без мотивації й бажання — це ніщо, адже потрібно бути фанатиком своєї справи). Та й у кінцевому підсумку вчитися немає в кого, бо ті, хто міг та хотів навчити, давно звільнився з прокуратури.

Після закінчення «прокурорського конкурсу» візьмете статистику й побачите: якщо з’явиться хоча б 10% нових облич, то, напевно, можна буде на щось позитивне сподіватись. Хоча я сумніваюсь…

— Чому у вас виникають такі сумніви?

Знаєте, коли в колектив, який складається, наприклад, з 10 осіб, приходять навіть п’ятеро новачків, то незабаром останні працюватимуть за правилами того десятка, а не навпаки.

— А як же бути з гучними заявами представників влади стосовно того, що конкурс на зайняття прокурорських посад буде прозорим та в систему прийдуть більш кваліфіковані особи?

Відкритий «прокурорський конкурс», що транслюється он-лайн, — це для годиться, він розрахований на певну аудиторію — на пересічного споживача. Адже, зрештою, все вирішує співбесіда, результати якої конкретним особам відомі наперед. Часто буває, що в підлеглих виявляється набагато вищий рівень знань, ніж у їхніх керівників. За окремих персон взагалі соромно: за результатами різних етапів конкурсу вони набирають майже 99% балів, а на співбесіді на ті ж самі елементарні запитання відповісти не можуть!

«Люстраційний закон не допоміг вигнати із системи прокурорів, яким у ній не місце»

— На вашу думку, чи вдалося завдяки люстраційним процесам очистити органи прокуратури від недостойних осіб?

— Ні, не вдалося. Люстраційний закон не допоміг вигнати із системи прокурорів, яким у ній не місце. Поясню: під люстрацію потрапили, з одного боку, здебільшого одіозні особистості, які усвідомили, що настав їхній час піти з посад (хоча частина з них успішно бореться в адміністративних судах за право «покерувати» при будь-якій владі). А з другого — працівники прокуратури, які давно отримали право на пенсію. За рахунок останніх і підвищили «показники люстрованих» та відзвітували про це перед народом.

Нині «мода» на люстрацію пішла на спад, громадянам стало не до очищення, вони почали забувати своїх «героїв», оскільки заклопотані здобуттям хліба насущного для сім’ї, а не контролем за долями державних службовців та вивченням їхніх біографій.

Тому не виключено, що завдяки «успішним» реформам, які проводяться в державі, незабаром багато звільнених прокурорів повернуть собі право на втрачені посади.

— Чи чинився на вас тиск під час роботи в прокуратурі?

— Звичайно, чинився. Не знаю серед своїх колег — працівників прокуратури таких, на яких би за час роботи в цих органах не чинився хоча б раз тиск з боку керівництва. Тиск — це, так би мовити, невід’ємна складова радянської правоохоронної системи, від якої ми досі не можемо відмовитися.

Є окремі працівники, які не бояться системи і йдуть проти неї, доводять свою правоту, але їх одиниці. Оскільки в нашій державі систему побороти важко, я б сказав, фактично неможливо, то такий працівник залишається беззахисним, від нього (відповідно до «правил» корпоративної солідарності) відвертаються вчорашні колеги. Той, хто наважується йти проти волі керівництва, рано чи пізно прощається з професією, у кращому випадку — за власним бажанням. Інші це бачать, але мовчать: бояться, що їх теж звільнять.

— Чому пішли з прокуратури? Чи професія адвоката, на ваш погляд, більш, так би мовити, вільна, на відміну від професії прокурора?

— У 2014 році, після революційних подій, я повернувся в органи прокуратури на посаду слідчого в особливо важливих справах слідчого відділу прокуратури м.Києва. Однак довго затриматися на посаді не зміг, оскільки був звільнений у січні 2015-го внаслідок скандалу. Зокрема, за порушення присяги, кодексу професійної етики, вчинення проступку, що порочить працівника прокуратури під час проведення слідчої дії — обшуку. Рішення про звільнення я оскаржив, оскільки вважав його незаконним.

— І яким був результат?

У подальшому Окружний адміністративний суд м.Києва та Київський апеляційний адмінсуд всі доводи, викладені нашвидкуруч у висновках службових розслідувань прокуратури м.Києва та Генпрокуратури щодо мене, спростували, але на роботі не поновили.

Наразі працюю адвокатом і ні про що не шкодую. А що стосується «вільності» професії адвоката, то при такій системі ця професія — важкий хліб. У нашій державі на адвокатів ніхто не зважає, правоохоронні органи не прислухаються до їхньої думки. Чи не на кожному кроці права адвокатів порушуються, на них чиниться тиск. Адвокатам постійно вставляють палиці в колеса. Відповіді на запити доводиться чекати місяцями, а можеш їх і взагалі не отримати. Ухвали слідчого судді про зобов’язання вчинити певні дії не виконуються...

Ось з такими та багатьма іншими перешкодами доводиться стикатися адвокатам.

«Справа проти судді О.Царевич є політично мотивованою»

— Працюючи в прокуратурі, ви «були причетні» до «справи печерських суддів», зокрема Оксани Царевич та Віктора Кицюка. Розуміємо, що про багато фактів щодо цієї справи розповідати не можете, але все ж таки, на вашу думку, чим мотивоване відкриття провадження (за ст.375 Кримінального кодексу) щодо них?

— Так, у листопаді 2014 року я прийняв до провадження основні «політичні справи» того часу. Вони були в провадженні слідчого відділу прокуратури м.Києва та перебували на особливому контролі в ГПУ. Серед них були справи: «1 грудня на Банковій», «Автомайдану» (окремий епізод в ній — «справа Оксани Царевич») та інші.

Вважаю, що справа проти судді О.Царевич є політично мотивованою. Матеріали кримінального провадження щодо неї не містять ознак складу злочину. Політично заангажоване керівництво прокуратури розкручувало саме «справу Царевич». Це можна пояснити тим, що її прізвище було предметом розмов у «справі екс-міністра Юрія Луценка», i негативна інформація щодо О.Царевич дала б політичні дивіденди керівництву прокуратури.

«Справа Царевич» для прокуратури — це справа задля піару. Якщо переглянути новини за 2015 рік, безперечно, пресинг на суддю Печерського райсуду м.Києва з боку прокуратури — найпопулярніша новина. Будь-які процесуальні дії, де фігурувало прізвище цієї судді, відразу висвітлювалися прокуратурою в медіа. Спочатку на процесуальні дії запрошувалися журналісти, а вже потім — сама О.Царевич! Тобто «справа Царевич» — чистісінький піар прокуратури, який у результаті грамотної правової поведінки О.Царевич перетворився на пародію на роботу прокуратури.

— Як розвивалися події навколо «справи Царевич»?

Матеріали щодо цього провадження були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань у лютому 2014 року, а підозра, яку я мав їй оголосити за дорученням першого заступника Генпрокурора Миколи Герасим’юка, була підписана останнім у день його звільнення з органів прокуратури, що також наштовхує на певні думки.

Крім того, Печерський районний суд м.Києва — це суд, який перебуває під постійним тиском вищого керівництва держави та всіх правоохоронних органів. Тому обрання О.Царевич «жертвою» для вищого керівництва прокуратури було ідеальним кроком з точки зору як гучності справи, так і можливості в подальшому контролювати один із головних судів України.

«Замість проведення кардинальних реформ влада знаходить винних»

— Чому в нашій державі виникають подібні ситуації?

За час незалежності наша влада навчилася досить грамотно переключати увагу народу від насущних проблем на несуттєві речі. Як у Давньому Римі: «Хліба та видовищ!». Тільки біда в тому, що видовища в нас завжди є, а з хлібом ніяк не складається. Замість проведення кардинальних реформ влада знаходить винних з-поміж представників правоохоронних органів або судової системи. При цьому нічого не робиться для вдосконалення та реформування роботи останніх. Так і виходить, що в очах народу всі держслужбовці (поліція, прокуратура, судді та інші) — хабарники та корупціонери. Хоча насправді серед цих чиновників є чимало порядних професіоналів, яким не дають можливості розвиватися, не дають найменшого шансу проявити себе.

Візьмемо, наприклад, О.Царевич, якщо в нас уже зайшла мова про неї. Я особисто не знайомий із цією суддею. Вона має повагу й авторитет грамотного професійного судді в працівників прокуратури. Такої ж думки про О.Царевич і мої колеги-адвокати. Жодних скарг на її роботу від жодного знайомого юриста я не чув, тільки позитивні відгуки.

— Чи можуть служителі Феміди захиститися від прокурорського свавілля? Яким чином?

— Доки в нашій країні існує ГПУ, яка служить владі, а до процедури призначення та обрання суддів причетні Президент та парламент, очікувати на незалежність суддів — те саме, що шукати життя на Марсі. Нині ГПУ та Служба безпеки є основними інструментами впливу на суддів, бо вони прямо залежні від Президента. Наразі ГПУ стоїть над судовою владою, котра відповідно до Конституції є незалежною та рівною з іншими й забезпечує існування системи стримувань і противаг.

На мою думку, незалежність суддів може гарантуватися представницьким мандатом від громади та правом останньої на відкликання судді з посади. Сьогодні судді залежні від влади, тому й виходить, що народ не має якогось значення для людини в мантії. Виконувати вказівки влади, боятися кваліфкомісії, Вищої ради юстиції — такі «риси» притаманні суддям . А от що стосується відповідальності перед громадами за неправосудні рішення — цього немає. Нині влада не зацікавлена делегувати громадам реальні повноваження та відповідальність. Та, на мою думку, громадяни можуть обирати суддів.

— У проекті змін до Конституції, внесеному Президентом до Верховної Ради, пропонується виключити з Основного Закону розділ «Прокуратура», а про засади діяльності прокуратури записати в розділі «Правосуддя». На вашу думку, після таких змін відносини між прокуратурою та суддями зміняться на краще?

— На мою думку, не можна ототожнювати «Правосуддя» з прокуратурою. Таке ототожнення не підвищить довіри ні до органів прокуратури, ні до суду. А що стосується покращення відносин між прокуратурою та судовою системою, то це знову ж таки питання незалежності судової влади. Про жодні відносини не може йти мова.

Крім цього, вважаю, що не потрібно вигадувати «велосипед». У світі є чимало прикладів вдалої організації роботи прокуратури саме як органу підтримання державного обвинувачення. Тому прокуратура повинна, так би мовити, діяти в напрямі підтримання державного обвинувачення, нагляду за додержанням законів правоохоронними органами та захисту інтересів держави.

На мій погляд, ГПУ має бути інтегрована у виконавчу владу, а саме — в систему Міністерства юстиції. Крім, звичайно, антикорупційної прокуратури, яка, безумовно, має бути над виконавчою та законодавчою гілками влади, а її повноваження повинні обмежуватися тільки антикорупційними функціями.