Закон і Бізнес


Стягнення — справі вінець


№47 (1241) 21.11—27.11.2015
33571

ВСС роз'яснив які реквізити є обов’язковими для виконавчого листа, в яких випадках слід відмовити в поновленні строків для його пред’явлення чи затвердженні мирової угоди. Відповідні норми містить постанова Пленуму ВСС від 25.09.2015 року №8, текст якої друкує видання "Закон і Бізнес".


Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Постанова

25 вересня 2015 року м.Київ №8

Про узагальнення практики розгляду судами процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах

Заслухавши та обговоривши інформацію судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Ткачука О.С. про узагальнення практики розгляду судами процесуальних питань, повязаних із виконанням судових рішень у цивільних справах, керуючись пунктом 2 частини другої статті 36 закону «Про судоустрій і статус суддів», пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Інформацію судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Ткачука О.С. взяти до відома.

2. Доручити судовій палаті у цивільних справах спільно з науково-експертним управлінням на основі узагальнення підготувати лист апеляційним судам для використання в практичній роботі.

Голова суду

Б.ГУЛЬКО

Секретар пленуму

Д.ЛУСПЕНИК

Узагальнення

Про практику розгляду судами процесуальних питань, повязаних із виконанням судових рішень у цивільних справах

(витяг)

1. Процесуальні питання, повязані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), регулюються розд.VI Цивільного процесуального кодексу.

Крім того, під час розгляду питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах, суди мають керуватися, зокрема, положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, Загальної декларації прав людини 1948 року, Конституції, Цивільного кодексу, закону «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07.2010 №2453-VI, закону «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-ХІV, закону «Про державну виконавчу службу» від 24.03.98 №202/98-ВР, закону «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» від 4.11.2010 №2677-VI та деяких інших законодавчих актів щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», закону «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.94 №3857-XII, закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI, постанови Кабінету Міністрів «Про виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 10.07.2006 №952, Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та органів Державної прикордонної служби під час здійснення виконавчого провадження, затвердженого наказом Міністерства юстиції, Міністерства внутрішніх справ від 7.02.2014 №288/5/102, зареєстрованого в Мін’юсті 11.02.2014 за №273/25050, Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації від 27.06.2006 №68, Інструкції з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах мм.Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та ВСС, затвердженої наказом ДСАУ від 17.12.2013 №173, Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 2.04.2012 №512/5, Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 15.12.99 №74/5, а також керуватися листом Міністерства юстиції «Щодо порядку підготовки та надіслання державними виконавцями до суду подань і заяв» від 18.12.2006 №25-1/899/7.

Зазначений перелік нормативних актів, що регулюють порядок вирішення питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), не є вичерпним.

Крім того, судам слід брати до уваги роз’яснення, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» від 12.06.2009 №5, постанові Пленуму ВС «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2, постанові Пленуму ВС «Про судову практику в справах про банкрутство» від 18.12.2009 №15, постанові пленуму ВСС «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» від 7.02.2014 №6, постанові пленуму ВСС «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» від 1.03.2013 №3, постанові пленуму ВСС «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 №5, постанові пленуму ВСС «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» від 23.12.2011 №14, в аналізі судової практики ВС щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 1.02.2013 (аналіз судової практики ВС щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України), рішенні Конституційного Суду від 27.01.2010 у справі №3-рп/2010 за конституційним зверненням громадянина З.В.Г. щодо офіційного тлумачення положення п.18 ч.4 ст.293 ЦПК у взаємозв’язку зі ст.129 Конституції (про апеляційне оскарження ухвал суду), рішенні КС від 31.05.2011 у справі №4-рп/2011 за конституційним зверненням громадянки С.І.І. щодо офіційного тлумачення положень ч.1 ст.376 ЦПК у взаємозв’язку зі стст.151, 152, 153 ЦПК, рішенні КС від 2.11.2011 у справі №13-рп/2011 за конституційним зверненням військової частини А 1080 щодо офіційного тлумачення положення п.28 ч.1 ст.293 ЦПК у взаємозв’язку з положеннями пп.2, 8 ч.3 ст.129 Конституції, постанові ВС від 20.11.2013 у справі №6-122цс13 за заявою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до О.О.О., Т.Т.Т. про стягнення заборгованості за заявою О.О.О. про перегляд ухвали ВСС від 10.06.2013.

2. Згідно з чч.1, 2 ст.8 закону №606-ХІV сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.

Статусу стягувача і боржника сторони набувають після відкриття виконавчого провадження як в разі виконання рішення суду, яким закінчується судовий розгляд справи, так і в разі виконання ухвали суду про забезпечення позову (рішення КС від 31.05.2011 у справі №4-рп/2011).

Відповідно до ч.1 ст.2 закону №606-ХІV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції.

Згідно із ч.1 ст.3 закону №202/98-ВР визначено органи державної виконавчої служби.

Суддям при перевірці того, чи належний суб’єкт звернувся до суду з поданням, пов’язаним з виконанням судових рішень, слід враховувати ст.4 закону №202/98-ВР.

3. Жодна зі статей розд.VI ЦПК не містить певних вимог до форми та змісту заяв із питань, пов’язаних з виконанням судових рішень або рішень інших органів.

З метою забезпечення єдиної практики підготовки та контролю за розглядом подань і заяв, які надсилаються органом державної виконавчої служби до суду, департаментом Державної виконавчої служби підготовлено відповідні методичні рекомендації, викладені в листі Міністерства юстиції від 18.12.2006 №25-1/899/7 «Щодо порядку підготовки та надіслання державними виконавцями до суду подань і заяв».

Трапляються випадки, коли суди залишали відповідні заяви без руху, посилаючись на ст.119, ч.1 ст.121 ЦПК, і в разі неусунення зазначених в ухвалі суду недоліків визнавали такі заяви згідно з ч.2 ст.121 ЦПК неподаними та повертали їх заявнику.

Торезький міський суд Донецької області, залишаючи без руху заяву П.Ю.В. про заміну способу виконання рішення цього суду від 3.07.2013, зауважив, що відповідно до вимог ст.119 ЦПК у ній не зазначено, чим підтверджується неможливість виконання рішення суду щодо зобов’язання боржника надати вугілля на побутові потреби в кількості 5 900 кг, не зазначено вартість вугілля, яку П.Ю.В. просить стягнути з боржника (справа №247/2951/13-ц).

Враховуючи, що без наведення доводів з посиланням на відповідні докази розглянути цю заяву неможливо, суди повинні застосувати положення стст.119, 121 ЦПК у контексті відповідної норми гл.VI ЦПК аналогічно до п.13 постанови ВСС №6.

Відповідно до п.29.36 Інструкції з діловодства №173 листування щодо виконання судового рішення підшивається до матеріалів відповідної справи. В разі відсутності у суді цивільної справи, що перебуває на перегляді в суді апеляційної або касаційної інстанції, суд, отримавши заяву боржника про відстрочку виконання рішення суду, має повідомити про це заявника листом та роз’яснити, що його заява буде розглянута у передбачений ст.373 ЦПК строк, але після повернення до суду відповідної цивільної справи.

У жодній зі статей розд.VI ЦПК законодавець не зазначив, які процесуальні дії має вчинити суддя, отримавши заяву чи подання, пов’язані з виконанням судових рішень.

У судах це питання вирішується по-різному.

Системний аналіз норм ЦПК свідчить про те, що при надходженні заяв, подань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), суд має постановити ухвалу про прийняття заяви, подання до свого провадження та призначення судового засідання.

Виконання рішення, ухвали суду є невід’ємною частиною судового процесу, нове провадження за заявою, поданням щодо виконання судового рішення не відкривається. Не передбачено законом проведення за такими заявами, поданнями попереднього судового засідання, метою якого відповідно до ст.130 ЦПК є врегулювання спору до судового розгляду.

4. Питання, повязані зі зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу (ч.1 ст.368 ЦПК).

Слід зазначити, що розд. VI ЦПК стосується лише примусового виконання судових рішень, тобто у разі звичайної реалізації судових рішень втручання органів ДВС не відбувається.

Звернення судових рішень до виконання відбувалося в порядку, визначеному розд.16 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, що втратила чинність з 1.01.2014.

У зв’язку з набранням чинності наказом ДСАУ від 17.12.2013 №173, яким затверджено Інструкцію з діловодства №173, порядок звернення судових рішень до виконання починаючи з 1.01.2014 регулюється цією інструкцією.

Отже, незалежно від того, що у справі в порядку перегляду апеляційним чи касаційним судом ухвалено власне рішення, а також якщо воно допущено до негайного виконання, виконавчий лист видається судом першої інстанції, оскільки саме цей суд ухвалив рішення, а інші інстанції переглядали рішення суду. Крім того, це впливає на визначення суду при оскарженні дій державного виконавця.

За загальним правилом відповідно до ч.2 ст.368 ЦПК за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Отже, виконавчий лист видається за заявою стягувачу або прокурору, який здійснював представництво інтересів особи.

Стаття 367 ЦПК передбачає вичерпний перелік випадків, у яких суд допускає негайне виконання судових рішень.

Якщо судом ухвалено рішення про негайне виконання, то згідно з п.29.32 інструкції №173 цей суд одночасно, тобто у день постановлення рішення, повинен видати і виконавчий лист.

Разом із тим нерідко траплялися випадки, коли резолютивна частина судових рішень у категоріях справ, передбачених ст.367 ЦПК, не містила відомостей про допуск до негайного виконання, чим порушувалися права позивача і, окрім того, вимоги процесуального закону, тобто для вирішення цього питання не потрібно заяви чи клопотання позивача.

Рішенням Ковпаківського районного суду м.Суми від 30.10.2013 у справі №592/8473/13-ц задоволено позовні вимоги працівника П.П.П. до Сумської регіональної державної лабораторії ветеринарної медицини про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, проте рішення суду не було допущено до негайного виконання.

На жаль, невиконання вимог ст.367 ЦПК трапляється дуже часто.

Питання про допущення до негайного виконання рішень у справах про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб судами взагалі не вирішувалося.

Суддям слід пам’ятати, що у п.15 постанови пленуму ВСС «Про судову практику в цивільних справах про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб» від 30.09.2011 №10 зазначено, що рішення суду в справі про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, підлягає негайному виконанню.

Як встановлено проведеним узагальненням, деякі судді, вирішуючи питання про примусову госпіталізацію хворих на заразну форму туберкульозу до протитуберкульозного закладу, не зазначали в резолютивній частині рішення про його негайне виконання.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28.02.2013 задоволено позов Новомиргородського протитуберкульозного диспансеру про обов’язкову госпіталізацію С.П.Р. до Кіровоградської обласної протитуберкульозної лікарні для проходження стаціонарного лікування строком на три місяці. Питання про негайне виконання рішення суд першої інстанції не вирішував, незважаючи на приписи процесуального законодавства та загрози, які несе для оточуючих особа, стосовно якої вирішено питання про примусову госпіталізацію.

Трапляються також випадки, коли резолютивна частина судових рішень не містить відомостей про конкретну суму платежу за один місяць, стягнення якої допущено в порядку негайного виконання, що призводить до ускладнення їх виконання.

Рішенням Солом’янського районного суду м.Києва від 22.05.2013 задоволено позов Ж.І.Г. про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, стягнуто з ПАТ «К.» на користь позивача заборгованість із заробітної плати в сумі 14314 грн. та зазначено, що рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання, проте, яка саме сума підлягає стягненню в порядку негайного виконання судом першої інстанції, не зазначено.

Як правило, у суддів виникали питання щодо правильного застосування пп.1, 2 ч.1 ст.367 ЦПК. Суди повинні звернути увагу на те, що вимоги за ст.117 Кодексу законів про працю та стягнення неустойки за аліментними зобов’язаннями не підлягають негайному виконанню.

Із матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, встановлено, що різною є позиція суддів апеляційних судів щодо застосування положень ст.367 ЦПК на стадії апеляційного розгляду при ухваленні нового рішення.

Вважаємо, що в разі ухвалення апеляційним судом рішення по суті вимог, якщо є підстави для виконання вимог ст.367 ЦПК, суд повинен допустити рішення суду в цій частині до негайного виконання.

Згідно з п.21 постанови ВСС №6, перевіряючи додержання строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, суд має враховувати як положення ст.22 закону №606-ХІV, так і інші акти законодавства, якими врегульовано це питання. При цьому відповідно до п.4 «Прикінцевих та перехідних положень» закону №2677-VI виконавчі документи, видані до набрання чинності цим законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.

Статтею 22 закону №606-ХІV передбачено строк пред’явлення виконавчого листа до виконання протягом року.

5. Згідно з ч.1 ст.369 ЦПК виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом №606-ХІV.

Згідно з абз.2 п.21 постанови ВСС №6 вимоги до виконавчого документа, визначені у ст.18 закону №606-хіv, є єдиними. Іншими нормативно-правовими актами може бути встановлено додаткові вимоги до виконавчого документа, проте їх звуження не допускається.

Згідно з абз.6 п.21 постанови ВСС №6 при невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.18 закону №606-ХІV, заявникові роз’яснюється право на звернення до суду, який видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність до закону. Зазначене питання вирішується судом на підставі ст.369 ЦПК, а якщо відсутні відповідні відомості в судовому рішенні, то відповідно до вимог ст.220 ЦПК.

Відповідні заяви розглядаються у межах розглянутої судом справи.

Так, згідно з ч.2 ст.369 ЦПК суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену під час його оформлення або видачі, чи визнати виконавчий лист таким,  що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

При цьому не повинен змінюватися загальний висновок і суть судового рішення, що виконується.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.26 закону №606-ХІV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст.18 цього закону.

Відповідно до ч.3 ст.26 закону №606-ХІV у разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі п.6 ч.1 цієї статті державний виконавець роз’яснює заявникові право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із вимогами ст.18 цього закону.

Проблемним для судів було питання оформлення виконавчого листа за відсутності ідентифікаційного коду суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуального ідентифікаційного номера стягувача та боржника (для фізичних осіб — платників податків).

Це пов’язано з неправильними діями державних виконавців, які при цьому застосовували відповідні роз’яснення Міністерства юстиції.

Переважно державні виконавці за відсутності цих відомостей у виконавчому листі відмовляли у відкритті виконавчого провадження.

Майже в усіх судах перебували на розгляді заяви стягувачів про виправлення помилки у виконавчому листі шляхом зазначення ідентифікаційного номера боржника.

У більшості випадків суди відмовляли у задоволенні таких заяв, виходячи з того, що ці дані суду не відомі, а їх відсутність не може бути достатньою підставою для відмови державного виконавця у відкритті виконавчого провадження.

Інші суди затягували звернення судових рішень до виконання для з’ясування індивідуального ідентифікаційного номера боржника.

Судам при вирішенні зазначеного питання слід враховувати правовий висновок ВС, викладений у постанові від 25.06.2014 (справа №6-62цс14), в якому зазначено, що ч.1 ст.18 закону №606-ХІV містить вимоги до виконавчого документа, у якому, зокрема, має бути зазначено й індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи). Відповідно до п.6 ч.1 ст.26 цього закону в разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст.18 цього ж закону державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

Разом із тим п.3 ч.3 ст.11 закону №606-ХІV надає право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

Тому відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови у відкритті державним виконавцем виконавчого провадження.

Згідно з ч.3 ст.369 ЦПК суд в десятиденний строк у судовому засіданні розглядає заяви про виправлення помилки у виконавчому листі та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу.

Проте часто суди не повідомляли учасників виконавчого провадження про час і місце судового засідання щодо розгляду цих заяв, що є порушенням процесуальних норм і може бути підставою для скасування таких ухвал.

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 8.10.2013 відмовлено у задоволенні заяви ДП «Н.» в особі відокремленого підрозділу «З.» про виправлення помилки у виконавчому листі, виданому цим же судом на виконання рішення про визнання недійсною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов’язання вчинити нотаріальну дію.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21.01.2014 ухвалу суду першої інстанції скасовано та передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції, тому що заява про виправлення помилки у виконавчому листі була розглянута з порушенням ч.3 ст.369 ЦПК, оскільки ні стягувач, ні боржник не були повідомлені про час і місце судового засідання.

Виправлення до виконавчого листа мають вноситися з урахуванням вимог ст.219 ЦПК та не можуть стосуватися судового рішення, на виконання якого видано цей виконавчий лист.

Частиною 2 ст.369 ЦПК передбачено, що суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

Підстави для цього зазначені у ч.4 ст.369 ЦПК.

Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до п.4 ч.1 ст.49 закону №606-ХІV є закінчення виконавчого провадження.

Проте у зв’язку з відсутністю чіткого визначення «інших причин» для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у ч.4 ст.369 ЦПК, у суддів виникали труднощі під час її застосування.

При цьому словосполучення «або з інших причин» не стосується припинення обов’язку боржника, який підлягає виконанню, а є іншими причинами, наприклад, в апеляційному чи касаційному порядку скасовано чи змінено рішення суду, або ж у зв’язку з нововиявленими обставинами, а виконавчий лист ще не виконаний.

Наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.

Обов’язок боржника може припинятися з передбачених законом підстав. Підстави припинення цивільно-правових зобов’язань, зокрема, містить гл.50 розд.І книги п’ятої ЦК.

Так, зобов’язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов’язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов’язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.

Процесуальними підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема:

• видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню);

• коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню;

• видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і як наслідок видачі виконавчого листа;

• помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване;

• видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката;

• пред’явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред’явлення цього листа до виконання.

Згідно з п.4 ч.1 ст.49 закону №606-ХІV скасування рішення суду, на підставі якого видано виконавчий документ, є самостійною підставою для закінчення виконавчого провадження. У зв’язку з цим у разі, якщо виконавчий лист вже пред’явлено до виконання, необхідності звертатися до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, немає. Виконавче провадження в цьому випадку буде закінчене на підставі зазначеного.

За аналізований період у судовій практиці траплялися випадки звернення боржників до суду із заявами про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, після того як рішення, на виконання якого видано виконавчий лист, набрало законної сили.

Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 16.05.2014 відмовлено у задоволенні заяви З.С.Є. в інтересах Ж.І.М. щодо визнання виконавчого листа №2-617/2006, виданого цим же судом, про стягнення аліментів з Ж.І.М. на користь М.Г.В. на утримання сина таким, що не підлягає виконанню.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, посилаючись на безпідставність зазначених вимог та виходячи з того, що виконавчий лист виданий на виконання рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 3.11.2006, яке залишено без змін та є таким, що набрало законної сили.

Згідно з ч.4 ст.369 ЦПК, якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

Для цього боржник до заяви має додати доказ виконання рішення суду (платіжні документи, акт державного виконавця тощо).

6. Відповідно до ч.2 ст.368 ЦПК за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Відповідно до пп.29.34, 29.35 інструкції №173 виконавчі листи реєструються в журналі обліку виконавчих документів, виданих судом.

У справах про стягнення аліментів, про відшкодування збитків, завданих злочином, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я або втратою годувальника, про стягнення грошових сум із посадових осіб, винних у незаконному звільненні чи переведенні працівників або у невиконанні рішення суду про поновлення на роботі, виконавчий лист передається судом на руки стягувачу за його заявою або на вимогу стягувача надсилається за місцем його проживання.

У разі постановлення рішення про зменшення розміру аліментів виконавчий лист передається судом на руки боржнику за його заявою після набрання рішенням суду законної сили або на його письмову вимогу надсилається за місцем його проживання.

Згідно з ч.1 ст.370 ЦПК замість втраченого оригіналу виконавчого листа або судового наказу може бути виданий дублікат цих документів.

Дублікат виконавчого листа чи судового наказу видається на підставі ухвали суду і його зміст має повністю співпадати з оригіналом, тобто відповідати резолютивній частині рішення суду. Навіть у разі часткового виконання рішення суду змінювати в дублікаті загальну суму стягнення не можна. Це враховується під час подальшого виконавчого провадження.

Частиною 1 ст.370 ЦПК визначено, що звернення до суду за видачею дубліката виконавчого листа або судового наказу здійснюється або за заявою стягувача, або за поданням державного виконавця. Суд, який видав виконавчий лист про стягнення аліментів, має право за поданням державного виконавця у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника видати дублікат виконавчого листа.

Тобто ч.1 ст.370 ЦПК визначено вичерпний перелік суб’єктів звернення до суду за видачею дубліката виконавчого листа або судового наказу.

Виключним суб’єктом звернення до суду за отриманням дубліката виконавчого листа про стягнення аліментів у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів буде державний виконавець.

Червоногвардійський районний суд м.Макіївки відмовив у задоволенні заяви стягувача В.В.В. про видачу їй дубліката виконавчого листа, виданого на виконання рішення про стягнення з Р.Р.Р. аліментів на утримання дитини, у зв’язку із встановленням другого місця отримання доходу боржника Р.Р.Р. — пенсії.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви, послався на те, що згідно з ч.1 ст.370 ЦПК стягувач не має права на звернення до суду з такою заявою, в цьому випадку право на звернення до суду з поданням про видачу дубліката виконавчого листа має лише державний виконавець (справа №271/1137/14-ц, провадження №6/271/58/14).

В окремих випадках у порушення вимог ч.1 ст.370 ЦПК державні виконавці зверталися до суду із заявами про видачу дубліката виконавчого листа, а не з відповідними поданнями.

Слід зазначити, що законодавець не визначив вимог до форми та змісту заяви про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу.

Результати аналізу матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, свідчать про те, що заяви про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу не містили необхідних відомостей для вирішення цього питання. У заявах не зазначались назви сторін виконавчого провадження; не викладалися підстави для видачі дубліката виконавчого листа або судового наказу; не було посилання на докази, якими підтверджувалась би втрата виконавчого листа або судового наказу.

Деякі судді заяви та подання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу, що не містили необхідних відомостей, на підставі стст.119, 121 ЦПК залишали без руху та надавали заявнику строк для усунення недоліків.

Торезький міський суд Донецької області з посиланням на норми стст.119, 120 ЦПК постановив ухвалу про залишення без руху заяви управління Пенсійного фонду в Донецькій області про видачу дубліката виконавчого листа, оскільки в заяві не зазначено сторін виконавчого провадження; не наведено доказів, які підтверджували б, що цей виконавчий лист не виконується. У встановлений судом строк зазначені недоліки не були усунуті, а тому судом першої інстанції винесено ухвалу про повернення заяви заявникові (провадження №6/247/27/2014).

Такі дії суду є правильними.

Інші судді заяви та подання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу, що не містили необхідних відомостей, повертали для належного оформлення листами, що не передбачено процесуальним законом.

Процесуальною особливістю вирішення питання про видачу дубліката виконавчого листа та судового наказу є те, що за видачу стягувачу дубліката виконавчого листа або судового наказу справляється судовий збір у розмірі, встановленому законом (ч.3 ст.370 ЦПК).

Згідно зі ст.370 ЦПК обов’язок щодо сплати судового збору виникає винятково у стягувача, який звертається з заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу.

Відповідно до пп.2 п.4 ч.2 ст.4 закону «Про судовий збір» від 8.07.2011 №3674-VI ставка судового збору за видачу дубліката судового наказу та виконавчого листа становить 3 грн.

На підставі ч.1 ст.370 ЦПК дублікат видається лише судом, який видав виконавчий лист або судовий наказ, і лише у цивільній справі.

У поодиноких випадках суди розглядали подання державних виконавців про видачу дубліката виконавчого листа, виданого на виконання вироку в кримінальній справі.

Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30.01.2014 задоволено подання державного виконавця про видачу дубліката виконавчого листа у кримінальній справі №1-763 (справа №320/552/14-ц).

Згідно з ч.2 ст.370 ЦПК заява про видачу дубліката розглядається в судовому засіданні з викликом сторін і заінтересованих осіб. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про видачу дубліката. Тобто під час розгляду питань про видачу дубліката виконавчого листа чи судового наказу явка сторін виконавчого провадження є їх правом, а не обов’язком.

Проте вони повинні бути належним чином повідомлені про дату судового засідання (ст.74 ЦПК) і лише за наявності таких даних суд може розглянути заяву без них.

Згідно з ч.1 ст.370 ЦПК підставами для видачі дубліката виконавчого листа чи судового наказу є:

• втрата виконавчого листа чи судового наказу;

• встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника у разі стягнення аліментів.

Підставою для видачі дубліката виконавчого листа у Кіровському районному суді м.Донецька стало те, що стягувачу П.П.П. було видано виконавчий лист на виконання рішення про поділ майна без зазначення в ньому даних про ідентифікаційний номер боржника І.І.І. (провадження №6/258/173/13).

Це неправильно, оскільки для таких обставин є ст.369 ЦПК.

Серед підстав для видачі дубліката виконавчого листа, зазначених у ч.1 ст.370 ЦПК, така підстава відсутня.

При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу у зв’язку з його втратою заявники повинні подати докази, а суди мають обов’язково перевірити, чи не було виконано втрачені судові рішення, судові накази, чи не втратили вони законної сили.

Результат аналізу матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, свідчить про хибну практику тих судів, що не з’ясовували підстав, за якими стягувач чи державний виконавець звертався за отриманням дубліката виконавчого листа, та обставин втрати виконавчого листа, не перевіряли дані про існування виконавчих проваджень за цими виконавчими листами або судовими наказами. Матеріали справ взагалі не містили інформації про будь-які дані щодо виконання судових рішень, а тому постановлені ухвали таких судів про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу не мотивовані.

Ухвалою Кам’янка-Бузького районного суду Львівської області від 21.01.2014 задоволено заяву стягувача К.П.М. про видачу дубліката виконавчого листа, виданого на виконання рішення про стягнення з З.В.Б. боргу. Проте в матеріалах справи не було доказів втрати заявником виконавчого листа, хоча саме на цю підставу для видачі дубліката посилався заявник (справа №440/77/14-ц, провадження №6/440/15/2014).

Основними підставами для відмови у задоволенні заяв про видачу дубліката виконавчого листа обгрунтовано слугувало те, що такі виконавчі документи або перебували на виконанні у відповідних органах ДВС, або із цими заявами звертались особи, які не були стягувачами за виконавчими провадженнями, або ці заяви надавалися без доказів на підтвердження втрати оригіналу виконавчого листа.

Слід відмітити, що із заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу можна звернутися лише в межах строків пред’явлення їх до виконання. У разі пропуску такого строку одночасно із заявою про видачу дубліката слід подати і заяву про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Стаття 371 ЦПК надає право на звернення із заявою про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання. Проте суд за місцем виконання виконавчого листа не має права видати дублікат виконавчого листа, оскільки це суперечитиме ч.1 ст.370 ЦПК.

Згідно з п.18 ч.1 ст.293 ЦПК на ухвалу про видачу дубліката виконавчого листа може бути подана апеляційна скарга.

У рішенні КС від 27.01.2010 у справі №3-рп/2010 також зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення п.18 ч.1 ст.293 ЦПК стосовно можливості апеляційного оскарження ухвали суду щодо видачі дубліката виконавчого листа у взаємозв’язку з положенням п.8 ч.3 ст.129 необхідно розуміти як таке, що передбачає право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову у його видачі.

При цьому КС зазначав, що особливість ухвали про відмову у видачі дубліката виконавчого листа полягає в тому, що вона приймається на стадії виконання судового рішення й оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо, тому ця ухвала може бути оскаржена лише самостійно.

7. Виконавчі документи повинні бути предявлені до виконання в строки, встановлені ст.22 закону №606-ХІV.

Згідно з ч.1 ст.24 закону №606-ХІV державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення для примусового виконання якого закінчився, про що виносить відповідну постанову.

Відповідно до ч.2 ст.24 закону №606-ХІV стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред’явлення до суду. Таке право стягувача передбачено також ч.1 ст.371 ЦПК.

Зазначений строк є процесуальним, а отже, може бути поновлений.

Тобто виключним суб’єктом звернення до суду з цього питання є стягувач.

Процесуальний порядок поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання встановлений ч.2 ст.371 ЦПК, а саме: заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання.

Судді мають пам’ятати про те, що норма ст.371 ЦПК поширюється лише на цивільні справи, оскільки відповідні норми щодо поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання містяться і в Кодексі адміністративного судочинства (ст.261 КАС), і в Господарському процесуальному кодексі (ст.119 ГПК). При цьому щодо виконання виконавчих документів, які судом не видавалися, ця норма ЦПК не поширюється.

Торезький міський суд Донецької області, відмовляючи стягувачу К.К.К. у задоволенні заяви про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання, правильно зазначив, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки виконавчий документ виданий на виконання рішення суду, постановленого за нормами КАС, а норми ст.371 ЦПК на ці правовідносини не поширюються. Отже, заява К.К.К. не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (провадження №6/247/54/13).

Разом із тим суд повинен був відмовити у прийнятті заяви (аналогічно до п.1 ч.1 ст.205 ЦПК).

Згідно з ч.2 ст.371 ЦПК заява про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку.

Тобто заява може бути розглянута судом без сторін, які беруть участь у справі, але лише у разі їх попереднього повідомлення. Звертаємо увагу суддів і на те, що при розгляді заяви про видачу дубліката особи викликаються (ч.2 ст.370 ЦПК), а не притягаються.

Отже, повідомлення сторін, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання повинні здійснюватися відповідно до стст.74—76 ЦПК.

Відповідно до ч.2 ст.371 ЦПК та ч.2 ст.24 закону №606-ХІV суд розглядає заяву про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання в десятиденний строк.

Багато заяв про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання розглянуто судами з порушенням згаданого строку.

Слід зазначити, що ЦПК не містить вимог щодо форми та змісту такої заяви, а тому практика судів при прийнятті до розгляду заяв про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, як і інших заяв із процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), є різною, про що вже зазначалося.

Одні судді не звертали увагу на зміст і форму заяв стягувачів, інші застосовували вимоги стст.119—121 ЦПК, що є правильним.

Закон №3674-VI не передбачає стягнення судового збору як оплати заяви про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Згідно з ч.1 ст.371 ЦПК підставою для поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання є поважність причин пропуску такого строку.

Перелік причин, які слід вважати поважними, законодавцем не зазначено, а тому суддя відповідно до ст.212 ЦПК дає оцінку поважності причин за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у заяві доказів.

Ухвалою Авдіївського міського суду Донецької області від 10.01.2014 відмовлено у задоволенні заяви ПАТ КБ «Н.» про поновлення пропущеного строку пред’явлення виконавчого листа до виконання.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що 10.10.2012 Авдіївський міський суд Донецької області супровідним листом №1208-1211 на адресу стягувача направив копію рішення суду та виконавчий лист, згідно з повідомленням про отримання поштового відправлення зазначені документи вручено представнику ПАТ КБ «Н.» 16.10.2012, строк пред’явлення до виконання виконавчого листа закінчився 20.08.2013, але виконавчий лист до виконання не був пред’явлений, заявником не доведено поважність пропуску строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, посилання заявника на те, що виконавчий лист не пред’являвся до виконання у зв’язку з наміром боржників добровільно виконати рішення суду, не є поважною причиною пропуску строку (провадження №6/217/1/2014).

Отримання стягувачем виконавчого листа або судового наказу після закінчення строку для пред’явлення його до виконання є поважною причиною пропуску строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Досить часто суди, не повною мірою з’ясувавши обставини справи та докази, якими підтверджувався пропуск строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, доходили помилкових висновків.

Ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 6.03.2014 скасовано ухвалу Деснянського районного суду м.Києва від 16.01.2014 про поновлення ПАТ «Банк» пропущеного строку для пред’явлення виконавчого листа №2-1143/10 до виконання.

При вирішенні цього питання суд першої інстанції не врахував лист державної виконавчої служби від 3.09.2012, згідно з яким відповідно до даних Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень виконавче провадження за виконавчим листом №2-1143/10 закінчено на підставі п.8 ч.1 ст.49 закону №606-ХІV (справа №754/22456/13-ц).

Окремі суди, поновлюючи строк для пред’явлення виконавчого документа до виконання, взагалі не зазначали причин, які визнавали поважними.

Вирішуючи питання про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, суди мають перевіряти, чи не переривався строк давності пред’явлення його до виконання.

При цьому слід розрізняти поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання від поновлення строку давності для пред’явлення виконавчого листа до виконання після його переривання.

Відповідно до ст.23 закону №606-ХІV строки пред’явлення виконавчого документа до виконання перериваються:

а) пред’явленням виконавчого документа до виконання;

б) частковим виконанням рішення боржником;

в) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Після переривання строку пред’явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв’язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред’явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв’язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, — з моменту закінчення дії відповідної заборони.

Задовольняючи заяви про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, більшість суддів у резолютивній частині ухвал зазначають про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого листа, виданого у цивільній справі.

Харцизький міський суд Донецької області задовольнив заяву ПАТ КБ «Н.» та постановив поновити пропущений строк для пред’явлення до виконання виконавчого листа №2/0550/402/2012, виданого Харцизьким міським судом Донецької області на ім’я Б.Б.Б. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «Н.» до Б.Б.Б., І.І.А. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

При цьому до заяви про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання долучено два виконавчих листа стосовно боржника Б.Б.Б. (справа №0550/258/2012, провадження №6/248/60/2014).

Проте таке формулювання не є правильним, оскільки суд вирішує питання про поновлення пропущеного строку для пред’явлення конкретного виконавчого листа до виконання, а тому в ухвалі слід зазначати, за яким саме виконавчим листом поновлено пропущений строк (дата його видачі, яким судом видано, зміст резолютивної частини рішення тощо).

В одних випадках судді в резолютивній частині ухвали про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання зазначали строк для пред’явлення виконавчого документа до виконання, наприклад, терміном «на три місяці з дня набрання ухвалою законної сили», «до 13 квітня 2015 року», «з дня набрання чинності цією ухвалою». В інших випадках судді обмежуються фразою «поновити строк пред’явлення виконавчого листа до виконання».

На нашу думку, це зайве, оскільки строки поновлено, а строки пред’явлення до виконання визначено законом.

Згідно з п.19 ч.1 ст.293 ЦПК ухвала суду про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

8. Відповідно до чч.2, 3 ст.12 закону №606-ХІV стягувач має право подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом.

На підставі ч.1 ст.372 ЦПК питання щодо визнання судом мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання може вирішуватися судом лише в межах виконавчого провадження, тобто після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. Отже, суд не може визнавати мирові угоди або відмови стягувача від примусового виконання, укладені в проміжок часу між набранням законної сили рішенням суду і до моменту відкриття виконавчого провадження, після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачеві, зокрема у випадках, коли виконавчого провадження немає чи воно вже перебуває в архіві органу ДВС.

Відповідно до пп.1, 2 ч.1 ст.49 закону №606-ХІV виконавче провадження підлягає закінченню в разі: визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання.

Згідно з ч.1 ст.50 закону №606-ХІV завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим законом. При цьому знімається арешт, накладений на майно боржника, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також проводяться інші дії, необхідні у зв’язку із завершенням виконавчого провадження.

На підставі ч.2 ст.372 ЦПК, визнаючи мирову угоду чи приймаючи відмову стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні, суд зобов’язаний перевірити, чи не суперечить це закону і чи не порушує права або свободи інших осіб.

Відповідно до ч.1 ст.372 ЦПК мирову угоду або відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення до суду для визнання передає державний виконавець.

Тобто виключним суб’єктом звернення до суду з цього питання є державний виконавець, до якого звертаються сторони виконавчого провадження.

У ст.372 ЦПК не визначено процесуального порядку розгляду судом питання щодо визнання мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні. Така невизначеність не сприяє однозначному застосуванню норм процесуального права.

Проте, враховуючи права осіб, які брали участь у цивільній справі, суд повинен розглядати питання щодо визнання мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні у судовому засіданні з повідомленням сторін виконавчого провадження для роз’яснення наслідків затвердження мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання.

Згідно з ч.1 ст.372 ЦПК мирова угода або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається державним виконавцем до суду за місцем виконання рішення для визнання.

Отже, відповідно до ч.1 ст.372 ЦПК розгляд питання про визнання мирової угоди і прийняття відмови стягувача від примусового виконання рішення є підсудним тому суду, що розташований за місцем виконання відповідного рішення, тобто загальному місцевому суду, розташованому на території відповідного підрозділу ДВС, за місцем проведення виконавчих дій.

Норма ст.372 ЦПК поширюється лише на цивільні справи, оскільки відповідні норми містяться і в КАС (ст.262), і в ГПК (ч.4 ст.121).

Закон №3674-VI не передбачає оплату судовим збором мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення.

Згідно з ч.3 ст.372 ЦПК за результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам ст.210 ЦПК.

Слід зазначити, що ЦПК не містить вимог щодо форми та змісту мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення.

У мировій угоді, укладеній між сторонами виконавчого провадження, повинні міститися конкретні умови врегулювання виконавчого провадження, зокрема, в ній має бути зазначено суму, яку зобов’язується сплатити боржник; майно, визначене індивідуальними чи родовими ознаками, яке зобов’язується передати боржник; дії (роботи, послуги тощо), які зобов’язується здійснити боржник; строки виконання зобов’язань боржника.

Умови мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, мають бути чітко викладені, щоб не було непорозумінь та спорів щодо її змісту при виконанні.

Під час перевірки укладеної між сторонами виконавчого провадження мирової угоди суддям слід також враховувати багатосуб’єктність учасників із тієї чи іншої сторони виконавчого провадження з огляду на те, що в разі відмови хоча б одного з учасників виконавчих правовідносин укладення мирової угоди суперечитиме законодавству. Виходячи з характеру та змісту мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, необхідно, щоб волю до її укладення виявили обидві сторони виконавчого провадження, оформивши її письмово.

Частиною 1 ст.372 ЦПК передбачено певний порядок вирішення питання визнання мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або прийняття відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення, а саме: мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання.

ЦПК не встановлено строків розгляду судами мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення, тому, як правило, розглядалися такі процесуальні питання у строк до 15 днів.

Разом із тим усі інші процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень, розглядалися судами протягом 10 днів (ч.3 ст.369, ч.2 ст.371, ст.373 ЦПК). Тому судам слід дотримуватися саме цього строку.

Положення ст.175 ЦПК визначає порядок укладення мирової угоди сторін на стадії судового розгляду справи, а в разі перевірки мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження під час примусового виконання рішення суду, підлягає застосуванню спеціальна норма, якою є ст.372 ЦПК.

Згідно з ч.2 ст.372 ЦПК за наслідками перевірки мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення суд має право не визнати мирову угоду або не прийняти відмову стягувача від примусового виконання.

Проте в судовій практиці траплялися випадки залишення мирової угоди без розгляду, тобто у спосіб, не передбачений ст.372 ЦПК.

Жовтневий районний суд м.Кривого Рогу Дніпропетровської області, ознайомившись із мировою угодою, переданою Жовтневим відділом ДВС Криворізького міського управління юстиції, дійшов висновку про залишення без розгляду мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження — С.В.М. та ТОВ «Х.», пославшись на порушення державним виконавцем встановленого cт.372 ЦПК триденного строку передання її до суду для перевірки та визнання і неподання до суду її оригіналу та відповідних документів, які надійшли від сторін виконавчого провадження у зв’язку з її укладенням (справа №212/8385/13-ц, провадження №6/212/344/13).

Частиною 2 ст.372 ЦПК передбачено дві підстави для відмови у визнанні мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або неприйняття відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення: суперечливість таких дій закону; порушення прав чи свобод інших осіб, тобто на стадії виконавчого провадження.

Сторони виконавчого провадження намагаються шляхом укладення мирової угоди здійснити перехід прав власності на нерухоме майно.

У таких випадках правильною є практика тих судів, які виносили ухвалу про відмову у визнанні відповідної мирової угоди на підставі того, що нерухоме майно не було предметом судового спору.

Суди мають звернути увагу на те, що внесення у подальшому змін чи доповнень до укладеної і затвердженої судом мирової угоди законодавством не передбачено.

9. Законодавець, даючи можливість становлення відстрочки та розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення, безпосереднього визначення згаданих правових категорій не наводить, у звязку з чим вони залишаються поняттями оціночними, що нерідко призводить до ускладнень
їх застосування.

Під відстрочкою виконання рішення розуміється перенесення строку його виконання на новий строк, визначений судом.

Розстрочкою виконання рішення є встановлення періоду, протягом якого рішення суду виконується частинами з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частини мають визначатись судом. Це стосується виконання рішення суду щодо предметів, які діляться (грошей, майна тощо).

Зміна способу та порядку виконання рішення — це визначена законодавством послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем, а також права і обов’язки суб’єктів виконавчого провадження під час їх вчинення. Тобто судом вживаються нові заходи для реалізації рішення суду в разі неможливості його виконання у порядку і спосіб, що встановлені раніше.

Спосіб виконання рішення визначається на підставі встановлених у ст.16 ЦК способів захисту цивільних прав. Зокрема, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Зміна способу і порядку виконання рішення полягає у заміні одного заходу примусового виконання іншим.

При вирішенні питання про зміну способу виконання суд повинен з’ясувати обставини, що свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення.

Відповідно до ст.373 ЦПК за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

Це питання врегульовано і ст.36 закону №606-ХІV, яка передбачає, що за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.

Тобто вирішення питання про відстрочку, розстрочку, зміну способу та порядку виконання можуть ініціювати лише державний виконавець та сторони виконавчого провадження. Із цього переліку не може виключатись прокурор у разі, якщо він здійснював представництво сторони у справі.

Згідно з п.8 ч.3 ст.11 закону №606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою, зокрема, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, про відстрочку та розстрочку виконання рішення.

Така заява має розглядатись в межах розглянутої судом справи.

На підставі ст.373 ЦПК питання про відстрочку, розстрочку, зміну способу та порядку виконання вирішує лише суд, який видав виконавчий документ, тобто суд, що розглянув справу у першій інстанції.

У практиці є випадки, коли виконавчий документ видано апеляційним судом, який, скасовуючи рішення суду першої інстанції, ухвалив власне рішення або допустив негайне його виконання і видав виконавчий документ. Проте це не змінює підсудності такої заяви.

Зі змісту чч.1, 3 ст.36 закону №606-ХІV випливає, що відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання допускаються лише щодо судових рішень, а щодо інших рішень не допускаються.

Відповідно до ст.17 закону №606-ХІV іншими рішеннями є виконавчі написи нотаріусів; посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу; рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на Державну виконавчу службу; рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених законом «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Згідно з п.20 постанови ВСС №3 за правилами ст.373 ЦПК регулюються питання відстрочки і розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу виконання судових рішень у цивільних справах, і на подання державного виконавця про зміну, наприклад, способу виконання вироку суду про конфіскацію майна вони не поширюються. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішуються відповідно до розд.VIII КПК.

Питання, які виникають під час та після виконання вироку у потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та інших осіб і стосуються цивільного позову, розглядаються судом за правилами КПК (ст.539).

Слід зазначити, що ст.373 ЦПК не обмежує відповідне право суду певним строком: воно може бути реалізоване в будь-який час після набрання рішенням суду законної сили і до його фактичного виконання, але в межах строку пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Процесуальною особливістю розгляду питань про відстрочку  і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення є виклик сторін у судове засідання.

Суди, розглядаючи заяви про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, не завжди дотримували вимоги ст.373 ЦПК щодо виклику сторін.

Оскільки питання про наслідки неявки сторін у судове засідання ст.373 ЦПК не врегульовано, то судді часто застосовували загальні правила ст.169 ЦПК про наслідки неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі.

Мар’їнський районний суд Донецької області, залишаючи без розгляду заяву С.С.С. про надання розстрочки виконання рішення суду, послався на те, що заявник двічі не з’явився у судове засідання та від нього не надійшло заяви про розгляд за його відсутності (справа №6/237/3/2013).

На нашу думку, в цьому випадку застосовуватись мають вимоги ст.11 ЦПК.

Суди здебільшого дотримуються визначеного ст.373 ЦПК десятиденного строку розгляду питань про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення.

Під час розгляду заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що відповідно до ст.373 ЦПК їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).

Слід зазначити, що наведений у ст.373 ЦПК перелік найбільш характерних виняткових обставин, що можуть враховуватися судом під час розгляду питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, не є вичерпним.

Стаття 373 ЦПК не пов’язує суд зі згодою сторони на вжиття передбачених законом заходів.

Згідно з вимогами стст.10, 60, 373 ЦПК саме заявники зобов’язані довести зазначений локальний предмет доказування.

Скрутне матеріальне становище не завжди має характер особливих або виняткових обставин.

Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 18.09.2013 в задоволенні заяви ДТГО «П.» про розстрочку виконання рішення Апеляційного суду Київської області від 27.11.2012 відмовлено. Суд виходив із того, що заявник не надав доказів, які підтверджували б винятковість причин неможливості сплати коштів за цим рішенням суду, а скрутне матеріальне становище, зокрема, посилання заявника на дефіцит коштів на підприємстві у зв’язку з виплатою кредитів та частковим фінансуванням підприємства шляхом оплати працівникам лише проїзду, не є винятковою обставиною. Крім того, з моменту набрання рішенням апеляційного суду законної сили заявник не здійснив жодної виплати на погашення заборгованості перед працівниками, чим порушив їхні законні права щодо своєчасного отримання заробітної плати.

Суди, задовольняючи заяви про розстрочку та відстрочку виконання рішень, не враховують, що матеріальний стан боржника не є безумовною підставою для невиконання судових рішень, які набрали законної сили, та не є обставиною, що утруднює виконання рішень суду.

Рогатинський районний суд Івано-Франківської області ухвалою від 12.08.2013 відстрочив строком на 6 місяців рішення суду про стягнення з Д.Л.Д. солідарно на користь ПАТ КБ «Н.» заборгованості в сумі 162461 грн. 16 коп. із тих підстав, що перебування заявниці Д.Л.Д., яка є інвалідом II групи, на лікуванні із хворобами серця є виключними обставинами, які утруднюють виконання судового рішення.

Мали місце випадки звернення до суду із заявами про зміну способу і порядку виконання рішення, в яких фактично йшлося про зміну сторін виконавчого провадження.

Красноармійський міськрайонний суд Донецької області, відмовляючи у задоволенні заяви державного виконавця про зміну способу та порядку виконання рішення цього суду від 1.11.2013 про стягнення з П.Р.О. та Ч.Д.Р. на користь Державної казначейської служби збитків, завданих державному бюджету в сумі 225271,17 грн., шляхом заміни стягувача на Міністерство юстиції, суд правильно виходив із того, що вимоги заявника не грунтуються на законі (провадження №6/235/168/13).

Заміна сторони виконавчого провадження не регулюється ст.373 ЦПК. Притягнення до участі у виконавчому провадженні іншого стягувача не є зміною способу та порядку виконання рішення суду.

Суди мають звернути увагу на таке: якщо у боржника відсутнє присуджене стягувачу майно в натурі, що підтверджено, наприклад, актом державного виконавця, то суд може змінити спосіб виконання рішення на стягнення вартості цього майна, при цьому суд має виходити з його вартості, визначеної в рішенні суду, і, навпаки, в разі відсутності коштів у боржника суд може змінити рішення суду на звернення стягнення на його майно. В наведеному прикладі такої потреби немає, а судове рішення повинно виконуватись за загальними правилами закону про виконання.

Як встановлено з матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, розглядаючи в порядку ст.373 ЦПК питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, суди не перевіряли, чи відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання рішення суду, що є обов’язковою передумовою для розгляду заяви згідно зі ст.373 ЦПК.

Слід звернути увагу на те, що згідно з ч.5 ст.36 закону №606-ХІV законом можуть встановлюватися особливості щодо надання відстрочки або розстрочки виконання рішення.

Такі особливості встановлено ч.4 ст.39 закону від 5.06.2003 №898-IV «Про іпотеку», відповідно до якої відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не допускається в разі, якщо: іпотеку включено до іпотечного пулу; відстрочка може призвести до істотного погіршення фінансового стану іпотекодержателя; проти іпотекодавця чи іпотекодержателя порушено справу про банкрутство.

На підставі п.45 постанови ВСС №5 відстрочка чи розстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки може бути надана судом за заявою іпотекодавця безпосередньо під час ухвалення самого рішення (ст.217 ЦПК, ст.39 закону №898-IV) або після його ухвалення за правилами, встановленими ст.373 ЦПК.

У разі якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то в порядку ст.373 ЦПК суд не може змінити спосіб виконання такого рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості відповідно до закону №606-XIV має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику.

Відповідно до ч.1 ст.39 закону №898-IV в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст.38 цього закону; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно з ч.1 ст.41 закону №898-IV реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої законом №606-XIV, з дотриманням вимог цього закону.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя від 19.10.2011 за заявою АТ «Банк» змінено порядок виконання рішення цього суду від 2.11.2009, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки — нежитлову будівлю, що належить А.А.А., шляхом її продажу ПАТ «Банк» за початковою ціною не нижче 1963489 грн.

Пізніше цей же суд у цій же справі за заявою ПАТ «Банк» знову змінив порядок виконання рішення від 2.11.2009, враховуючи посилання заявника на те, що початкова ціна реалізації була визначена станом на 22.04.2009 і на сьогодні є завищеною та втратила актуальність, встановив порядок виконання рішення суду шляхом реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів за початковою ціною реалізації не нижче за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки суб’єкта оціночної діяльності, здійсненої у процедурі виконавчого провадження (справа №265/7063/13-ц).

Ураховуючи, що предметом позову в цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки, то спосіб реалізації предмета іпотеки та початкову ціну його реалізації, які мають зазначатися в рішенні суду, слід вважати порядком виконання рішення суду, який відповідно до ст.217 ЦПК та ст.39 закону №898-IV визначається в рішенні суду, а тому може бути змінений в порядку ст.373 ЦПК.

Разом із тим змінити спосіб виконання рішення суду із стягнення кредиту на звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки неможливо, оскільки це є зміною рішення суду по суті, що не допускається. Крім того, зазначений спосіб — це вирішення конкретної позовної заяви, яка доводиться позивачем за різними нормами права, і кожна така заява має свої особливості.

У п.7 Постанови Пленуму ВС №2 зазначено, що відповідно до ст.217 ЦПК визначення порядку виконання рішення суду, надання відстрочки або розстрочки виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання за наявності для цього підстав зазначається безпосередньо в рішенні суду під час його ухвалення.

Заяви сторін або державного виконавця про вчинення судом таких самих дій під час виконання рішення суду за наявності для цього підстав розглядаються в порядку, встановленому ст.373 ЦПК, за результатами вирішення яких постановляється ухвала.

У разі задоволення заяви в ухвалі суду, крім відомостей, передбачених ст.210 ЦПК, зазначається строк дії відстрочки (розстрочки), а в разі надання розстрочки, крім того, розмір періодичних платежів, які підлягають стягненню для погашення присудженої суми. Межі дії відстрочки (розстрочки) можуть бути визначені не лише датою, а й настанням якоїсь події (зміна матеріального становища відповідача, видужання тощо).

Якщо обставини, через які особі було надано відстрочку (розстрочку), припинили існування раніше, ніж було зазначено в ухвалі суду, суд за заявою заінтересованої особи або державного виконавця може вирішити питання про припинення дії відстрочки (розстрочки).

Заява про надання відстрочки (розстрочки) виконання рішення суду на новий строк або про припинення її дії повинна розглядатися в такому ж порядку, як і первинна заява.

Суди повинні враховувати, що неможливо змінити спосіб і порядок виконання судового рішення у немайнових справах, за якими боржник присуджується до вчинення певних дій, оскільки це призведе до зміни самого рішення суду, а згідно з ч.2 ст.218 ЦПК після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

Слід зазначити, що право, передбачене ст.373 ЦПК, не обмежується на повторне звернення з позовною заявою, якщо воно судом вже розглядалось, якщо змінювались обставини.

Відповідно до п.20 ч.1 ст.293 ЦПК ухвала суду щодо відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення суду підлягає оскарженню в апеляційному порядку незалежно від того, задоволена така заява чи в її задоволенні відмовлено.

(Далі буде)