Закон і Бізнес


Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров:

«Засудженим необхідно дати можливість залучати безоплатних адвокатів»


Євген Захаров: прокуратура вкрай погано виконує свої функції з нагляду за дотриманням законності в місцях виконання покарань.

№46 (1240) 14.11—20.11.2015
КАТЕРИНА БЄЛЯЄВА
16829

Наближається третя річниця з моменту набрання чинності останньою редакцією Кримінального процесуального кодексу. Однак деякі експерти стверджують, що фахівці-криміналісти й досі не прилаштувались до вимог документа, а в рамках його дії допускаються численні порушення прав учасників процесу. Чи відповідає це твердження дійсності? Чому, оцінюючи результативність КПК, не варто послуговуватися фактами незаконного насильства з боку представників правоохоронних органів? Про яку категорію осіб «забули» розробники кодексу та як цим особам захистити свої права? Чому правозахисні групи не можуть надати якісну допомогу засудженим? На ці та інші запитання відповів директор Харківської правозахисної групи Євген ЗАХАРОВ.


«Говорячи про утиски, яких може зазнавати особа від правоохоронних органів, ми розуміємо, що йдеться про посягання на права людини»

— Євгене Юхимовичу, чи відомо вам, яке місце сьогодні займає Україна за кількістю порушень прав людини серед європейських держав?

— Зважаючи на те, як вимірювати. Якщо за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини, що ви, швидше за все, і мали на увазі, то одне з перших. Однак такий показник не може слугувати надійним індикатором, оскільки серед подібних звернень є неприйнятні заяви, є заяви, що не відображають реальних порушень тощо. Очевидно, в цьому питанні доцільніше було б орієнтуватися за кількістю прийнятих рішень або заяв, визнаних прийнятними.

Втім, і в таких зверненнях ідеться про порушення, які мали місце кілька років тому, а не сьогодні. До того ж левова частка скарг стосується невиконання рішень національних судів відповідно п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Безперечно, це створює негативний імідж держави, адже до відома світової спільноти доводиться той факт, що десятки, сотні тисяч українських громадян не можуть домогтися захисту своїх прав.

Ця проблема є системною. Вона не розв’язується роками, оскільки виникла через недоліки законодавчої практики. Проте це лише один сегмент, який не характеризує всієї картини в цілому. Тож, визначаючи відповідний показник, не можна прив’язуватись до практики ЄСПЛ.

На мою думку, сьогодні набагато більше уваги варто приділяти фактам порушення прав людини, що мають місце у зв’язку з воєнним конфліктом, який відбувається на сході країни.

— Однак негаразди з дотриманням прав людини мали місце ще до початку конфлікту. Традиційно фахівці розглядали їх у рамках кримінального процесу, який за своєю природою накладає певні обмеження на осіб, які з тих чи інших причин втягуються в його орбіту...

— Порушення в рамках кримінального судочинства також є лише однією з багатьох складових загальної проблеми. Наприклад, фактів порушень прав людини, спричинених прийняттям тих чи інших рішень посадовцями, в адміністративній царині не менше, а то й більше, ніж у кримінальній. Проте, говорячи про утиски, яких може зазнавати особа під час взаємодії із правоохоронними органами, ми розуміємо, що йдеться про посягання на основоположні невід’ємні права людини, і наслідки можуть бути невідворотні.

«Унаслідок дії КПК кількість затримань суттєво зменшилась. Відповідно, скоротилась і кількість фактів незаконного насильства»

— Чи покращився стан дотримання прав людини в Україні із прийняттям Кримінального процесуального кодексу в редакції 2012 року?

— Унаслідок дії КПК, згідно з приписами якого затримання особи стало можливим, як правило, лише з дозволу слідчого судді, кількість затримань значно зменшилась. Відповідно, скоротилась і кількість фактів незаконного насильства з боку працівників правоохоронних органів, що мали місце під час затримань.

Крім того, оскільки КПК чітко визначив підстави обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою — підозра в скоєнні тяжких та особливо тяжких злочинів, а також злочинів, скоєних рецидивістами, то чисельність таких осіб суттєво зменшилась. Так, до набрання кодексом чинності у слідчих ізоляторах тримали близько 40000 громадян. Сьогодні ж їх не більш ніж 16500.

— А як щодо інших проблем? Наприклад, один із фахівців розповідав «ЗіБ» про недавнє дослідження, проведене Міжнародним фондом «Відродження» у 5 регіонах України. За його результатами встановлено, що при затриманні особі не роз’яснюють її права на мовчання, затягують із викликом адвоката, не можуть забезпечити перекладачем або медичною допомогою. Чому так відбувається, адже зазначені аспекти чітко прописані в законодавстві?

— Дійсно, такі порушення мають місце. І коли говорять про те, що сьогодні їх чисельність скоротилася, слід зважати, що причиною цього, повторюся, є зменшення кількості затримань. В іншому ситуація практично залишається незмінною.

— Вказані проблеми намагаються розв’язати окремі професійні спільноти. Наприклад, адвокатське товариство прийняло Декларацію щодо захисту прав людини у кримінальному провадженні. Чи ознайомилися ви із цим документом та наскільки він може бути дієвим щодо захисту прав людини?

— Навряд чи цей документ можна визнати дієвим, оскільки він не має жодної юридичної сили. Це задекларовані заклики адвокатської спільноти, не забезпечені жодними зобов’язаннями. Отже, ні суд, ні інші учасники процесу, які згадуються в документі, не мають прислухатися до проголошеного.

«Наявність безоплатного адвоката є фактором зменшення чисельності випадків застосування правоохоронцями незаконного насильства»

— А як щодо інституту безоплатної правової допомоги? Чи змінило психологію правоохоронців усвідомлення того, що кожна особа, втягнута в орбіту кримінального судочинства, може розраховувати на захисника?

— Українські правозахисні організації разом із громадською організацією «Харківський інститут соціальних досліджень» вивчали це питання в 5 регіонах України, не зачеплених військовим конфліктом. На жаль, провести подібний моніторинг у Криму чи на південному сході країни наразі неможливо. Хоча, на мою думку, саме там можна спостерігати найбільшу кількість випадків порушення прав людини.

Втім, результати, отримані на мирній території, засвідчили, що наявність безоплатного адвоката є другим за значущістю фактором (після скорочення кількості затримань) зменшення чисельності випадків застосування незаконного насильства правоохоронцями. Так, на момент завершення проекту ми констатували, що кількість подібних порушень порівняно з 2011 роком, коли востаннє проводилось аналогічне дослідження, зменшилася вдвічі. Так само скоротилась і чисельність потерпілих від катувань осіб — зі 120000 до 57000. Однак все одно ця цифра є надзвичайно великою.

— До речі, який узагалі алгоритм дій особи, права якої порушуються у місцях ув’язнення? До кого вона може звернутись, якщо її захисник з тих чи інших причин не виконує своїх функцій належним чином?

— Коли засуджений опиняється у місцях ув’язнення, йому годі й розраховувати на правову допомогу. Більшість адвокатів уважають свою роботу закінченою з моменту набрання вироком законної сили. У кращому випадку все, на що ладен захисник, — написати касаційну скаргу.

Однак, якщо вищий суд приймає рішення не на користь засудженого, вважається, що правова допомога йому вже не потрібна. Проте це зовсім не відповідає дійсності.

Сьогодні, на жаль, інститут безоплатної правової допомоги не охоплює осіб, які позбавлені волі. Ті засуджені, котрі мають кошти, можуть через родичів або знайомих звертатись до оплатних адвокатів по захист своїх прав у місцях ув’язнення. Однак, зважаючи на природу кримінального процесу, можемо говорити про те, що більшість засуджених належать до незаможних верств населення та не мають можливості залучати захисників на платній основі.

Звісно, такі особи можуть звернутись до правозахисних організацій, що, власне, вони й роблять. Однак не варто сприймати подібні організації як панацею. Адже все, що можуть зробити правозахисники в такій ситуації, — апелювати до керівництва пенітенціарної установи або до прокуратури. Що, проте, можуть зробити й самі засуджені.

На превеликий жаль, ці апелювання практично не приносять результатів. «Пенітенціарники» досить пасивно реагують на такі звернення. А прокуратура вкрай погано виконує свої функції з нагляду за дотриманням законності в місцях виконання покарань. Про це можуть розповісти як особи, котрих там тримають, так і правозахисники.

Таким чином, ми можемо констатувати, що правова допомога у місцях ув’язнення не забезпечується, і це є однією з найсерйозніших проблем пенітенціарної служби.

«Одна чи кілька правозахисних груп не в змозі відвідати всіх осіб, які потребують правової допомоги»

— Як довести факт порушення прав? Наскільки намагання особи відстояти свої права можуть бути ефективними?

— Я вважаю, що ситуація могла б значно покращитись, якби система БПД охопила і засуджених також. Їм необхідно дати можливість залучати безоплатних адвокатів для захисту своїх прав і законних інтересів у місцях позбавлення волі.

Крім того, потрібно працювати над прозорістю пенітенціарної інституції, перші кроки до чого вже були зроблені із прийняттям змін до Кримінально-виконавчого кодексу у квітні минулого року. Відповідно до них можливість відвідувати пенітенціарні установи отримали депутати, їхні помічники, журналісти та лікарі. За власною ініціативою група, до якої можуть увійти депутат або помічник, не більш як 2 журналісти та не більш ніж 3 лікарі, має змогу відвідати засудженого. Переважно це робиться за наявності заяви про факти порушення прав людини, які потребують негайної перевірки.

Користуючись цими новаціями, наша організація взяла участь у багатьох подібних виїздах. На жаль, фізично одна чи кілька правозахисних груп не в змозі охопити всі пенітенціарні установи на території України та відвідати всіх осіб, які потребують правової допомоги. Мобільних моніторингових спільнот повинно бути набагато більше.

— А як щодо інших категорій осіб, права яких були порушені не в рамках кримінального процесу? Скажімо, відомо, що в дитбудинках, школах-інтернатах, психіатричних закладах для осіб похилого віку, місцях тримання нелегальних мігрантів тощо особи позбавлені можливості самостійно приймати рішення про своє переміщення. Чи переймається хтось цією проблемою? Чи здійснюється відповідний контроль?

— На жаль, можна констатувати, що вказані категорії осіб так само є незахищеними, як і засуджені. Зважаючи на обставини, якими визначається перебування цих осіб у названих закладах, в разі порушення їхніх прав чи законних інтересів вони не мають змоги звернутися до безоплатного (чи оплатного) фахівця для отримання юридичних послуг. Ситуація докорінно змінилася б, якби ці категорії отримали доступ до безоплатної правової допомоги.

Крім того, необхідно забезпечити максимальну відкритість систем, які опікуються подібними закладами. Нині на шляху громадських організацій, які здійснюють контроль у цій сфері, стоїть надзвичайно велика кількість перепон у доступі до осіб, які потребують захисту. Зважаючи на незначну кількість та обмежені можливості зазначених організацій, більшість перешкод залишаються непереборними.

«Правозахисні організації неодноразово наголошували, що не можна ухвалювати закони, які суперечать Конституції»

— А як стосовно осіб, у захищеності яких раніше ніколи не виникало сумнівів? Чи міг би подумати хто-небудь, що суддям чи правоохоронцям погрожуватимуть масовими звільненнями? На протизаконність такої позиції вказували і Європейський суд з прав людини, і Венеціанська комісія. Якою є ваша думка із цього приводу?

— Правозахисні організації неодноразово заявляли про те, що не можна ухвалювати закони, які суперечать Конституції та порушують принцип верховенства права. Як можна розібратись у ситуації, коли суддя оскаржує своє звільнення до Вищого адміністративного суду і той виносить рішення на користь скаржника, а Верховний Суд, переглядаючи справу, приймає протилежний вердикт? Безперечно, ця неоднозначність стане підставою для звернення до ЄСПЛ, і наслідки цієї справи будуть набагато серйозніші, ніж справа «Олександр Волков проти України». Таких випадків може бути багато.

Як правозахисник і громадянин не можу сприймати ідеї масового звільнення суддів, кількість яких сьогодні становить близько 9000. Ким ми будемо їх замінювати? Хто буде розглядати мільйони справ тоді, коли одна судова каденція складе свої повноваження, а інша їх ще не отримає? Як буде забезпечена безперервність судового розгляду? На ці запитання ініціатори вказаної ідеї не дали жодної відповіді. Отже, подібна пропозиція виглядає вельми сумнівною.

Я цілковито погоджуюсь із тим, що є судді, яких потрібно звільняти. Це ті, хто виносив неправосудні рішення, розглядав «замовні» справи, порушував суддівську присягу тощо. Однак ці факти мають бути доведені в порядку, встановленому законом. Так само мають прийматись і рішення щодо їх звільнення. В іншому випадку наслідки реалізації подібних ідей будуть дуже негативними.