Справедливість без перепон

Відсутність позивача або помилки при оформленні документів не завжди є підставою для залишення заяви без розгляду

Ефективність вирішення питань, пов’язаних із залишенням заяв без розгляду, залежить від удосконалення механізму їх нормативного врегулювання та від точного і неухильного дотримання судами положень законодавства.

Залишення без розгляду

В Апеляційному суді Миколаївської області узагальнили практику застосування положень ст.207 Цивільного процесуального кодексу за минулий рік. Зазначеною нормою передбачені умови залишення заяви без розгляду. При цьому закон не забороняє заявнику звернутися до суду повторно після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду.

Значну частину складають підстави залишення заяв без розгляду, визначені в пп.3, 8 ч.1 ст.207 ЦПК. Застосування п.3 ч.1 ст.207 ЦПК пов’язано з положеннями ст.169 цього ж кодексу, в ч.1 якої визначені підстави відкладення розгляду справи в межах встановлених законом строків.

Однак у разі повторної неявки позивача, повідомленого належним чином, якщо не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Системне тлумачення ч.3 ст.169 та п.3 ч.1 ст.207 ЦПК дозволяє зробити висновок, що застосування інституту залишення заяви без розгляду у випадку повторної неявки позивача можливе лише за сукупності певних, установлених законом, умов.

Належне повідомлення

Зі змісту ст.74 ЦПК убачається, що належним уважається повідомлення, конкретний спосіб якого передбачений процесуальним законодавством, яке вчинене своєчасно із дотриманням встановленої законом процедури та залишає докази вчинення, що можуть бути представлені суду. Недотримання вказаних вимог часто є підставою скасування ухвал судів першої інстанції про залишення без розгляду заяв на підставі п.3 ч.1 ст.207 ЦПК.

Так, через відсутність у матеріалах справи даних про вручення позивачу повідомлення про призначення справи до розгляду, рішенням апеляційного суду була скасована ухвала Заводського районного суду м.Миколаєва у справі за позовом про визнання виконавчих приписів такими, що не підлягають виконанню.

Відповідно до чч.1, 3, 4 ст.76 ЦПК, судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам — відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено за місцем реєстрації, повістку під розписку вручають одному з повнолітніх членів сім’ї, що проживають разом з нею, а за їх відсутності — відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. У разі відсутності адресата особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.

Між тим суди першої інстанції не завжди звертали увагу на відсутність доказів отримання судового виклику позивачем. У зв’язку з чим колегія суддів апеляційного суду, перевіряючи законність ухвали Приморського районного суду м.Одеси у справі за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю, не погодилася з висновком про наявність підстав для залишення позову без розгляду. Скасовуючи ухвалу, апеляційний суд виходив із того, що позивач дійсно двічі не з’явився в судове засідання. Однак лист із судовим викликом повернувся до суду без вручення, з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Наказом Державної судової адміністрації від 1.06.2013 №73 затверджено Порядок надсилання учасникам судового процесу текстів судових повісток у вигляді SMS-повідомлень.

Для застосування порядку необхідно, щоб учасник судового процесу подав відповідну заявку. Однак місцеві суди, залишаючи позовні заяви без розгляду, не завжди звертали увагу на вказані норми права.

Наприклад, ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва позов про стягнення заборгованості за договором про надання послуг був залишений без розгляду, оскільки суд першої інстанції виходив із того, що позивач повторно не з’явилась в судове засідання, будучи повідомленою SMS-повідомленням.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, колегія суддів погодилася з доводами апеляційної скарги та зазначила, що позивач не подавала заяви про надсилання їй тексту судової повістки SMS-повідомленням. Тому не можна вважати, що передбачений законом порядок повідомлення позивача про час судового засідання дотриманий.

Судові пропозиції

Під повторністю неявки в судове засідання слід розуміти другу неявку поспіль належним чином повідомленого позивача. За таких обставин застосування п.3 ч.1 ст.207 ЦПК як підстави залишення заяви без розгляду можливе лише у разі двократної, послідовної неявки позивача безпосередньо в судове засідання з розгляду справи.

Між тим не завжди місцеві суди встановлюють наявність саме повторної неявки позивача.

З вказаної підстави рішенням апеляційного суду була скасована ухвала Центрального районного суду м.Миколаєва в справі за позовом про стягнення боргу.

Колегія суддів зазначала, що представник позивача в перше судове засідання не з’явився, не був належним чином повідомлений про час і місце судового розгляду, оскільки відсутні дані про отримання ним судової повістки. Виклик в друге судове засідання він отримав, але не з’явився. За таких обставин ознака повторності неявки відсутня.

Важливою умовою, яка дає право кваліфікувати повторну неявку позивача як підставу залишення заяви без розгляду, про що, зокрема, зазначено в п.3 ч.1 ст.169 та п.3 ч.1 ст.207 ЦПК, є ненадходження від позивача клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Слід зазначити, що відповідно до п.4 ч.1 ст.169 ЦПК суд може визнати особисту явку сторони для дачі пояснень по справі обов’язковою тоді, коли від неї надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності (перше речення п.4 ч.1 ст.169 ЦПК), або тоді, коли вона бере участь у розгляді справи через свого представника (у іншому випадку не було б сенсу зазначати у другому реченні п.4 ч.1 ст.169 ЦПК про можливість виклику сторін для особистих пояснень у випадку їхньої участі у справі через представника).

Проте механізму забезпечення виконання таких повноважень суду законодавець не передбачив. Адже єдиним, що може суд вчинити у разі участі сторони через представника, якщо визнає особисту явку сторони обов’язковою, це відкласти розгляд справи (принаймні так випливає зі змісту ч.1 ст.169 ЦПК). Але й тоді виникає логічне запитання:  скільки суд може відкладати розгляд справи, якщо сторона і далі не з’являтиметься в судове засідання?

Вирішення цього питання викладено у п.11 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №10 від 30.09.2011 «Про судову практику в цивільних справах про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб». Відповідно до роз’яснень Пленуму при повторній неявці заявника у справі про розкриття банками інформації, що містить банківську таємницю, і явка якого визнана судом обов’язковою, настають наслідки, передбачені п.3 ч.1 ст.207 ЦПК.

Однак постає нове питання: чи можна керуватися зазначеними роз’ясненнями при розгляді інших категорій справ? Адже зазначене питання має і практичне значення.

З огляду на викладене, є пропозиція доповнити ч.1 ст.207 ЦПК пунктом такого змісту: «належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, особиста явка якого була визнана обов’язковою, незалежно від присутності в судовому засіданні його представника чи надходження від позивача клопотання про розгляд справи за його відсутності».

Незалежно від причини

У нормах чинного ЦПК (ч.3 ст.169, п.3 ч.1 ст.207) інститут залишення заяви без розгляду застосовується незалежно від того, поважною є причина повторної неявки позивача чи ні. Тому вбачається, що відмова законодавця від врахування причин повторної неявки позивача при застосуванні її правових наслідків фактично прирівняла його участь в судовому засіданні до можливості реалізації права на судовий захист. Адже тепер, якщо позивач хоче вирішення справи, йому необхідно з’являтись у засідання навіть в тих випадках, коли він не має об’єктивної можливості для цього, а обставини, які перешкоджають його появі, не залежать від його волі і позивач не міг передбачити, а тим більше, вплинути на них.

З огляду на це, не можна визнати виправданими останні законодавчі зміни в правовому регулюванні цієї процедури. До того ж системний аналіз положень ЦПК свідчить, що при визначенні правових наслідків неявки інших осіб, які беруть участь у справі (за винятком позивача), законодавець приймає до уваги їхні причини. Наприклад, для відповідача це передбачено в ч.1 ст.224 ЦПК, а для представника сторони — в ч.2 ст.169 ЦПК.

Причини неявки є ключовим моментом при визначенні правових наслідків неявки сторін і у попереднє судове засідання (ч.9 ст.130 ЦПК), і при застосуванні заходів процесуального примусу (ч.1 ст.93, ч.1 ст.94 ЦПК). У зв’язку з цим здається дивним та невиправданим вибірковий підхід законодавця щодо врахування причин неявки учасників цивільного процесу при визначенні її правових наслідків.

Крім цього, якщо залишення заяви без розгляду в разі повторної неявки позивача розцінювати як цивільно-процесуальну санкцію щодо недобросовісного позивача за зловживання ним своїми процесуальними правами, то виникає запитання, а чи можна говорити про зловживання ним своїми правами у випадку неявки з поважних причин? Очевидно, питання риторичне. У зв’язку з вищезазначеним слід визнати виправданою приналежність до умов залишення заяви без розгляду в разі повторної неявки позивача відсутність поважних причин неявки або неповідомлення про них.

Саме такий підхід та принцип верховенства права був застосований апеляційним судом в рішенні, яким скасовано ухвалу Новоодеського районного суду Миколаївської області у справі за позовом про поділ майна подружжя. Залишаючи вказану позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив із того, що позивач повторно не з’явилася в судове засідання. Колегія суддів апеляційного суду з висновком місцевого суду не погодилася, вважаючи, що суд не врахував наступні обставини. Зокрема, не звернув уваги на те, що позивач сплатила 1200 грн. судового збору. В судове засідання, призначене на 28 січня 2014 року, вона не з’явилася через несприятливі погодні умови, а 20 лютого 2014 року не з’явилася в судове засідання через хворобу.

У зв’язку з наведеним, є нагальна потреба викласти в наступній редакції ч.3 ст.169 та п.3 ч.1 ст.207 ЦПК: «належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо повідомлені ним причини визнані неповажними і від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності».

Без додержання вимог

Відповідно до п.8 ч.1 ст.207 ЦПК заява залишається без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у стст.119 і 120 цього кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк. Фактично йдеться про процесуальне порушення з боку судді, який відкрив провадження за позовною заявою, що не відповідала вимогам закону, і це призвело до певних витрат (фінансових, часу, тощо), оскільки залучені учасники процесу вчиняли певні дії. У даному випадку мова може йти і про порушення права на справедливий судовий розгляд, передбаченого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Як свідчать матеріали судової практики, суди першої інстанції не завжди виконують вимоги зазначеної вище норми закону.

Так, ухвалою Вознесенського міськ­районного суду Миколаївської області позовну заяву про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без розгляду на підставі п.8 ч.1 ст.207 ЦПК.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивач не виконав вимоги ухвали про залишення позову без руху. Зокрема, не надав доказів невиконання відповідачем рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області та чіткого і детального розрахунку суми пені і заборгованості за відсотками, а також їх обгрунтування.

Рішенням апеляційного суду зазначена вище ухвала місцевого суду була скасована. Приймаючи таке рішення, колегія суддів уважала, що викладені в оскаржуваній ухвалі недоліки позовної заяви не свідчать про її невідповідність вимогам стст.119, 120 ЦПК. До того ж апеляційний суд зазначав, що в ст.119 ЦПК не передбачено обов’язкове надання разом із позовною заявою доказів, а зазначені в оскаржуваній ухвалі недоліки можуть бути усунені у попередньому судовому засіданні відповідно до ч.6 ст.130 ЦПК. Крім того, на думку колегії суддів, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, враховуючи встановлені стст.10, 11 ЦПК принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, недоведеність позивачем своїх вимог не є підставою для залишення позов­ної заяви без розгляду.

Неправильне тлумачення судами першої інстанції положень ст.119 ЦПК нерідко є причиною скасування ухвал про залишення заяви без руху з підстав п.8 ч.1 ст.207 ЦПК.

Наприклад, ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва позовна заява про стягнення заборгованості за договором була залишена без розгляду тому, що не містила даних про місце реєстрації відповідачки. Колегія суддів апеляційного суду, розглядаючи апеляційну скаргу позивача, з висновками суду першої інстанції не погодилася, вказавши на відсутність підстав для залишення позову без розгляду.

При цьому апеляційний суд зазначив, що позивач виконав вимоги п.2 ч.2 ст.119 ЦПК, оскільки відповідно до правил ч.1 ст.109 цього ж Кодексу вказав останнє відоме йому місце реєстрації відповідача в Центральному районі м.Миколаєва і місцевий суд відкрив провадження у справі. Однак вже після відкриття провадження у справі з довідки адресного бюро стало відомо, що відповідач була знята з реєстрації в м.Миколаєві та вибула в інше місто, без зазначення точної адреси.

Окреме провадження

Положення ч.6 ст.235 ЦПК надає суду право залишати заяви без розгляду (відмовляти у їх прийнятті) в справах окремого провадження у разі, якщо буде встановлено наявність спору про право, який розглядається в порядку позовного провадження.

Але чинне цивільне процесуальне законодавство не передбачає такої можливості, якщо для розгляду в позовному провадженні подано заяву, що підлягає розгляду в порядку окремого провадження. В останньому випадку суд не відмовляє у прийнятті заяви і не залишає її без розгляду, а застосовує при прийнятті заяви правила ст.119 ЦПК щодо відповідного її оформлення і розглядає справу у відповідному провадженні.

У постановах Пленуму ВС неодноразово зазначалися наслідки виникнення спору про цивільне право в порядку окремого провадження.

Відповідно до п.4 постанови Пленуму ВС «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» №5 від 31.03.95, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов’язується з наступним вирішенням спору про право.

На законодавчому рівні не визначено поняття — спір про право. Однак аналіз ст.3 ЦПК дає можливість дійти висновку, що спір про право — об’єктивно виражене протиріччя волевиявлень двох сторін, що складається з вимоги з одного боку і фактичного невиконання цієї вимоги з іншого.

Для того щоб з’ясувати наявність спору про право, необхідно виконати вимоги закону щодо розгляду справ окремого провадження. Зокрема, залучити до участі в справі заінтересованих осіб та розглянути справу за їх участі. Саме через невиконання цієї вимоги закону судами першої інстанції постановлені ними рішення про залишення заяв без розгляду були скасовані апеляційним судом.

Зокрема, рішенням апеляційного суду була скасована ухвала Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області про залишення без розгляду заяви про встановлення факту належності правовстановлюючого документу.

Колегія суддів вважала, що суд першої інстанції передчасно дійшов висновку про наявність спору про право, оскільки не залучив до участі в справі всіх заінтересованих осіб і розглянув справу без їх участі.