Увага: діти!
Втеча від поганих умов проживання не може бути розцінена як відмова матері від майнових прав своїх чад
Взявши до уваги важкі житлові умови, матір, виконуючи свій обов’язок дбати про розвиток дітей, мала шукати вихід із ситуації.
Якщо мати не витримала умов проживання в однокімнатній квартирі та, поїхавши звідти, прихопила із собою дітей, суд не може розцінювати це як її відмову від майнових прав своїх чад на житлоплощу. Так само не годиться володарям мантій залучати третіх осіб до вирішення подібних спорів, адже відомо, що в сімейних справах третій зайвий.
Горезвісні метри
Проблема, про яку вестиму мову, виникла давно і, здавалося б, так само давно остаточно розв’язана. Хоча з величезними зусиллями.
Пам’ятаю, як суддя Шевченківського райсуду м.Львова раділа з приводу того, що Верховний Суд «захистив» її рішення: виїзд з квартири матері з дітьми не може мати для останніх юридичного значення. Та, ознайомившись з ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10.06.2015, зрозуміла, що помилилася.
1975 року подружжя з двома дітьми отримало двокімнатну квартиру з житловою площею 25 м2. У 1996 році їхній син Особа 1 одружився з Особою 2, яка народила двох дітей (1997-го та 2002 р.).
Жили в батьківській квартирі, проте Особа 2 в ній зареєстрована не була. 2005 року вона виїхала з дітьми із цього помешкання, оселившись у селі в будинку батьків. Шлюбні взаємини між нею та Особою 1 із цього часу припинилися.
2013 року Особа 1 помер. Невдовзі його батьки та брат звернулися з позовом щодо визнання дітей Особи 1 такими, що втратили право на житло, і зняття їх з реєстрації.
Дрогобицький міськрайсуд позов задовольнив на тій підставі, що діти тривалий час не проживали у квартирі без поважних причин.
Апеляційний суд Львівської області це рішення скасував і відмовив у позові. Основним аргументом стали відомості про складні стосунки в родині, про постійні конфлікти, особливо між покійним Особою 1 та його братом. А також те, що свого житла діти та їхня матір не мають.
Сумні роздуми
Ухвала ВСС, якою скасовано рішення апеляційного суду і залишено в силі рішення суду першої інстанції, навела мене знову на сумні роздуми.
«Суд першої інстанції, встановивши, що мати разом з дітьми понад 5 років не проживає у спірній квартирі без поважних причин, дійшов обгрунтованого висновку про задоволення позову… Апеляційний суд, помилково зазначаючи про порушення прав дітей на житло, не вказав, чим таке право порушене, не звернув уваги, що діти проживають в іншому місці, яке визначене їх матір’ю… помилково скасовано рішення суду першої інстанції…».
Вважаю, що такими рішеннями Вищий спецсуд пришвидшує свій кінець.
Найперше: високі судді, напевно, ніколи не жили на площі 25 м2 в родині, яка складається із семи осіб (до того ж з двома маленькими дітьми), або, може, забули, що це таке. У таких умовах спокійно почувати себе не можна. І тому, коли хтось не витримує і виїжджає з такого помешкання, причину його виїзду не можна вважати неповажною.
Тому раджу прочитати судові постанови минулих років, які варті уваги.
Але не це в даній ситуації є головним.
Відповідно до ст.177 Сімейного кодексу батьки без згоди органу опіки та піклування не можуть відмовитися від майнових прав дитини. Відмова від права, як відомо, може бути усною, письмовою або шляхом вчинення так званих конклюдентних дій.
Та обставина, що матір виїхала з квартири, взявши із собою малолітніх дітей, означає лише зміну місця їхнього проживання. Це право матір, безумовно, мала. Взявши до уваги важкі житлові умови, вона, виконуючи свій обов’язок дбати про фізичний і духовний розвиток дітей, мала шукати вихід із ситуації. Такі дії матері не можна вважати відмовою від права дітей на житло, оскільки вони (ці дії) не були санкціоновані органом опіки та піклування.
До речі, ні апеляційний, ні касаційний суд на цю статтю не звернули уваги.
Третій зайвий
Та впало у вічі ще одне. В суді першої інстанції третьою особою було залучено відділ паспортної реєстрації та міграційної роботи, а також комісію з питань захисту дитини. Однак на таке процесуальне невігластво суди не звернули уваги. Не дивно, бо давно звикли. Найперше: третьої особи, яка стояла б між позивачем та відповідачем, нема. Третя особа завжди мусить бути на чиємусь боці. Тож запитання до суддів: «На чиєму боці були в судовому процесі ці інституції?».
Відповісти неможливо, оскільки вони взагалі не можуть бути третьою особою. У цьому може переконатися кожен, хто захоче уважно прочитати стст.35 та 36 Цивільного процесуального кодексу. Хтось колись придумав таку нісенітницю, її підхопили інші, які не хотіли самі думати. І в результаті чи не в кожній справі третіми особами фігурують прокуратура, управління юстиції, органи РАЦС, інші відділи органів виконавчої влади.
Суди вперто не звертають уваги на ст.45 ЦПК. А варто!
Вважаю, що ВСС мав би невідкладно проаналізувати практику застосування судами стст.35, 36 та 45 ЦПК.
Бо як сказав герой одного фільму: «За державу обідно».