Закон і Бізнес


Прокурор на вимогу

Чи можливе в Україні запровадження інституту недержавних обвинувачів та які воно матиме наслідки


Поява приватних «конкурентів» прокуратури може допомогти підвищити якість роботи останньої.

№31 (1225) 01.08—07.08.2015
ВАЛЕРІЙ КРАВЧУК, кандидат юридичних наук, докторант, член АПУ, м.Київ
5717

Актуальність альтернативи системі державного обвинувачення зростає. Причиною цього є низький рівень довіри в суспільстві до органів прокуратури, корумпованість публічної служби, а також нещодавня спроба запровадження інституту громадського обвинувачення. За таких умов необхідно розібратися, чи можна в нашій державі створити подібний інститут і чи буде він ефективно працювати.


Перший млинець

Президент повернув до Верховної Ради проект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами» (№1165). Положення проекту про кримінальне провадження у формі громадського обвинувачення відмінні за своїм змістом від інституту професійних публічних обвинувачів. У запропонованому варіанті громадське обвинувачення не зможе функціо­нувати й не досягне мети та завдань, задля яких мало б діяти. Натомість акт став потужним інформаційним приводом дослідження цієї проблематики та привернув увагу багатьох експертів.

Документ був спробою запровадження інституту громадського обвинувачення не на професійній основі та лише в обмеженій сфері — щодо злочинів, передбачених стcт.368 («Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою») і 370 («Провокація підкупу») Кримінального кодексу.

Слід виділити низку суттєвих недоліків документа. Зокрема, це ігнорування деяких гарантій прав і свобод громадян, невідповідність закріпленому в ч.3 ст.62 Конституції принципу неможливості обвинувачення, яке ґрунтується на доказах, одержаних незаконним шляхом. Також проект декриміналізував діяння, передбачені ст. 201 КК щодо контрабанди, збуту та використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, а це створювало загрозу націо­нальній безпеці та можливості для діяльності іноземних спецслужб. Ще однією проблемою є непрофесійність громадського обвинувачення та відсутність будь-якої відповідальності за необґрунтоване обвинувачення. Це призвело б до низької якості кримінальних переслідувань, надмірного та необґрунтованого завантаження судової системи.

Крім того, до складних питань дієвості проекту належать: спірність можливої участі в кримінальних провадженнях адвоката як представника громадського обвинувача, загальна ефективність запропонованого інституту громадського обвинувачення в боротьбі з корупційними злочинами тощо.

Як наслідок, добрі наміри та прагнення авторів документа були марними через низку правових недоліків. Також ініціатори змін не надали цьому законопроекту достатньої публічності для конструктивного обговорення, особливо в експертному середовищі. Тому є сенс по-новому подивитися на ці питання.

Системне поєднання

У цілому введення додаткових механізмів ініціювання та доведення до суду кримінального провадження поряд з функціонуючим інститутом державних обвинувачів є розумною та передовою ідеєю. Більше того, про можливість «аутсорсингу» державного обвинувачення навіть говорять у команді реформаторів, що діє в ГПУ.

Сама концепція органів влади, відповідальних за обвинувачення, що існує в Європі, є подвійною, тому що її коріння лежить у двох великих системах, створених на різних основах:

• французької моделі ministere public, за якої посадові особи фактично мають монополію на обвинувачення в межах інквізиційної системи;

• англосаксонської моделі, за якої обвинувачення ініціюється або потерпілим, або поліцією в межах змагальної системи.

Разом з тим цілком ефективним є функціонування змішаної системи, яка вбирає переваги обох методологій. До того ж у рафінованому вигляді ці моделі в європейських країнах вже майже відсутні. Тому для України як однієї з найбільших країн Старого світу цілком прийнятним є використання позитивного досвіду у цій сфері.

На продовження загальної реформи інституту прокуратури, замість уже відомого нам громадського обвинувачення, більш доцільно запровадити інститут професійного недержавного публічного обвинувачення. У такий спосіб частково державну функцію з підтримання обвинувачення в суді можна передати недержавним обвинувачам, що здійснюватимуть це на постійній професійній основі за прикладом професійної діяльності адвокатів, приватних нотаріусів тощо. Проте для початку — лише стосовно злочинів невеликої, середньої тяжкості та тяжких злочинів, скоєних з необережності при наявності потерпілого. Або ж до їхньої компетенції могла б належати сфера кримінальних проступків з потерпілою стороною.

Можна виокремити низку переваг цього нововведення для суспільства та юридичної практики. Зокрема, це зменшення завантаженості органів прокуратури, сприяння оптимізації кількості прокурорів (частина з яких зможуть стати недержавними обвинувачами), повернення довіри суспільства до діяльності обвинувачів, можливість для потерпілого обирати кращого обвинувача. Крім цього, новації підвищать якість кримінальних проваджень і дозволять розширити можливості їх досудового вирішення за допомогою процесів медіації та примирення.

Фактично у тих справах, в яких є потерпілий, саме він і буде обвинувачем у кримінальному провадженні, проте для якісного виконання цієї місії зможе звертатися до професійного публічного або державного обвинувача. У чинному ж кримінальному процесуальному законодавстві передбачено, що ця робота покладається на представника потерпілого (адвоката), втім, в обмеженому прояві та з дублюванням функцій державного обвинувача.

Тож нововведення усунуть дуб­лювання обвинувальної діяльності потерпілого (його представника) та прокурора. Також є слушною думка про можливість обгрунтованого залучення публічних обвинувачів громадськими діячами, членами політичних партій, об'єднань громадян та фізичними особами у випадку заподіяння злочинами шкоди інтересам держави та суспільства.

Звісно, такі вдосконалення і доповнення системи кримінально-правового обвинувачення викликають багато інституційних, організаційних, нормативних і процесуальних питань, на яких необхідно детальніше зупинитись.

Захисник — не прокурор

Діяльність, що стосується обвинувачення та захисту, дуже близька за змістом, оскільки провадяться на підставі того ж кримінального процесуального законодавства, лише має відмінні мету й завдання. Однак саме в цьому і є причина неможливості обвинувальної діяльності адвоката як представника потерпілого. Це створюватиме професійний конфлікт інтересів судового захисту та обвинувачення. До того ж  функція обвинувачення виходить за межі професії адвоката та адвокатської діяльності, практика публічних обвинувачів потребує окремого обліку та контролю. Крім цього, повноваження недержавних обвинувачів мають бути такими ж, як і державних, але не тотожні повноваженням адвокатів.

Запровадження інституту публічних обвинувачів має бути продовженням реформи прокуратури та механізму кримінально-правового обвинувачення. В умовах зменшення чисельності прокурорів це створить альтернативу їхній професійній діяльності.

Право на заняття професійною діяльністю з публічного обвинувачення повинно надаватися особам з юридичною освітою та відповідним стажем роботи Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів після складання кваліфіспиту та проходження спеціальної підготовки. Ця ж комісія вирішуватиме питання щодо дисциплінарної відповідальності публічних обвинувачів, якщо ними вчиняються порушення.

Тобто система прокурорського самоврядування та кваліфкомісія зможуть забезпечувати функціонування механізму колективного вирішення питань внутрішньої діяльності як прокуратури, так і публічних (недержавних) обвинувачів. Це забезпечить досягнення високого стандарту професійної діяльності публічних обвинувачів.

Крім того, спеціальна підготовка державних прокурорів і публічних обвинувачів може здійснюватися спільно. Кандидати обиратимуть (залежно від свого конкурсного рейтингу) між посадою державного прокурора та практикою публічного обвинувача тощо.

Розмежування повноважень

Компетенція державних прокурорів має поширюватися на всі кримінальні провадження. Проте якщо провадження розпочинає публічний обвинувач, який зобов’язаний довести його до завершення, то державний прокурор такою справою не займатиметься. До компетенції публічних обвинувачів доцільно віднести провадження за участю потерпілого щодо злочинів невеликої, середньої тяжкості та тяжких злочинів. Якщо в кримінальному провадженні матиме місце сукупність злочинів, можлива одночасна участь прокурора та публічного обвинувача.

Обсяг правомочностей публічних обвинувачів повинен бути аналогічний державним прокурорам. Інакше їхня ефективність у збиранні необхідного обсягу доказів для доведення вини в судовому процесі буде сумісною.

Публічний обвинувач отримає доступ до ЄРДР та зможе реєструвати кримінальні провадження, які із зібраними доказами направлятиме до суду та підтримуватиме обвинувачення. Також публічний обвинувач повинен мати можливість через слідчого суддю застосовувати всі необхідні заходи забезпечення кримінального провадження. Зокрема ініціювати проведення негласних слідчих (розшукових) дій, подовження строків слідства та тримання під вартою підозрюваного тощо.

Проте доцільно обмежити право публічного обвинувача на закриття відкритого ним кримінального провадження для уникнення зловживань. Відкрите ним кримінальне провадження повинно закриватися виключно судом, в якому залишатимуться всі зібрані матеріали та докази. Тобто останнє слово — за судом, що є найбільш надійним контролем діяльності публічних обвинувачів.

Діяльність останніх може фінансуватися за рахунок клієнта (потерпілого або його близьких родичів), шляхом сплати обумовленого в договорі гонорару або ж за рахунок частини коштів, якими обвинувачуваний компенсуватиме шкоду, завдану злочином. Також на оплату його послуг можуть йти кошти від сплати штрафів засудженими.

Останнє є справедливим джерелом фінансування, оскільки публічний обвинувач, виконуючи функцію держави щодо обвинувачення особи, забезпечує ефективність системи кримінальної юстиції. Тому частина коштів, які сплачує засуджений, повинна спрямовуватися на фінансування діяльності публічного обвинувача, котрий здобув відповідний обвинувальний вирок суду.

Більше того, такий варіант фінансування стимулюватиме публічних обвинувачів досягати максимальної кількості обвинувальних вироків, до обґрунтування та доведення вини особи, з кваліфікуючими ознаками злочину, з найбільш широкою доказовою базою у справі.

Перевага новацій

Дискусія з приводу дієвості наведеної форми функціонування інституту обвинувачення може бути достатньо широкою. Проте варто акцентувати увагу на низці чинників, які свідчать про перспективу цього логічного доповнення системи кримінально-правового обвинувачення.

Так, зменшаться ризики корупції в системі кримінально-правового обвинувачення, позаяк унеможливиться підкуп обвинувача, який отримує гонорар та бонус від держави за обвинувальний вирок суду.

Також у потерпілого або його близьких родичів буде право вибору обвинувача у справі, що посилить довірливість відносин. Ще одна позитивна зміна полягає в тому, що задіюється на повну потужність принцип змагальності кримінального провадження, оскільки лише сильна позиція у справі, підтверджена системою доказів, зможе досягти потрібного результату.

Варто відзначити й те, що зникне елемент службового підпорядкування для публічного обвинувача, а тому з’явиться організаційна та процесуальна незалежність.

Ще один плюс цих змін — виникнення зацікавленості в оперативному вирішенні кримінальних проваджень, адже від їх кількості залежить дохід публічного обвинувача. І, нарешті, зменшується тиск на суд та суддів з боку органів прокуратури. Бо часто виправдувальний вирок прокурорами трактується як надзвичайна ситуація, що начебто вимагає рішучих дій для притягнення судді до юридичної відповідальності.

коментар «ЗіБ»

Чи потрібен Україні інститут приватного обвинувачення?

ВЛАДИСЛАВ СОКОЛОВСЬКИЙ, керуючий партнер АК «Соколовський і партнери»:

— Ідея підвищення ролі громадськості у боротьбі з корупцією є цілком життєздатною. Проект закону №1165 деякою мірою відповідав цій меті. Він фактично міг би надати більше прав особі в рамках досудового слідства за стст.368, 370 Кримінального кодексу. Однак заявник у багатьох випадках і надалі стикався б з небажанням прокурорів та слідчих розслідувати корупційні злочини. Ще великою проблемою було б подання до суду допустимих доказів.

Однак, на мою думку, для досягнення поставлених цілей необхідним є інститут громадського (приватного) обвинувачення, коли кримінальні провадження відкриваються безпосередньо судом за ініціативою громадян, за окремими статтями КК. Інститут має поширюватися на ті злочини, де є можливість зібрати докази без оперативно-розшукової діяльності. Наприклад, за ст.3682 КК («Незаконне збагачення») особа може бути притягнена до відповідальності, якщо не зможе пояснити джерело походження доходів. У «старому» КПК (ст.27) був інститут «приватного обвинувачення». Він дозволяв порушити кримінальну справу за скаргою потерпілого безпосередньо судом за скоєння, зокрема, злочину, передбаченого ст.356 КК («Самоправство»).

ІРИНА ВЛАСЮК, юрист ЮФ «Лавринович і партнери»:

— В юридичній спільноті проект закону №1165 викликав занепокоєння та отримав переважно різкі негативні відгуки. Його «ветування» Президентом — логічне та справедливе рішення.

Низький юридичний рівень проекту, а саме — нівелювання прав людини і громадянина, відсутність гарантій забезпечення права на справедливий суд, потенційна загроза національній безпеці у зв’язку з його реалізацією повністю вихолощують саму ідею проекту, яка не є новою і добре зарекомендувала себе у державах англо-американського права.

На практиці рівень розвитку українського суспільства та юридичної правосвідомості у сукупності з наявними проблемами не дає підстав сподіватися на ефективну практику застосування такого інституту. Навпаки, його реалізація, цілком очевидно, матиме наслідком утворення нової «професії» громадського обвинувача. Навіть якщо такими людьми просто маніпулюватимуть, виникає питання щодо об’єктивності самого кримінального провадження та доцільності таких змін.

Наразі існує достатньо механізмів боротьби з корупцією. Зусилля потрібно зосереди­ти на налагодженні їх роботи та практичної реалізації.