«Ми всі навчалися потроху…»

або Як буквальне розуміння положень КПК стає на заваді доступу до правосуддя

Любов до суду в мене давня. Та, як кажуть, кого люблять, того й чублять. І підстав для такої любові та чублення було і є багато. Керуючись гаслом «Погляд професора не може бути спрямований лише в одному напрямку», постійно заглядала в «чужу» сферу. І незаангажованим оком дозволяла собі подивитися на проблеми не тільки земельного, а й кримінального матеріального і процесуального права.

Витяг з наукового досьє

Свого часу завдяки такому незаангажованому погляду склала проект закону про землю (1991 р.), проект Земельного кодексу (1998 р.), в якому чимало статей присвячено праву власності Українського народу на землю.

1999-го написала статтю «Проект Кримінального кодексу очима цивіліста», за яку мене даремно намагався «науково» відшмагати один харківсько-львівський докторант. До речі, саме завдяки моєму поданню Голові Верховної Ради цей проект, підготовлений уже до третього читання, було знято з розгляду, а мене включено до комісії, яка мала його доопрацювати. Досі зберігаю подяку за цю роботу.

А потім у статті «КПК очима цивіліста» (таке повторення в назві було помилковим) висловила, зокрема, пропозицію щодо перейменування цього кодексу на «Кримінальний процесуальний». Ніхто зі «своїх» такого до мене не пропонував. Приємно, що КПК 2012 р. має саме таку назву.

Моє наукове «вето» призвело й до зняття з розгляду в третьому читанні проекту Цивільного процесуального кодексу.

Такий витяг зі свого наукового досьє роблю не тільки для того, щоб виправдати право на написання цієї статті. Є зараз чимало людей, до речі, й серед цивілістів, які чужі заслуги видають за свої, вважаючи, що носії первинної інформації або уже відійшли, або не наважаться протестувати.

Так, черговою «жертвою» мого піратського нападу (хтось із моїх «лютих друзів» з робочої групи з опрацювання проекту Цивільного кодексу назвав мене піратом за те, що дозволяла собі критикувати ті частини проекту, написання яких було завданням інших) обрала практику вищих судів у кримінальних справах.

Усе можуть помічники…

Насамперед треба дати відповідь на запитання «А судді хто?». Питання дуже цікаве.

Недавно складає в Академії адвокатури магістерський іспит із цивільного права молода панянка, абсолютно чиста від будь-якої правової інформації. На запитання щодо місця праці відповідає з надією: «Помічник судді апеляційного суду». Я витріщаю з подиву очі, а вона шокує далі: «Так, вся ж інформація є у базі даних». На мій подив, виявилося, що вона закінчила Львівський університет. Як неук зі Львова стала помічником судді столичного суду?!

«Чи пишете ви рішення для судді?» — Ніяковіє: — «Я пишу проекти».

Але ж всі знають, що це далеко не так.

Повідомляю це в аудиторії і чую: «Є такі судді, що, якби писали рішення самі, всі сміялися б». Кажуть, що судді дуже зайняті. Я не можу цього заперечити. Але…

Давно пора б неупереджено подивитися на рішення (вироки) судів усіх інстанцій. От якби Верховний Суд наважився провести таке дослідження!

Зрештою, рішення цього найвищого органу також мають недоліки. До прикладу, беру постанову від 1.10.2014, в якій нарешті є відповідь щодо механізму нарахування пені за невиконання рішення про стягнення аліментів. 8 рядків тексту написано одним реченням. Плутано, нечітко, незрозуміло.

«Відразу видно, що писав помічник!» — заспокоїв один із суддів.

Абсолютна більшість судових рішень, викладених в Інтернеті, — це цитування статей кодексів, без будь-якої прив’язки до обставин справи. Чим більше цих статей, тим, певно, на думку судді, краще.

Шановний Ярославе Михайловичу! Станьте на захист не тільки права людини на справедливий суд, а й самої честі суду. Бо ж більше нікому. Зверніть увагу й на елементарну неграмотність судових рішень. Читаєш іноді — і щонайменше прикро, чи навіть соромно.

Після такої артпідготовки, адже, як зараз кажуть, дістали, поступово наближаюся до того, що змусило мене взятися за перо.

Правосуддя без руху

До моїх рук потрапила «ще тепла» ухвала колегії судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. Цією ухвалою «іменем України» залишено без руху касаційну скаргу засудженого та встановлено строк для усунення її недоліків.

Найперше — чи постановляються такі ухвали іменем України? Я маю заперечну відповідь. А як уважає Верховний Суд?

Залишення касаційної скарги без руху — це перекриття доступу до правосуддя. Однією з підстав винесення такої ухвали стало те, що засуджений не зазначив, чи бажає брати участь «у касаційному розгляді кримінального провадження, як це передбачено у ч.3 ст.427 КПК». Що це за абракадабра — «розгляд кримінального провадження»?!

Кримінальне провадження в суді — це власне і є розгляд. Саме так, до речі, й написано у згаданій нормі: «участь у касаційному розгляді». Цього не можна було не помітити.

Але це ще півбіди. Цитую ч.3 цієї статті: «Якщо особа не бажає брати участі у касаційному розгляді, вона зазначає про це у касаційній скарзі». Отже, в законі написано зовсім не те, що вичитав у ньому суддя чи його помічник. Особа, яка подала касаційну скаргу, вважається такою, що бажає брати участь у судовому засіданні. І лише тоді, коли вона цього не бажає, вона має про це зазначити.

Зрештою, якщо вона і не бажає, але не написала про це, вона має сприйматися як така, що бажає прибути в суд. Утім, така ухвала — не виняток, так пишуть й інші судді.

Усім — копії з додатками!

Дуже складною для застосування виявилася і ч.6 ст.427 КПК, в якій зазначено, що «до касаційної скарги додаються її копії з додатками в кількості, необхідній для надіслання сторонам кримінального провадження і учасникам судового провадження». У цій нормі є такі ключові словосполучення: копії касаційної скарги; копії додатків до касаційної скарги; сторони кримінального провадження; учасники судового провадження.

Копії касаційної скарги не потребують чийогось посвідчення. А що слід уважати додатками до неї? У п.6 ч.1 цієї статті вжито поняття «перелік матеріалів, що додаються». Отже, додатки — це матеріали. А що таке матеріали?

На моє запитання один суддя відмахнувся: «Я в таке не вникаю, це ­роблять мої помічники». А хто їх учить? І чи взагалі хтось учить?

Стороною кримінального провадження є передусім сторона обвинувачення. Сторону захисту представляють підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений, законний представник підозрюваного чи засудженого, захисник (адвокат). Особливе місце належить потерпілому та його представникові.

У мене як «пірата» в кримінальному процесі відразу виникло запитання: чи були підстави для того, щоб у цій нормі між термінами «сторони кримінального провадження» та «учасники судового провадження» ставити сполучник «і»? На мій погляд — ні! Адже кожна сторона кримінального провадження плавно переходить ще в суді першої інстанції в нову якість — учасника судового провадження. Тому на стадії касаційного розгляду не може бути того, хто не був би учасником судового провадження.

З огляду на це термін «кримінальне провадження» слід трактувати і як загальне поняття: охоплює досудове розслідування справи і судовий розгляд, і як спеціальне: досудове розслідування справи, а також судовий розгляд, тобто судове провадження.

Іншими учасниками кримінального провадження названо чимало осіб, зокрема свідка, експерта, спеціаліста, перекладача і навіть секретаря судового засідання і судового розпорядника. Тож невже всім їм належить надсилати копії касаційної скарги і додатків до неї?!

Виявилося, що все залежить від настрою судді чи його помічника. Або від бажання чи чийогось прохання загальмувати розгляд справи. Не хочеться судді псувати собі настрій перед відпусткою, і в результаті одержує адвокат засудженого ухвалу про те, що «не всім учасникам кримінального провадження надано такі матеріали».

А «не всім» — це кому персонально? В одній зі справ адвоката змусили подати такі копії й для адвокатів, від яких ще в апеляційній інстанції відмовився обвинувачений, але сперечатися із судом — собі на шкоду.

Тож невже матиме рацію той суддя, хто вимагатиме надання цих матеріалів і свідків? Хоча він аж ніяк не може «дійти» до касаційного суду.

Було б добре, якби задля утвердження принципу справедливості та розумності ВС звернув увагу судів на те, що одержання касаційної скарги і «матеріалів» до неї — це право не всіх «інших». Інакше проблему можна довести до абсурду.