Спокуса для «особливих»

Диспозитивність реалізації права на постійне користування землею провокує корупційні ризики

Законодавство визначає низку суб’єктів, які можуть отримати земельні ділянки в постійне користування, але не встановлює, в яких випадках їхні вимоги мають бути задоволені. Як наслідок, охочі отримати землю шукають різні способи відстояти своє право. Але експерти переконані: найефективніший спосіб розв’язати проблему — взагалі відмовитися від застарілої норми.

Попередні запити

Відповідно до ст.92 Земельного кодексу окремі суб’єкти мають право на постійне користування земельною ділянкою, тобто володіння і користування нею без установлення строку. Хоча, з формальної точки зору, земля й надалі перебуватиме в державній чи комунальній власності. Серед тих, хто має право отримати ділянку на таких умовах, — підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності, громадські організації інвалідів, релігійні організації тощо.

При цьому дискусійним залишається питання, за яких умов місцеві ради мають надавати ділянки в постійне користування: лише за власним бажанням чи з огляду на «преференції» — обов’язок. Релігійні організації та юристи, які представляють їхні інтереси, дотримуються іншої точки зору.

«Це право, очевидно, кореспондується з обов’язком органів місцевого самоврядування надавати земельні ділянки в постійне користування, якщо колись був укладений договір оренди і на ділянці вже розташована культова споруда», — таку думку висловив адвокат ЮФ «Ілляшев та партнери» Максим Копейчиков під час круглого столу в Господарському суді м.Києва, присвяченого земельним правовідносинам.

Адвокат усвідомлює, що для місцевих громад вигідніший договір оренди, тому на поступки вони йти не хочуть. Органи самоврядування, пояснив М.Копейчиков, мотивують це тим, що надання ділянки в постійне користування — їхня добра воля, а не обов’язок.

Не виключено, що за таких умов релігійні організації намагатимуться відстояти своє право в судах. Щоправда, наразі прикладів вирішення таких справ немає, відзначив М.Копейчиков. Причина цього полягає в тому, що в церков ще не завершилася дія попередніх договорів оренди. Як наслідок, не поспішають вони і з офіційними зверненнями до рад. «До формальних відмов ще не дійшло, але неформально органи самоврядування кажуть, що їм потрібні гроші від оренди і ніякого постійного користування бути не може», — зауважив адвокат.

Однак експерти сумніваються, що оскарження рішення ради призведе до реального захисту права. Не можна зобов’язати орган місцевого самоврядування ухвалити те чи інше рішення, пояснюють ситуацію самі судді.

Причиною того є те, що земля перебуває у власності територіальної громади, і змусити власника надати земельну ділянку в користування неможливо. Таким чином, намагання отримати ділянку в постійне користування може поповнити перелік справ, судові рішення в яких не змінюють правовідносин та не допомагають захистити права сторони, а лише завантажують суди.

Не обов’язок, а право

Деякі ж експерти взагалі не бачать жодних підстав для того, щоб церкви чи інші суб’єкти вимагали надати їм землю в постійне користування. Адже закон не зобов’язує місцеві ради безальтернативно задовольняти вимоги.

«Я можу вимагати у вас продати мені краватку, але ви можете її і не продавати. Хоча сумнівів у тому, що я можу придбати краватку, в мене немає», — на прикладі пояснив таку позицію член Вищої ради юстиції Анатолій Мірошниченко. Так само, на його думку, й релігійні організації чи інші суб’єкти, визначені в ст.92 ЗК, можуть мати право постійного користування земельними ділянками, але ніхто не зобов’язаний їх надавати.

Альтернативою оренди, на думку А.Мірошниченка, може бути не постійне користування, а придбання ділянки у власність. Саме ж поняття «право постійного користування», на думку експерта, має бути виключене із законодавства. «Це радянський пережиток і дефектне право. Має бути нормальний арсенал прав, який забезпечує потреби цивільного і господарського обороту. Є право власності, є право оренди. А права постійного користування треба позбутися», — переконаний він.

Неготовність іти на поступки підтверджують і представники місцевих рад. «Законодавець, мабуть, навмисно прописав норму таким чином, щоб право постійного користування не набувалось, а приймалось відповідне рішення органу місцевого самоврядування», — висловив свою позицію депутат Київради Олександр Харченко. Якби ж ради на першу вимогу задовольняли земельні «апетити» кожного суб’єкта, котрий звертається з такою вимогою, — земельні ресурси надто швидко вичерпалися б.

Проте очевидно, що доки в законодавстві міститься диспозитивна норма, яка дозволяє в одних випадках надавати землю в постійне користування, а в інших — відмовляти, знаходитимуться й ті, хто намагатиметься схилити органи місцевого самоврядування на свій бік. Як наслідок, реалізація права ставитиметься в залежність від того, хто і як простимулює його надання. Тому розв’язати цю проблему може тільки парламент, якщо погодиться забрати в місцевих рад неоднозначний інструмент земельного розподілу або принаймні чітко вкаже, як ним користуватися