Судові межі чиновницького розсуду

Помилкове розуміння власної дискреції може влетіти державним органам у копійку

Убезпечення громадян від порушень, які допускають суб’єкти владних повноважень, залежить від можливості суддів оцінювати правомірність рішень, прийнятих посадовцями, та стягувати матеріальну шкоду, яку спричиняють недолугі документи. Відповідні механізми можуть бути закріплені в новому Кодексі адміністративного судочинства.

Хто потерпає найбільше?

Окремі аспекти взаємодії держави та громадянського суспільства дедалі більше турбують українських правників. Проблеми, що виникають у цій царині, обговорювалися на VІ щорічному форумі з публічного права, ініційованому Асоціацією адвокатів України. Зокрема про те, чи може особа, скривджена недолугим рішенням посадовців, розраховувати на захист Феміди, розмірковувала суддя Вищого адміністративного суду Наталія Блажівська.

За її логікою, у спорі між громадянином та державою потерпілою стороною виявляється володар мантії. Адже саме на його відповідальності лежить встановлення балансу між захистом прав скривдженої особи та інтересами держави. Річ у тім, що захист позивача не завжди має обмежуватись відновленням порушеного права. Часто-густо неправомірне рішення чиновника призводить до матеріальної шкоди, якої зазнає потерпілий.

Аби дисциплінувати держслужбовців, доповідачка радить обов’язково заявляти вимогу про відшкодування збитків, завданих дією/бездіяльністю суб’єктів владних повноважень. На думку Н.Блажівської, з огляду на перспективу покарання гривнею чиновники обачніше ставитимуться до виконання своїх обов’язків.

Можливо тоді, припустила суддя, котра спеціалізується на податкових спорах, її колегам не доведеться розглядати податкові повідомлення-рішення, які суперечать актам перевірки, або ж документи, в яких цілі абзаци містять інформацію про зовсім іншого суб’єкта господарювання. «Іноді, — зазначила доповідачка, — складається враження, що акти просто копіюються, хоча перевірка повинна бути виключно індивідуальною».

Тому вимогу про відшкодування спікер назвала ключовою складовою ефективності адміністративного судочинства. Сьогодні ж, зауважила вона, ця вимога є не надто популярною. Очевидно, юристи, які представляють інтереси клієнтів у адміністративних спорах, не радять останнім розраховувати на компенсацію за свої поневіряння. Правники усвідомлюють, що в разі заявлення подібної вимоги на судову владу чинитиметься тиск, аби завадити її задоволенню.

І посадовці, і служителі Феміди добре розуміють, що відшкодовувати збитки доведеться з державного бюджету, де відповідної графи просто немає. Отже, навіть у випадку задоволення подібного позову стягувачеві навряд чи вдасться отримати гідну сатисфакцію.

Межі власного розсуду

Втім, відсутність грошового відшкодування є не найбільшою бідою того, хто стикається з адміністративним апаратом. Нині у своїх діях посадовці керуються так званою дискрецією, тобто можливістю приймати рішення на власний розсуд. Дехто помилково розуміє цю доктрину, вважаючи, що межі розсуду поширюються на вирішення дилеми: прийняти рішення чи не приймати взагалі.

Насправді ж дискреція, як зазначено в рекомендаціях Ради Європи, передбачає вчинення тієї чи іншої дії суб’єктом владних повноважень у ме­жах його компетенції щодо конкретного питання. Причому кожне прийняте рішення має бути належно аргументоване, аби і особа, щодо котрої воно приймається, і суд, у разі спору, могли зрозуміти мотиви, якими керувався посадовець. Отже, зокрема, і за тлумаченнями РЄ, дискреція не є індульгенцією від бездіяльності чиновників.

Водночас, переймаючи механізм адміністративного судочинства Старого світу, національні можновладці зробили з дискреції своєрідний щит, який не можуть пробити судді задля захисту прав громадян. Відповідно до чинного законодавства посадовця не можна змусити прийняти конкретне правомочне рішення. Єдине, що в змозі зробити служитель Феміди, — направити рішення на повторний перегляд.

Кількість таких повернень є необмеженою. Це призводить до того, що з кожним переглядом особа, чиї права порушуються, змушена знову і знову звертатись до суду задля оскарження. Такі особи, підкреслила Н.Блажівська, потрапляють у замкнене коло. Із цією ситуацією їй довелося стикнутися, коли вона розглядала спори, ініційовані біженцями. Окремих позивачів вона бачила у ВАС по 3—4 рази.

Панацея від порушень

Розв’язати зазначені проблеми, на думку доповідачки, можна. Нині триває робота над новим КАС. Науково-консультативна рада при ВАС готова розглянути пропозиції фахівців, які виявлять бажання долучитися до цього процесу. За її словами, вже є певні напрацювання, які необхідно впорядкувати.

Якісною відмінністю нового кодексу має стати зміна пріоритетів. Так, якщо у чинній редакції говориться про те, що метою адміністративного судочинства є захист права, то слід замислитися: а чи буде досягнута ця мета в разі відмови в позові?

Інше питання, на яке доведеться знайти відповідь: якщо мова йде про захист тільки порушеного права, то чи варто говорити про захист як процес, чи захист є процесуальним наслідком?

І нарешті, чи не потрібно, визначаючи мету адміністративного судочинства, взагалі відмовитися від формулювання «захист права», замінивши його на «справедливий судовий розгляд»?

Також суддя запевнила, що буде вноситись пропозиція про закріплення на законодавчому рівні можливості суду впливати на посадовців у процесі прийняття ними рішень шляхом визнання оскаржуваних документів неправосудними. «Необхідно спільно виробити алгоритм, за яким ми всі працюватимемо в подальшому, — зазначила Н.Блажівська, звертаючись до присутніх на заході народних обранців, адвокатів, юристів, податківців. — Інакше захист прав у адміністративному судочинстві виявиться ілюзорним».