З якості в кількість

Свою недбалість при вирішенні соціальних справ «адміністративники» перекладають на секретарів засідань

2013 рік для адмінланки виявився найпродуктивнішим: окружні та апеляційні суди розглянули в середньому по 6 тис. справ. І, як виявилося на засіданні Вищої кваліфікаційної комісії суддів, дехто з володарів мантій не дуже переймався якістю розгляду «соціалок», намагаючись якнайшвидше позбутися небажаного клопоту й рутини. Таке ставлення до громадян у членів комісії викликало обурення й непорозуміння.

Недодивилися в кодексі

Розгляд дисциплінарних справ у ВККС — процедура для більшості, очевидно, не дуже приємна. Мало хто визнає свої помилки, намагаючись виправдатися за рахунок обставин чи умов, що склалися під час розгляду справи. До такої ж практики вдалися на черговому засіданні кваліфкомісії судді Київського апеляційного адміністративного суду Володимир Мельничук, Тамара Грищенко та Вікторія Мацедонська.

Їхні дії удостоїлися несхвальної оцінки з боку А.Сударєва, який повідомив про перешкоджання йому в доступі до правосуддя. З доповіді члена ВККС Михайла Макарчука стало відомо, що скаржник намагався відшукати правду в трьох інстанціях та домогтися визнання свого права на пенсію військовослужбовця. Однак у суді першої інстанції зазнав фіаско і замість жаданого рішення про встановлення права на пенсійне забезпечення отримав відмову. Сподіваючись виправити ситуацію в апеляційній установі, А.Сударєв направив скаргу до КААС, яка й потрапила до вказаних суддів.

В.Макарук зазначив, що скаржник направив до апеляційної інстанції клопотання про своє бажання бути присутнім при розгляді справи і дати пояснення по суті спору. Та, мабуть, через чималий наплив справ трійка законників вирішила прискорити процес розгляду чергової «соціалки» й дійшла висновку про можливість розгляду справи у письмовому провадженні відповідно до приписів ст.197 Кодексу адміністративного судочинства. Такий порядок дозволяє заощадити час та державні кошти.

Втім, як зауважила член ВККС Тетяна Весельська, В.Мельничук разом зі своїми колегами навмисно чи випадково не врахував обставин, зазначених у ч.1 ст.197 КАС, а саме — наявності відповідного клопотання, яке унеможливлювало розгляд справи в такий спосіб. «Кваліфікаційники» поцікавилися у В.Мельничука як головуючого колегії: чи домігся скаржник перерахунку пенсії? З’ясувалося, що апеляційна інстанція залишила в силі рішення окружного суду, а Вищий адміністративний суд відмовив у прийнятті касаційної скарги через її недостатнє обгрунтування. Проте й власні недоліки судді КААС спробували виправдати непрофесійністю апарату та надмірним навантаженням.

У пошуках винних

Як пояснив В.Мельничук, обставини, на які посилається скаржник, дійсно могли мати місце. «В мене є підозра, що А.Сударєв міг бути не повідомлений через те, що секретар судового засідання не направив йому необхідну документацію або направив її звичайною поштою», — припустив суддя. За його словами, через навалу справ працівник апарату не встигав виконувати своїх обов’язків, через що був невдовзі звільнений.

Слова головуючого про майже рекордний обсяг навантаження підтверджуються звітом КААС щодо розгляду справ у 2013 році. На офіційному сайті зазначено, що два роки тому 56 суддів установи з урахуванням залишку минулого періоду розглянули 337636 справ, що більш ніж уполовину перевищує кількість попереднього періоду. Схоже, до різкого збільшення чисельності справ установа виявилася не готова. А тому, очевидно, якість відійшла на другий план, адже володарі мантій намагалися хоча б дотримуватися строків розгляду скарг.

«У 2013 році ми закрили майже 6000 справ, левову частку яких становили «соціалки». Ми також люди, і ми помиляємося», — наголосила Т.Грищенко, зауваживши, що й у працівників апарату є межі витримки. А тому вважати, що працівники установи намагалися навмисно позбавити А.Сударєва доступу до суду, було б помилкою.

До того ж, за словами В.Маце­донської, перед початком розгляду справи секретар сповістив колегію про належне повідомлення всіх учасників процесу. «На засідання ніхто не з’явився, і ми мали право перевести справу в письмове провадження. Чому ми не повинні довіряти секретареві?» — зауважила суддя.

Очевидно, і головуючий на той момент цілком довіряв своєму підлеглому і не передбачив, що той може помилитися. «Тобто підтверджень того, що особа, яка хотіла взяти участь у засіданні, отримала ухвалу й необхідні документи, не було?» — запитав заступник голови ВККС Микола Патрюк, отримавши підтвердження цьому з вуст В.Мельничука. У свою чергу М.Макарчук звернув увагу головуючого колегії на те, що він своєю бездіяльністю фактично знехтував нормами законодавства і не пересвідчився у відсутності порушень прав учасників процесу. Прикметно, що самі володарі мантій з нормами КАС знайомі добре і, судячи з їхніх коментарів, повністю усвідомлювали, що мали відкласти справу для з’ясування всіх обставин.

Натомість найбільше кваліфкомісію здивувало ставлення до такого виду спорів. Зокрема, Т.Весельська залишилася невдоволена зневажливою назвою таких спорів — «соціалка», яку більшість суддів використовує як узагальнююче визначення.

«Ви кажете, що 2013 року «закрили» по 6000 «соціалок», хоча мали їх розглянути з належною увагою та повагою», — зазначила член ВККС, наголосивши, що великий наплив спорів не повинен позначатися на якості їх розгляду, і саме апеляційний суд має ставити за мету виправлення тих помилок, які допустила перша інстанція. «Хто, як ви вважаєте, має виправляти недоліки? Колегія з 20 осіб у ВАС?» — обурювалася Т.Весельська.

Проте достеменно невідомо, як А.Сударєв отримав рішення у своїй справі. Адже доказів того, що воно було направлено, у справі також немає. Причина та сама — нерозторопність секретаря.

Мабуть, іноді судді забувають, що межі їх відповідальності дещо ширші, ніж у працівників апарату. Врешті-решт кожне рішення скріплюється саме особистим підписом судді. А тому намагання виправдати недоліки контролю за роботою підлеглих помилками, які вони допустили, виглядає не дуже доречно.

Натомість після виходу з нарадчої кімнати «кваліфікаційники» вирішили припинити це дисциплінарне провадження. Тим паче що з моменту постановлення рішення минуло вже 1,5 року. Проте голова ВККС Сергій Козьяков повідомив, що в мотивувальній частині рішення комісія вкаже на факт перешкоджання доступу громадянина до правосуддя.

Соціальна доля

Для більшості працівників судової системи розгляд соціальних спорів асоціюється з безперервним конвеєром скарг від громадян, які невдоволені діями державних органів. Безперечно, основний удар прийняли на себе суди першої інстанції. Втім, і касаційна установа у певний час опинилася у надзвичайному становищі.

Прикметно, що в постанові пленуму ВАС «Про стан здійснення правосуддя адміністративними судами у 2013 році» від 14.02.2014 вказується, що за звітний період апеляційними адмінсудами частково розв’язано багаторічну проблему щодо тяганини з вирішенням соціальних спорів. І така тенденція, як наголошується, виникла через те, що суди почали приділяти особливу увагу строкам їх розгляду. Справ, які слухали з їх перевищенням, налічувалося лише 15%.

Серед основних причин тяганини, як указано в постанові, є відкладення розгляду у зв’язку з необхідністю надання додаткових доказів, невиконання вимог суду щодо витребування доказів у справах, неявка сторін у засідання, заміна відповідача у справах тощо. На таку ситуацію ВАС рекомендує суддям реагувати оперативно. Адже в окремих випадках неявка сторін може свідчити про навмисне затягування розгляду справи.

З огляду на такі рекомендації поведінку суддів з апеляційної інстанції вже можна зрозуміти. Якщо ВАС робить ставку на оперативність і суворе дотримання строків, то якістю, схоже, можна трохи знехтувати. До того ж неявку А.Сударєва могли розцінити як спробу затягнути справу, а ВАС, як видно, зволікань не полюбляє.

На жаль, не можна спрогнозувати, коли адмінланку накриє черговою хвилею «соціалок». Так само як і гарантувати, що держава не порушуватиме соціальні права громадян і не змушуватиме їх звертатися по захист до суду. Проте над механізмом ефективного вирішення таких спорів треба попрацювати законодавцеві.

На думку експертів, виходом із ситуації може стати запровадження інституту масового позову, який дозволив би громадянам, з одного боку, спільно захищати свої інтереси, а з другого — не перевантажувати судову систему. Цей інститут, власне, припав до вподоби європейцям (див. №25 «ЗіБ»), і вони продовжують всіляко переконувати українських правників в його ефективності.

Хоча, з огляду на те що останнім часом Україна досить вибірково підходить до порад Старого світу, можна припустити, що чергова хвиля соціальних спорів накриє вітчизняну Феміду з головою.