Суддя КС у відставці Микола КОЗЮБРА:

«У нас, на жаль, химерно поєднується конституційний нігілізм з ідеалізмом, який схиляє до думки, що, змінивши Конституцію, ми зразу змінимо наше життя»

Конституційні перетворення, на які нова влада покладає багато сподівань, мали б утілитися в життя вже на початку осені. Втім, на думку одного зі співавторів чинного Основного Закону — судді Конституційного Суду у відставці, завідувача кафедри загальнотеоретичних та державно-правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктора юридичних наук Миколи КОЗЮБРИ — постійне перекроювання Конституції не збільшує поваги до неї. А для того, щоб нова редакція все ж побачила світ і запрацювала, вчений радить реформаторам не вигадувати велосипед, а спиратися на міжнародний досвід тих країн, котрі так само, як і Україна, долали шлях від політичного розбрату до усталеної демократії.

«Ідеальних конституцій у світі не існує взагалі»

— Миколо Івановичу, незабаром Україна відзначатиме дев’ятнадцяту річницю ухвалення Конституції, одним з авторів якої є саме ви. З огляду на свою причетність до історії скажіть, як тодішньому складу парламенту вдалося досягти компромісу за одну ніч?

— Думка про те, що Конституція приймалася протягом однієї ночі, поширена, втім, не зовсім відповідає дійсності. Так, компроміси були неминучими, але вони досягалися досить тривалий час у досить виснажливих дискусіях, до яких і мені довелося бути причетним. Тоді також було кілька проектів, які обговорювалися на рівні конституційної комісії. І розстановка сил у Верховній Раді не дуже сприяла прийняттю Конституції. А з огляду на те, що вона була останньою на пост­радянському просторі, то, звісно, чекала на її прийняття і Європа. Тоді відчувався її тиск, хай і не відвертий. Європейці допомагали нам своїми критичними зауваженнями під час підготовки тексту. І в ніч з 27 на 28 червня вона фактично була схвалена.

Не можна казати і про повну відсутність тиску на ВР з боку Президента. Ходили чутки про погрозу розпуску парламенту, що не могло не вплинути на депутатів. Проте ці фактори нав­ряд чи відіграли ключову роль, адже підготовка була серйозна. Тому я не сприймаю твердження, які поширюють деякі фахівці, про те, що, мовляв, нічого нормального за одну ніч прийняти не можна.

— Незважаючи на те що свого часу наш Основний Закон був визнаний чи не найдемократичнішим в Європі, сьогодні проголошено курс на оновлення його статей і перекроювання концепції окремих основних положень. Як ви вважаєте, чи можна взагалі створити ідеальний документ, який не вимагатиме його постійного вдосконалення?

— Справді, західною спільнотою текст Конституції 1996 року був оцінений позитивно. Тоді, до речі, я не зустрічав в оцінках епітетів «найдемократичніша» чи «найпрогресивніша». Проте відзначалося, що наш Основний Закон відповідає євростандартам, як ми звикли висловлюватися, і базується на верховенстві права.

Не можна казати, що експерти не бачили недоліків. Певні негаразди відзначила Венеціанська комісія, однак не надто наполягала на їх усуненні. Нам указали на широкі повноваження Президента, формування судоустрою за участю політичних органів тощо. Тому говорити про те, що українська Конституція, навіть на час її прийняття, являла собою якийсь абсолютно досконалий документ, не доводиться.

Втім, ідеальних конституцій у світі не існує взагалі. У цьому я переконаний. Тоді ми сподівалися, що вади, наявні на момент ухвалення, будуть усунені шляхом тлумачення. Для цього і був утворений Конституційний Суд.

Особисто я як учасник того процесу не міг передбачити, що за дуже короткий термін намагатимуться внести до неї зміни. Адже перші такі спроби мали місце буквально через рік після прийняття. Пов’язані вони були зі статусом та повноваженнями Рахункової палати. А згодом почався своєрідний бум щодо підготовки змін. І цей перманентний процес триває дотепер.

На мій погляд, це зовсім ненормальне явище. Так, немає конституцій ідеальних, як немає і конституцій незмінюваних. Але будь-яка держава, котра вважає себе правовою, прагне до стабільності свого Основного Закону та до його неухильного виконання. А в нас, на жаль, забезпеченням стабільності і виконанням норм Конституції ніхто не опікується.

— Який варіант Конституції (1996-го чи 2004 року) ви вважаєте більш вдалим? Чи є вірогідність того, що нова редакція може запозичити окремі ідеї попередніх?

— У 2004 році були внесені зміни до так званого трикутника: перерозподілені повноваження Верховної Ради, Президента та Уряду. Сама ідея змін була спрямована на посилення парламентаризму, аби формування Уряду прямо залежало від Верховної Ради. Така практика є європейською й абсолютно правильною. Але текст змін був виписаний непрофесійно, через що виникли суперечності між статтями, які зазнали змін, та рештою тексту.

З другого боку, окремі ідеї, наприклад щодо імперативного мандату, котрі не дуже сприймалися як у нас, так і в Європі, були виписані таким чином, що ними не можна було скористатися. Був недосконалим як зміст, так і, особливо,  процедура внесення цих змін. Свого часу мені довелося долучитися до розгляду цього питання. І доти, доки закон про внесення змін до Конституції не набрав чинності (а окремі його положення вступали в дію з 2006 року), КС міг констатувати порушення процедури їх прийняття, і доля закону була б відомою.

Однак до цього питання КС повернувся лише у 2010 році й, безумовно, під тиском. В мене тут сумнівів не виникає. Тоді Суд змінив свою позицію щодо допуску справи до свого провадження, хоча до цього стверджував про неможливість розгляду законів, які стали тілом Конституції. Рішення, що виніс КС, є не тільки сумнівним, а таким, яке виходить за межі принципу розподілу влади в державі. Я неодноразово висловлювався, що КС може констатувати порушення процедури. Втім, що робити далі — повертатися до попередньої редакції чи встановлювати інші норми — має вирішувати законодавець, а точніше конституцієдавець, яким у даному разі є Верховна Рада. З точки зору іноземних фахівців і вітчизняних правників, ставлення до такої позиції КС було переважно негативне.

Проте у 2014-му ми знову повернулися до редакції 2004 року. І ця процедура також не була чистою. Під політичну доцільність неодноразово підводили всі маніпуляції з Конституцією. Звичайно, це делегітимізувало її, тому поваги до неї очікувати не доводиться. Втім, я виступаю за збереження ідей 2004 року у тексті чинної редакції Конституції. Переконаний: посилення парламентаризму відповідатиме європейським стандартам державного устрою.

«Перешкодою узурпації може стати сильна судова влада»

— Яка з форм правління, на вашу думку, забезпечуватиме баланс між гілками влади та не допустить узурпації влади в окремих руках?

— На європейському континенті чистих президентських республік в юридичному значенні не існує, хоча де-факто вони є. Якоюсь мірою і ми жили у 1996 році в президентській республіці. Не можна сказати, що якась з форм правління є менш чи більш демократичною. США, наприклад, є чистою президентською республікою, втім, мабуть, ніхто не сумнівається в її демократичності. У Франції — класична, змішана форма, проте в демократичності їй не відмовиш. Отже, вибір форми правління залежить від особливостей країни. Наразі у нас є прихильники як суто президентської республіки, так і суто парламентської.

Я особисто вважаю, що треба зберегти змішану форму. Адже запровадження президентських республік у непідготовлених для цього країнах, тобто без сильних демократичних традицій, без розвинутої багатопартійності (що передбачає наявність ідеологічного різноманіття, а не орієнтацію на особу лідера), без розвиненої судової влади, призводило до авторитаризму та виникнення тоталітарних систем. Приклад — Південна Америка.

Проте і в парламентській республіці зосередження влади в одних руках можливе. Більшість парламенту формує уряд — і уже це може призвести до узурпації влади. Перешкодою тому може стати сильна судова влада, як це відбувається, наприклад, в Німеччині.

У змішаних республіках, таких як наша, неспроможність судової влади протистояти узурпації певною мірою компенсується періодичністю виборів президента. Звичайно, краще було б, якби ми вибирали не кращих з гірших, а усвідомлено підходили до цього питання.

Сьогодні, щоправда, питання про внесення змін до трикутника влади не стоїть. Мабуть, цей аспект не є головним для теперішнього керівництва держави.

— Якщо Україна все ж повернеться до президентсько-парламентської республіки, чи повинен Президент мати повноваження утворювати та ліквідувати суди? Чи все ж треба віддати це на розсуд парламенту?

— Абсолютна більшість фахівців переконана, що процес утворення і ліквідації судів має підпорядковуватися не парламенту, а закону. На цій позиції наполягає більшість експертів. Ніхто не має права на власний розсуд — ні Президент, ні народні депутати — займатися реорганізацією судів.

«Великі за складом робочі групи вкрай рідко досягають конструктивної роботи»

— Конституційна реформа мала стати підгрунтям для судової реформи, втім, законодавець чекати не став і почав утілювати її в життя ще на початку весни. Наскільки такий поспіх, з вашої точки зору, виправданий?

— Справді, в умовах нової влади віз опинився попереду коня. Була створена Рада з питань судової реформи при Президентові, і ми почали працювати над удосконаленням закону «Про судоустрій і статус суддів». Однак я вже тоді казав, що не уявляю собі повноцінної судової реформи без унесення істотних змін до Конституції. Закон прийнятий, але що з того? Якщо буде змінена редакція Конституції, то доведеться змінювати й закон. Сам по собі закон про судоустрій проблему реформування не розв’язує.

Венеціанська комісія постійно наполягала на усуненні політичних органів від впливу на суддівську кар’єру. Адже в Європі немає практики, коли однопалатний парламент має прямий стосунок до суддів. Інша річ — у тих країнах, де функціонує дві палати. Там питання призначення суддів часто вирішується у верхній палаті.

Уваги заслуговує участь глави держави — чи то президент, чи то монарх — у формуванні суддівського корпусу. Здебільшого його участь зводиться до затвердження подань Вищої ради магістратури (наш аналог Вищої ради юстиції) органу суддівського співтовариства.

На жаль, я не впевнений, що з тією політичною волею та течіями, які існують у суспільно-політичному житті, можна говорити про гарантії дієвості нових змін. Натомість ми вирішили зупинитися на варіанті, за яким суддів призначатиме ВРЮ, а освячуватиме цю подію Президент. Таким чином, на главу держави покладаються так звані церемоніальні функції. Втім, як ця норма буде сформульована в кінцевому варіанті, поки що невідомо.

— А чому повністю не віддати суддівську долю в руки ВРЮ?

— Через те, що в більшості країн Європи цей орган є не що інше, як орган суддівського самоврядування. Ми поки що мовчимо із цього приводу, адже наша ВРЮ за своєю сутністю має змішаний статус.

Водночас, ураховуючи, що Рада є органом суддівського співтовариства, а суди — органами державної влади, надавати їй виключні повноваження призначати суддів було б концептуально некоректним. Тому спочатку було вирішено, що главі держави, від імені якої виносяться судові рішення, задля підвищення престижу суддівської професії доцільно було б залишити певні повноваження.

Найбільше турбує питання переміщення суддів, адже за часів президентства Віктора Януковича, говорімо відверто, більшість адміністративних посад у судах зайняли представники донецького регіону. До того ж багатьох іноземних фахівців турбує практика так званого «відкликання судді», якого юридично у нас не існує, проте випадки, коли недійсним визнавався указ про його призначення траплялися  і за часів президентства Віктора Ющенка.

Під час засідань робочої групи чимало фахівців не бачать участі Президента у формуванні суддівського корпусу, навіть з огляду на церемоніальність його повноважень. Адже, як свідчить практика, ця церемоніальність згодом ризикує перетворитися на авторитарність.

— Нині ви є членом Конституційної комісії, на плечі якої й покладений основний тягар вдосконалення і перевтілення Основного Закону. Чим відрізняється процес напрацювання змін від того, який мав місце під час вашого членства у Конституційній асамблеї?

— Мені доводилося бути у складі майже всіх конституційних комісій, починаючи з 1990-х років. При В.Ющенку ми напрацювали навіть свої пропозиції щодо тексту Конституції. Втім, брак владної волі, невисокий авторитет Президента і ВР зробив дуже туманними перспективи втілення напрацювань.

У Конституційній асамблеї при В.Януковичі політична воля у глави держави, безумовно, була. Проте очевидного тиску не відчувалося. Можливо, він не проявлявся так сильно через те, що її очолював перший Президент Леонід Кравчук, який намагався зберегти власне обличчя й авторитет. Але складність полягала в тому, що туди ввійшло багато осіб — не юристів, яким доводилося пояснювати елементарні речі. Народних депутатів, до речі, там було не так багато. А коли створили робочу групу для напрацювання концепції, куди ввійшли лише правники, працювати стало набагато легше.

Тодішня концепція, до речі, стала б у пригоді й зараз. Її можна було б узяти за основу, хоч і з певним коригуванням. Там було багато абсолютно правильних речей, зокрема в частині судової влади. Тоді я наполіг, щоб концепція передбачала відмову від згадки в Конституції про вищі суди, що автоматично зробило б Верховний Суд єдиною касаційною інстанцією.

Нині, безумовно, робоча група складається з людей професійних, що певною мірою спрощує процедуру. Проте, з другого боку, я не можу сприйняти, що там представлені керівники всіх судових інстанцій. Я впевнений, що самі судді реформувати себе не в змозі. Так, їх необхідно вислухати, десь врахувати їхню думку, але не покладатися на неї.

Не хотілося б ображати окремих своїх колег, проте, коли доводиться чути від них, що носіями судової влади є не тільки судді, а й члени Ради суддів чи ВРЮ, в мене бракує слів. Судову владу уособлюють судді, й ніхто інший! Усі інші складові системи є органами допоміжними. І тому я нерідко змушений замовкати, відчуваючи не своє середовище. Переконувати надзвичайно важко. Як правило, великі за складом робочі групи вкрай рідко досягають конструктивної роботи.

«Маючи професіоналізм і вміючи довести свою думку, можна знайти компроміс навіть з Президентом»

— Ви 9 років віддали праці в Конституційному Суді. Втім, з вуст окремих служителів Феміди лунають думки щодо перебільшення ролі КС у державі. А окремі представники навіть готові делегувати право тлумачення законів Верховному Суду. Чи погоджуєтеся ви з такою позицією? Яку основну роль, на ваш погляд, має виконувати КС у державі?

— Думки із цього приводу існують різні. Зауважу, що треба розрізняти долю Суду і долю тих суддів, які працюють у його складі. Не можна негативне ставлення до суддів переносити на сам інститут. Треба розуміти, що КС украй необхідний державі як гарант верховенства Конституції.

Моделі цієї юрисдикції є різні: англо-саксонська, континентальна тощо. У Великій Британії та США конституційний контроль здійснює ВС. Там це є історичною традицією. Їхні судді завжди були причетні до правотворчості, адже до цього їх спонукає прецедентне право. В Європі судді традиційно були прив’язані до закону й були його вустами (принаймні тривалий час).

Старий світ також пережив занепад римського права, коли в епоху Ренесансу правотворчість і правові традиції почали відновлюватися через університети. І досі, до речі, в європейських конституційних судах переважають професори. Я не заперечую проти того, щоб у складі КС були й судді, хоча є світові приклади, коли там не було жодного. Судді дійсно ближчі до чіткої процедури розгляду справ, вони звикли до змагальності, в той час як учені до обох цих категорій ставляться часто скептично. Тому для балансу й ефективної роботи корпус суддів КС має формуватися не тільки з науковців, а й за участю суддів загальних і адміністративних судів. Втім, на моє глибоке переконання, це мають бути судді вищих судів, а не з перших інстанцій (а в нас були такі випадки). До того ж кваліфікаційні вимоги до них мають бути підвищені. Судді загальної юрисдикції можуть бути не готові до роботи в конституційному суді.

Сьогодні ж склалася ситуація, за якої судді КС нерідко працюють під тиском, що, на мою думку, є свідченням недостатнього рівня професіоналізму. Спираючись на свій власний досвід, можу з упевненістю сказати, що, маючи професіоналізм і вміючи довести свою думку, можна знайти компроміс навіть з Президентом.

Зараз ми працюємо над зміною підходів до формування складу КС. Не буду вдаватися в деталі, а лише зауважу, що з’їзд суддів як суб’єкт формування його складу себе не виправдав, гальмував процес, своєчасно не призначаючи суддів КС, інколи делегував суддів з нижчих інстанцій. Я дотримуюсь позиції, що необхідність самої інституції КС для  правової держави, якою позиціонує себе Україна, є беззаперечною, але з обов’язковим оновленням її складу.

«Якщо створені вертикалі себе не виправдали, то навіщо їх зберігати?»

— Як відомо, робоча група з питань правосуддя й досі не змогла досягти консенсусу щодо побудови судової системи. Яка модель судоустрою, з огляду на ймовірне впровадження широкої децентралізації влади, стала б для України найзручнішою та чому?

— Десь на початку 2000-х років почалося проповідування переходу судової системи до суцільної спеціалізації. Тоді така ідея грунтувалася на твердженні, що юрисдикційний розподіл сприятиме демонополізації, ускладненню тиску на суддів. Казали, що спеціалізація сприятиме професійності суддів і доступності судів громадянам.

Сьогодні ми бачимо, що нічого з омріяного не відбулося. Тиск лише збільшився, корупція зросла, хоч, можливо,  і не скрізь. Професіоналізм, принаймні на рівні перших інстанцій, став навіть нижчим. Доступність же взагалі зникла: громадяни в більшості випадків не знають, до якого суду по захист своїх прав їм треба звернутися. Звичайно, постало питання повернення до триланкової судової системи. Ця модель ефективно працює у більшості європейських країн та у всіх наших сусідів: Польщі, Угорщині, Молдові, Чехії, Словаччині та навіть  Росії.

Якщо створені вертикалі себе не виправдали, то навіщо їх зберігати? Водночас ви самі можете спостерігати, що під час засідань робочої групи домінує корпоративний інтерес, позбутися якого майже неможливо. Домінує він і в Німеччині, досвід якої, власне, ми колись запозичили. У Німеччині їхня модель поки що працює нормально, хоча не всі німецькі фахівці задоволені нею й вказують на її складність і незручність.

У нас же є зауваження Венеціанської комісії, яка радить спростити судову систему та звільнитися від зайвого адміністративного тиску. І замикатися судова вертикаль, на моє переконання, має на ВС, який повинен стати повноцінною та єдиною касаційною інстанцією. Немає жодного верховного суду, який не мав би касаційних повноважень. Це наші фахівці зробили з нього невідомо що й продовжують цим займатися. ВС має забезпечувати єдність практики.

Інше питання стосується адмін’юс­тиції. Я колись також не був прихильником її відокремлення, але згодом зрозумів, що вони мають бути автономними. Це пояснюється насамперед особливістю адміністративних судів: вони розглядають справи проти держави, а також специфікою адміністративного судочинства, аргументацією та складом суддів цієї ланки. Наприклад, у Європі не кожен суддя загальної юрисдикції може стати суддею адміністративної. Там здебільшого переважають юристи, які тривалий час працювали на державній службі, юристи-викладачі тощо. Інколи має місце підвищений віковий ценз. Тому я пристав на позицію якщо не повного  відокремлення, то збереження автономності цієї ланки. Адже ця інституція є одним із елементів забезпечення верховенства права й інструментом проти свавілля держави.

Мені інколи незручно казати суддям, аби вони відкрили підручник з конституційного права зарубіжних країн і почитали, що тенденція до відносної автономності адміністративної юстиції в Європі нині проглядається досить виразно. Така ж доля чекає і на нас. То чому ж тоді не закласти основи її функціонування зараз?

«Треба переконувати людей, щоб вони прагнули вирішувати свої спори не тільки в суді»

— Як, на ваш погляд, має визначатися в Основному Законі право доступу громадян до суду: воно має бути абсолютним чи обмеженим законом?

— Ідея закладена правильно. Дещо неточним є тлумачення ст.124 Конституції. Як казав колись відомий австрійський юрист, поляк за походженням Людвіг Гумплович, спір лежить в основі всього юридичного. Звісно, з виникненням спору має існувати і механізм його вирішення. Сьогодні цим механізмом і інструментом є суд.

Інша річ, що не кожні правовідносини є спірними. Саме тому формула статті потребує уточнення. Проте законодавець може встановлювати можливість вирішення спорів в окремих випадках в позасудовому порядку, не створюючи перешкод для звернення до суду по захист своїх прав.

Треба переконувати людей, щоб вони прагнули вирішувати свої спори не тільки в суді. Ця традиція, до речі, прийшла в Європу зі Сходу — Китаю, Японії — і досить жваво використовується тепер і Заходом.

— У багатьох західних країнах з часом майже стерлася межа між природними правами людини та набутими. Так, у США право власності є таким же невід’ємним, як право на життя. Може, й нам варто запозичити цей досвід та внести зміни до ст.3 та розд.2?

— Тут треба зробити невелике уточнення. Це за нашою традицією та літературою право власності належить до прав другого покоління разом з правами економічними. За класичним європейським підходом право власності відносять до прав першого покоління як священне невідчужуване й невід’ємне.

Ніколи право власності не протиставлялося праву на життя. Це однакові за своєю сутністю фундаментальні, класичні права. Так, з деяких причин право власності на Заході почали захищати дещо пізніше, коли був прийнятий Перший протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згодом через цей протокол і через право власності почався повсюдний захист права на пенсії та заробітну плату як похідні від права власності.

Чіткої межі між правами власності та правом на життя, честь та гідність встановлювати не треба. Є деякі відмінності між правами поколінь. За нинішнім підходом ООН, права другого покоління — соціальні, економічні, культурні, — розглядаються як рівнозначні громадянським і політичним правам людини. Тобто вони фактично урівнюються з правами першого покоління, що, на мій погляд, абсолютно правильно.

— А які ж права тоді вважати набутими?

— У нас нерідко спостерігається неправильне тлумачення ст.22 Основного Закону. І мені навіть колись було незручно, коли під час засідання робочої групи один із її членів висловився, що судді, якщо вони не погоджуються зі звільненням з посади, можуть звернутися до суду в порядку ст.55 Конституції. Втім, як ви знаєте, там йдеться про оскарження рішень органів державної влади, до яких ВРЮ жодним чином не належить. Та й судді не є пересічними громадянами.

У ст.22 Конституції йдеться про фундаментальні права людини, які не можуть бути звужені. Водночас багато хто з фахівців схильний відносити до них права на почесні звання, пільги на проїзд у транспорті тощо.

Як не прикро, але наша практика взагалі дуже віддалена від практики Європейського суду з прав людини, де подібних справ безліч. Річ у тім, що наші судді не звикли до аргументації, адже вона в таких справах є складною, хоч і цікавою. Поки в суддів не зміниться свідомість і ментальність, поки в них не буде домінувати повага до себе, змін на краще, навіть після реформ, чекати не варто.

— Які ваші прогнози щодо схвалення змін до Конституції? Чи здатен, на ваш погляд, нинішній склад парламенту без порушення строків і розбрату консолідуватися довкола спільної мети? Що для цього необхідно?

— Якщо в мене спочатку все ж були надії на те, що розпочатий учергове процес все ж таки закінчиться позитивом, то сьогодні цієї переконаності немає. І не тільки через повільне просування його через робочі групи й Конституційну комісію. Я не впевнений, що більшість у парламенті, з якою начебто не мало виникнути проблем, сприятиме проходженню закону.

Бажано, аби це завершилося прийняттям закону, і щоб ми зробили перерву й не чіпали Конституцію з десяток років. Щоб спрямовували свої зусилля на її виконання, як це відбувається у всьому світі.

Європа неодноразово намагалася вказати нам на моральну складову реформування. І я згоден, що моральна планка в нашій країні впала дуже низько. Наразі всі зусилля деяких чи навіть багатьох громадян спрямовані на особисте матеріальне збагачення. Європа також пережила цей період, але там вищою цінністю завжди був закон. У нас, на жаль, химерно поєднується конституційний нігілізм з ідеалізмом, що схиляє нас до думки, що, змінивши Конституцію, ми зразу ж змінимо  наше життя. Починати зміни завжди треба зі зміцнення правової культури  громадян.

Микола КОЗЮБРА народився 28 листопада 1937 р. в с.Тетерівка Жашківського району Київської (нині — Черкаської) області.

У 1961 р. закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка, після чого працював у органах МВС УРСР на Вінниччині та в Києві на посадах оперуповноваженого дізнання, слідчого, старшого слідчого.

З 1965 р. працював у Інституті держави і права АН УРСР, пройшовши шлях від аспіранта до завідувача відділу теорії держави і права.

З 1991 р. — завідувач кафедри теорії та історії держави і права КНУ ім. Т.Шевченка.

У жовтні 1996-го призначений суддею Конституційного Суду першого скликання (за квотою Президента).

З 2003 р. і до сьогодні працює в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» завідувачем кафедри загальнотеоретичних та державно-правових наук.

Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України.