Закон і Бізнес


Кордони для правосуддя

Які рішення іноземних судів не можуть бути визнані та виконані на території України?


№18 (1212) 02.05—14.05.2015
ТАМАРА ВОЛІНА
11016

Можливість визнати та виконати на території України рішення іноземного суду зумовлюється принципом взаємності, якого, за задумом законодавця, необхідно дотримуватись у ході процесу. Однак законники, всупереч приписам Цивільного процесуального кодексу, вимагають від сторін надання додаткових доказів, чим ставлять під загрозу виконання рішень національних судів на території інших держав.


Де-юре та де-факто 

Сьогодні, коли проживання та ведення бізнесу за кордоном стало звичним для підприємців, вітчизняним правникам все частіше доводиться стикатися з проблемою визнання та виконання на території України рішень іноземних судів. Те, які аспекти необхідно враховувати юристу, котрий вступає в подібну процедуру, та коли іноземний документ не може бути виконаний взагалі, обговорили правники Юридичної групи LCF, Юридичної фірми Aequo та Юридичної компанії Arbitrade на спільному засіданні комітетів з процесуального права та альтернативного вирішення спорів Асоціації правників України.

За словами партнера ЮК Arbitrade Юлії Черних, права та основоположні свободи людини, гарантовані численними міжнародними актами, де-юре мають захищатися на будь-якій території. Саме тому між країнами укладаються договори, які регламентують механізм визнання та виконання ними рішень судів інших держав. За відсутності ж подібних документів законники, визнаючи або не визнаючи вердиктів своїх закордонних колег, керуються принципом взаємності.

У вітчизняному законодавстві цей принцип закладений у Цивільному процесуальному кодексі та передбачає, що рішення суду іншої держави повин-не визнаватися та виконуватися на території України, якщо тільки сторонами не будуть надані докази того, що вердикти українських судів не визнаються та не виконуються державою, рішення суду якої потребує визнання та виконання.

Де-факто українські володарі мантій відмовляються застосовувати принцип взаємності (чого, власне, очікує від них законодавець) та вимагають від сторін надання доказів дотримання цього принципу іншою державою. Як негативний приклад юрист навела ухвалу Конотопського міськрайонного суду Сумської області, якою відмовлено в задоволенні клопотання про визнання рішення німецького суду. Така позиція, впевнена юрист, може поставити під загрозу виконання рішень українських судів на території Німеччини.

Процедурні моменти

Для того щоб зменшити ризик відмови, зазначила правник, юристові слід належно підготувати клопотання про визнання та виконання рішення іноземного суду. Для початку вона порадила своїм колегам з’ясувати, чи не пропущений строк пред’явлення рішення до виконання.

На території України такий строк становить 3 роки. Однак судова практика, зокрема ухвала Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.09.2013, якою ухвала апеляційного суду про поновлення строку для подання клопотання про визнання та виконання рішення одного з молдавських судів залишена в силі, свідчить про те, що за певних умов 3-річний строк може бути подовжено. До слова, в багатьох державах строки не встановлюються взагалі або значно довші — 10—20 років.

Компетентним судом для розгляду подібного клопотання є суд за місцем перебування боржника або, якщо боржник не проживає на території України, — за місцем перебування майна.

Перелік документів, які необхідно подавати разом із клопотанням, передбачений стст.393, 394 ЦПК. Ухвала про задоволення або незадоволення клопотання може бути оскаржена в установленому законом порядку.

Виконати неможливо

Підстави для відмови в задоволенні клопотання закріплені в стст.396, 398 ЦПК. На деяких з них юрист зупинилася детально. Наприклад, однією з них є неналежне повідомлення боржника. Так, ВСС уважає, що самого повідомлення про дату та час судового розгляду зама-ло — потрібно надати докази отримання такого повідомлення боржником.

Не може бути виконане рішення іноземного суду й тоді, коли суб’єкт його виконання не включений до переліку, закріпленого у ст.77 закону «Про міжнародне приватне право», де йдеться про виключну підсудність. Додатковою підставою для відмови може стати й те, що предмет спору, за законодавством України, не підлягає судовому розгляду. Зокрема, це може стосуватися виплат, не передбачених національним законодавством.

Спірним є формулювання, надане в ЦПК стосовно ще однієї підстави, — відмови в наданні відповідного дозволу на основі того, що виконання рішення загрожуватиме інтересам України. Вочевидь, зауважила юрист, мається на увазі поняття «публічний порядок». Однак, на її думку, в цій частині потрібно конкретизувати законодавство для того, щоб виключити неоднозначне тлумачення.

Отже, підсумувала юрист, готуючись до процесу, правник повинен об’єктивно оцінити шанси свого клієнта на успіх та за відсутності законних підстав для відмови не боятись переконувати суд у своїй правовій позиції.