Закон і Бізнес


Коли пеня більша, ніж борг


№47-48 (1189-1190) 29.11—05.12.2014
22769

Суд має право самостійно зменшити розмір неустойки за умови, що останній значно перевищує суму збитків. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 3 вересня 2014 року №6-100цс14, текст якої друкує "Закон і Бізнес".


Верховний Суд України

Іменем України
Постанова

3 вересня 2014 року                                                       м.Київ                                                   №6-100цс14

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Особи 8 до Особи 9 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою Особи 9 про перегляд Верховним Судом ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.05.2013,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2012 року Особа 8 звернувся до суду з позовом до Особи 9 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обгрунтування вимог посилався на те, що 22.12.2009 укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого він передав відповідачу кошти в розмірі 1495805 грн., що в еквіваленті становило €130070, зі строком повернення до 22.06.2010. Факт одержання суми позики підтверджується розпискою від 22.12.2009, власноручно написаною позичальником у момент передання грошей.

21.06.2010 до договору внесено зміни та продовжено строк повернення позики до 22.12.2010.

З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним договором ними укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав у іпотеку 5-кімнатну квартиру за Адресою 1.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов’язань за договором позики, Особа 8 просив стягнути з Особи 9 заборгованість за договором позики в розмірі 
1495805 грн., 3% річних у розмірі 
64422 грн. 07 коп., інфляційні нарахування за весь час прострочення виконання зобов’язання в розмірі 
79185 грн. 39 коп. та пеню в розмірі 7838018 грн. 20 коп.

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 3.12.2012, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 7.02.2013, позов Особи 8 
задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 9477430 грн. 
66 коп. боргу.

Ухвалою ВСС від 13.05.2013 відмовлено Особі 9 у відкритті провадження у справі.

У заяві про перегляд ухвали ВСС від 13.05.2013 Особа 9 порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: п.1 ч.2 ст.258, ч.3 ст.551 Цивільного кодексу.

На обгрунтування заяви Особа 9 додав ухвали ВСС від 28.02.2011, від 17.10.2012, від 9.04.2012 та від 5.02.2014, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою ВСС від 2.06.2014 справу допущено до провадження Верховного Суду в порядку гл.3 розд.V ЦПК.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 ЦПК Верхов­ний Суд переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

За положеннями п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 22.12.2009 сторонами укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого Особа 8 передав Особі 9 
кошти в розмірі 1495805 грн., що в еквіваленті становило €130070, зі строком повернення до 22.06.2010. Договір є безвідсотковим.

Факт одержання суми позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником у момент передання суми позики — 22.12.2009.

21.06.2010 сторонами внесені зміни до договору позики, згідно з якими строк повернення позики продовжено до 22.12.2010.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що зобов’язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору, тому на підставі стст.526, 1046, 1049, 1050 ЦК боржник зобов’язаний повернути суму позики з урахуванням індексу інфляції та сплатити 3% річних та пеню. При цьому, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що підстав для зменшення розміру пені не вбачається, оскільки відповідач із такою заявою не звертався, а її розмір установлений сторонами в договорі, тому стягненню підлягає пеня в розмірі 1% від суми несвоєчасно повернутої позики — 1495805 грн. — за кожен день прострочення, що становить 7838018 грн.

Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, містяться інші правові висновки, а саме — в ухвалах ВСС:

від 9.04.2012 у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором суд апеляційної інстанції, з рішенням якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення позову про стягнення пені й ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення пені в межах річного строку та про зменшення розміру пені на підставі ч.3 ст.551 ЦК, виходив з того, що її розмір значно перевищує суму заборгованості за кредитним договором;

від 5.02.2014 у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором суд касаційної інстанції погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, який, застосовуючи п.1 ч.1 ст.258 ЦК, виходив з того, що нарахування суми пені за період, який перевищує 1 рік, суперечить вимогам закону.

Що стосується ухвал ВСС від 28.02.2011 та від 17.10.2012, то на підставі п.4 ч.3 ст.359 ЦПК вони обгрунтовано відхилені Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ як такі, що не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки заявник раніше вже здійснював на них посилання, подаючи заяву про перегляд судового рішення, однак за наслідками її розгляду ухвалою ВСС від 17.03.2014 відмовлено в допуску справи до провадження Верховного Суду.

Отже, доводи заяви та надані на їх підтвердження судові рішення — ухвали ВСС від 9.04.2012 та від 5.02.2014 — свідчать про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: п.1 ч.2 ст.258 та ч.3 ст.551 ЦК, що потягло за собою ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.

Відповідно до ст.526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — 
відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ч.1 ст.1049 ЦК позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (кошти в такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього кодексу (ч.1 ст.1050 ЦК).

Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стягнення з боржника, який порушив грошове зобов’язання, сум індексації грошового боргу та процентів не перешкоджає стягненню в передбачених законом або договором випадках неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов’язання, оскільки відповідно до ч.1 ст.550 ЦК право на неустойку виникає незалежно від наявності в кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Згідно із ч.3 ст.549 ЦК пенею є неустойка, що обчислюється у відсот­ках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме й нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (чч.1—2 ст.551 ЦК).

Як установлено судом, п.1 договору передбачено, що в разі несвоєчасного погашення платежів позичальник зобов’язується сплачувати позикодавцю неустойку в розмірі 1% від усієї суми позики за кожен день прострочення.

За загальним правилом, період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати 1 рік (п.1 ч.2 ст.258 ЦК). При цьому, виходячи із правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до ст.253 ЦК обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Оскільки право на стягнення пені в кредитора виникло з наступного дня після 22.12.2010, а до суду він звернувся лише 16.07.2012, то пеня підлягала стягненню тільки в межах одного року до дня пред’явлення позову.

Стягнувши пеню за весь час прострочення, починаючи з 23.12.2010, суд неправильно застосував норму п.1 ч.2 ст.258 ЦК.

Крім того, ч.3 ст.551 ЦК передбачено, зокрема, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Отже, ч.3 ст.551 ЦК, з урахуванням положень ст.3 ЦК щодо загальних засад цивільного законодавства та ч.4 ст.10 ЦПК щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав, дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Установивши, що розмір неустойки значно більший від розміру боргового зобов’язання (разом із нарахованою індексацією та 3% річних), суд, на відміну від судових рішень, наданих для порівняння, не застосував до спірних правовідносин норму ч.3 ст.551 ЦК, яка підлягала застосуванню.

Поширення дії норми матеріального права на певні правовідносини в одних випадках і незастосування цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках є неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права, яке відповідно до п.1 ч.1 ст.355 ЦПК є підставою для перегляду судового рішення.

Неправильне застосування норми ч.3 ст.551 ЦК призвело до ухвалення незаконного рішення у справі, тому воно підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

За таких обставин заява про перегляд Верховним Судом ухвали судді ВСС від 13.05.2013 підлягає задоволенню з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК.

Керуючись п.1 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах Верхов­ного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 9 задовольнити.

Ухвалу ВСС від 13.05.2013 скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.