Вітчизняна конституційна юрисдикція в другому десятилітті нинішнього тисячоліття

Чи є копія прапора перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр. державним символом?

Розповідь на попередній сторінці завершилася згадкою про подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції деяких положень Кодексу адміністративного судочинства та закону «Про Вищу раду юстиції». Рішення в цій справі було ухвалене 16.06.2011. У той же день КС прийняв ще один акт, який мав великий суспільний резонанс.

Необхідність дотримання критеріїв домірності

КС поставився до розгляду першої з названих справ з підвищеною увагою. Про це свідчить вивчення, мабуть, рекордної кількості позицій, що були надіслані до Суду не тільки Президентом, Головою ВР, Прем’єр-міністром, ВРЮ, ВККС, а й вищими господарським, адміністративним судами, Радою суддів, Генеральною прокуратурою, найавторитетнішими науковими інституціями України. Звичайно, всі ці документи вивчалися крізь призму положень стст.6, 19, 55, 75, 85, 91, 92, 95, 106, 125, 126, 131 Конституції, проаналізованого раніше рішення Суду від 11.03.2011, Основних принципів ООН про незалежність правосуддя від 13.12.85, Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10.07.98 тощо.

У розглядуваному рішенні сформульовано кілька важливих позицій, які треба було б урахувати при ухваленні нових нормативних актів. Ідеться про право на забезпечення адміністративного позову, котре може бути обмежене у зв’язку з особливостями публічно-правових відносин, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, а також про те, що регулювання підстав та порядку забезпечення позову здійснюється в інтересах не тільки позивача, а й інших осіб —учасників провадження, суспільства, держави в цілому з дотриманням критеріїв домірності (пропорційності).

Проблема забезпечення адміністративного позову

КС також констатував: «Недопущення забезпечення судом адміністративного позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України і Президента України та встановлення для них заборони вчиняти певні дії, пов’язані зі значущістю їх діяльності, презумпцією конституційності прийнятих ними актів та вчинених дій, і зумовлене тим, що використання таких засобів забезпечення в інтересах позивача може призвести до порушення прав невизначеного кола осіб.

Неможливість застосування судом заходів забезпечення позову у виключних випадках не є обмеженням конституційного права громадян на судовий захист».

Деякі питання звільнення судді

Привертають до себе увагу й позиції Суду щодо того, що член ВРЮ, який порушив питання про звільнення з посади судді, під час прийняття рішення повинен виконувати свої обов’язки сумлінно, чесно й неупереджено, тому його усунення від участі в голосуванні (крім визначених законом випадків обгрунтованого відводу) призводить до обмеження його прав і порушення балансу квотного формування ВРЮ та принципів її діяльності.

Виходячи з такої та іншої аргументації, КС припинив конституційне провадження не тільки на підставі ст.45 закону «Про Конституційний Суд України», а й §51 Регламенту за оскаржуваними п.1 ч.5 ст.117 КАС (у частині змісту цього пункту), ч.5 ст.25 та ч.2 ст.32 закону №22/98-ВР. Разом з тим визнав конституційними всі інші положення, які, на думку Верховного Суду, не відповідали акту найвищої юридичної сили.

Критика рішення з боку самих суддів

Проте одностайності при ухваленні рішення в самому єдиному органі конституційної юрисдикції не спостерігалося. Про це свідчать 5 (!) окремих думок суддів КС. Одні доводили, що Суд обмежився формальним нормоконтролем, помилився при визначенні підстав для припинення конституційного провадження (йдеться про акти ВРЮ відповідно до п.1 ч.5 ст.117 КАС, де використовується п.2 ст.45 закону «Про Конституційний Суд України», а не п.3 цієї ж статті), що КС не повністю врахував висновок першої експертної комісії Міжнародної асоціації суддів від 24—25.10.80, припустився в резолютивній частині певного алогізму, штучно розірвавши правову норму п.1 ч.5 ст.117 КАС, непереконливо, сумнівно обгрунтував визнання конституційним (у частині) цього пункту, що порушує його системний характер, обмежив можливості на судовий захист. Насамперед це стосується соціальних та інших прав людини у спорах з парламентом і Президентом.

Деякі інші судді, котрі виклали окремі думки, підкреслювали, що в рішенні Суду:

вбачається певна однобічність;

допускається неврахування інших конституційних засад;

можливість привласнення функцій правосуддя іншими державними органами;

недостатньо обгрунтовується оцінка змісту конституційного подання;

спостерігається вибірковий підхід до поділу учасників судового провадження на більш та менш значимих;

штучно розширюються конституційні засади інституту присяги суддів тощо.

Не вступаючи в дискусію з думками суддів, наголосимо, що КС не знайшов жодної неконституційної норми в новій процедурі оскарження, визнав презумпцію конституційності актів Верховної Ради та глави держави й ані підтвердив, ані заперечив недоторканності актів ВРЮ.

Нардеп у ролі громадянина

Розглядуване рішення не викликало широкої дискусії в суспільстві, на відміну від ухваленого в той же день вердикту в справі за клопотанням народного депутата Юрія Костенка (звертався до Суду як громадянин України) щодо офіційного тлумачення окремих положень пп.1, 2 п.1 закону «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років» щодо порядку офіційного використання копій Прапора Перемоги» (№26/2011 «ЗіБ») у взаємозв’язку з положеннями стст.1, 3, 8, 11, 15, 17, 20, 29, 34, 37, 41, 65 Конституції.

Йдеться про доповнення 21.04.2011 абз.4, 5 і 6, що передбачали використання копій прапора перемоги як символу розгрому радянським народом фашистської Німеччини, увічнення подвигу народу-переможця біля вічного вогню, могил Невідомого солдата й Невідомого матроса, під час урочистих заходів, присвячених Дню Перемоги, які здійснюються органами державної влади, місцевого самоврядування, організаціями, громадськими об’єднаннями, а також в інші дні, пов’язані з подіями Великої Вітчизняної війни, тобто дні визволення та дні оборони від німецько-фашистських загарбників. Передбачалося офіційне підняття в День Перемоги копій прапора перемоги поряд з Державним Прапором на будинках, щоглах і флагштоках.

Штучно надумана підстава

Чи не вперше у своїх рішеннях та ухвалах Суд констатував, що в Україні діє принцип верховенства права, а не верховенства Основного Закону, оскільки останній має найвищу юридичну силу, що ніяк не може ототожнюватися з принципом верховенства права. В іншому КС виходив з того, що державні символи України (Прапор, Герб, Гімн) нерозривно пов’язані з її суверенітетом, держава встановлює порядок їх використання та належну систему правового захисту. Далі сумлінно відтворюються відповідні положення стст.20, 65, 92 Конституції та зазначається невідповідність приписів про офіційне підняття копій прапора перемоги у День Перемоги поряд з Державним Прапором. Одначе така неконституційність абз.6 ст.2 закону від 21.04.2011 (закон №3298-VI) обгрунтовуються тим, що при його ухваленні в залі Верховної Ради було зібрано менш ніж 2/3 від її конституційного складу, тобто начебто порушена процедура ухвалення згаданого акта. Парламенту запропоновано законодавчо встановити порядок використання державних символів України.

Головна методологічна помилка

Рішення в частині визнання неконституційним абз.6 ст.2, на наш погляд, є помилковим, оскільки КС при офіційному тлумаченні цього положення допустив низку хибних інтерпретацій окремих положень названого закону. Насамперед ідеться про головну методологічну помилку Суду, що відніс прапор перемоги до переліку державних символів України. Така прикра неточність і призвела до низки інших сумнівних тверджень та висновків КС.

Закон №3298-VI аж ніяк не «допов­нює» ч.1 ст.20 Конституції, де вміщується повний перелік державних символів України. У мотивувальній частині рішення Суд відтворює цю норму, підкреслюючи, що прапор перемоги визначається як символ перемоги (!)радянського народу та його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945), що цей прапор законом не віднесено до державних символів України, і тут же, на жаль, сам себе спростовує вочевидь помилковим висновком про те, що порядок використання прапора перемоги повинен установлюватися не менш ніж 2/3 голосів народних депутатів, чого не було дотримано 21.04.2011.

Де ж тепер установлювати іншу символіку?

Таке перекручення не є винятком у рішенні від 16.06.2011. У той же спосіб КС фактично викривляє й деякі положення розглядуваного ним закону. Зокрема, у рішенні наголошується, що в законі йдеться про порядок використання Державного Прапора поряд з копією прапора перемоги, а насправді закон встановлює порядок використання прапора перемоги поряд з Державним Прапором.

Таким перекрученням КС, мабуть, прагне вийти з правової пастки, в яку він сам себе загнав. Адже після визнання неконституційним абз.6 ст.2 закону №3298-VI треба визнавати такими, що не відповідають Конституції, десятки чинних правових актів, які встановлюють (аж ніяк не двома третинами голосів народних депутатів) порядок використання поряд з Державним Прапором прапорів будь-яких іноземних держав, зокрема і Євросоюзу, штандарту Президента України, прапорів Збройних сил, АРК, районів, прапорів та іншої символіки міністерств, відомств, політичних партій, об’єднань громадян тощо.

Відступ від традиційної принциповості

Крім змістовних хиб, рішення від 16.06.2011 викликає й низку інших питань як правового, так і організаційного характеру. Відомі, наприклад, досить прискіпливі вимоги Суду до фактів наявності чи відсутності не­однозначності застосування неясних або оспорюваних положень тих чи інших нормативних актів. У цьому ж випадку КС без тіні сумніву визнав наявність такої неоднозначності, якої об’єктивно бути не могло. Адже клопотання громадянина надійшло до єдиного органу конституційної юрисдикції в той же день, коли закон №3298-VI тільки набрав чинності й, природно, взагалі не застосовувався.

З не меншою вимогливістю КС ставився й до прохань надати юридичну консультацію під виглядом офіційного тлумачення. Суб’єкт права на конституційне звернення поставив перед єдиним органом конституційної юрисдикції питання явно консультативного характеру: чи не прирівнюються до Державного Прапора копії прапора перемоги? Й у цьому випадку Суд «забув» про свою традиційну принциповість і не роз’яснив громадянину, чим відрізняється юридична консультація від офіційного тлумачення. Неможливо знайти у зверненні й належно доведених фактів порушення прав та свобод заявника.

Небачена оперативність і «тяжкі переживання»

Отже, конституційне звернення вочевидь не відповідало вимогам стст.42, 94 закону «Про Конституційний Суд України». Ця обставина вимагала відмови у відкритті конституційного провадження або його припинення на підставі пп.2 і 3 ст.45 щойно згаданого закону.

Проте замість цього КС не тільки розпочав слухання, а й розглянув справу, мабуть, у рекордно стислий термін: 24 травня надійшло звернення, 6 червня колегія відкрила провадження, 16 червня рішення було ухвалено. Такої «оперативності» не знали й провадження, визнані невідкладними.

Все це дає підстави стверджувати, що КС прийняв рішення від 16.06.2011 під найсильнішим зовнішнім тиском, а сам вердикт набув не юридичного, а суто політико-ідеологічного забарвлення й, за визнанням самої судді-доповідача, «наробив так багато галасу в країні» (№27/2011 «ЗіБ») та викликав «тяжкі переживання» навіть у самих суддів.

Незважаючи на те що єдиний орган конституційної юрисдикції не заборонив «суспільного використання прапора перемоги», у пресі КС звинувачувався «в служінні праворадикальним, неофашистським силам в Україні», «у заподіянні глибокої образи всім фронтовикам, учасникам війни, усім чесним людям України» і т.ін.

Проблеми судоустрою й повноважень ВРЮ залишаються в центрі уваги

В останньому рішенні першої половини 2011 р. КС уже втретє за цей проміжок часу визначався ще з 8-ма положеннями закону «Про Вищу раду юстиції» №22/98-ВР та ще з 16-ма положеннями закону «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI. До цього Суд уже проаналізував на предмет конституційності 10 окремих приписів стст.24, 25, 27, 32, 46 закону №22/98-ВР та 3 — стст.26, 31, 39 закону №2453-VI, з яких 10 були визнані такими, що відповідають акту найвищої юридичної сили, один — неконституційним, а за двома оспорюваними положеннями конституційне провадження припинено.

Згадане рішення ухвалене 21.06.2011 за поданням 54 народних депутатів (№27/2011 «ЗіБ»). У ньому парламентарі вимагали визнання неконституційними ще 16 положень закону №2453-VI та 8 положень акта №22/98-ВР. Зокрема, йшлося про невідповідність Основному Закону приписів щодо:

можливості переголосування в парламенті в разі неодержання кандидатом, який обирається на посаду судді безстроково, більшості голосів від конституційного складу Верхов­ної Ради;

обмеження можливості самостійної реалізації конституційного пов­новаження парламенту при обранні суддів безстроково та звільненні їх з посад;

повноважень Президента ліквідовувати суди загальної юрисдикції;

звуження повноважень глави держави при визначенні кількості суддів у суді та їх невиправдане розширення при переведенні судді;

перевищення повноважень ВРЮ при призначенні суддів на адміністративні посади в судах та звільненні їх з посад, а також стосовно наділення ВРЮ правом перегляду та скасування рішень ВККС про відмову в рекомендуванні кандидата на посаду судді безстроково і притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності —

та про деякі інші положення, які стосуються повноважень державних органів у сфері судоустрою.

Конституції — відповідають

КС наголосив на відсутності ознак неконституційності в більшості оспорюваних приписів. Це було зроблено на підставі аналізу останніх крізь призму змісту ч.2 ст.19, ст.75, п.29 ч.1 ст.85, п.14 ч.1 ст.92, пп.23, 31 ч.1 ст.106, ч.5 ст.126, ч.1 ст.128, пп.1, 3 ч.1 ст.131, розд.IVакта найвищої юридичної сили, закону «Про Конституційний Суд України», рішення КС від 11.03.2010, а також з урахуванням думок гаранта, голів ВР, Верховного та всіх вищих спеціалізованих судів, ВРЮ, Державної судової адміністрації та міністра юстиції.

Такими, що відповідають Конституції визнані право Президента ліквідовувати суди загальної юрисдикції, його ж право переводити суддів з однієї установи до іншої, повноваження ДСАУ визначати кількість суддів у суді, право парламенту проводити повторне голосування в разі неодержання кандидатом, який обирається на посаду судді безстроково або звільняється з посади, кількістю голосів, визначеної законом, повноваження ВРЮ переглядати та скасовувати рішення ВККС щодо встановлення результатів кваліфікаційного іспиту кандидата на посаду судді, відмовляти в рекомендуванні кандидата на посаду судді безстроково, притягувати суддю до дисциплінарної відповідальності.

Чи потрібна Україні дискреційна влада?

Припинено конституційне провадження з питань повноважень ВРЮ призначати суддів на адміністративні посади в судах та звільняти їх із цих посад на підставі п.2 ст.45 закону про КС. Це породило дискусію в лавах правознавців, значна частина яких вважає такі приписи закону про ВРЮ неконституційними. Адже названі повноваження ВРЮ не передбачені ч.1 ст.131 Основного Закону. Досить суперечливими виявились у розглядуваному рішенні і твердження Суду про те, що процес ліквідації судів є невід’ємною частиною процесу їх утворення, що процедура переведення суддів є складовою призначення чи обрання судді, та деякі інші.

Особливу настороженість викликає позиція КС, сформульована в абз.3 пп.3.2 п.3 мотивувальної частини рішення: «Згідно з конституційними принципами поділу влади та незалежності суддів Президент України виконує певні функції, передбачені Конституцією України, які реалізуються через систему повноважень та їх складових, у тому числі й дискреційних». Не зайвим буде нагадати, що термін «дискреційний» означає «воля переможця», «на власний розсуд», а дискреційні повноваження є не що інше, як право державного органу, зокрема й Президента, діяти на власний розсуд, самочинно, не озираючись на Конституцію.

Додамо, що дискреційна влада панувала в давніх державах під назвою «тиранія», а в новій та новітній історії —«авторитаризм» або «тоталітаризм». Ось чому наведена позиція КС несе в собі реальну загрозу чи не повного руйнування демократії або перетворення її на фікцію.

Напевне, саме із цих міркувань після оприлюднення рішення Суду від 21.06.2011 стали лунати заклики навіть про повний перегляд його складу.