Закон і Бізнес


У центрі уваги КС

Вітчизняна конституційна юрисдикція в другому десятилітті нинішнього тисячоліття


Судді-доповідачу Юрію БАУЛІНУ довелось узгоджувати зворотну дію в часі довічного ув’язнення з рішенням своїх попередників.

№27-28 (1066-1067) 05.07—13.07.2012
Олександр Мироненко
5305


Вступне слово автора

Наша розповідь про діяльність Конституційного Суду України на кілька місяців була перервана у зв’язку з необхідністю завершити й підготувати до виходу у світ досить об’ємну індивідуальну монографію автора «Конституційний Суд України: історія і сучасність, доктрина і практика». 22 лютого 2011 р. книга була рекомендована до друку вченою радою Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України й уже в серпні того ж року дійшла до читача. Водночас у березні — квітні 2011 р. Міністерство юстиції провело всеукраїнський конкурс на найзмістовніші юридичні публікації, за результатами якого цикл статей «Конституційна юстиція на межі тисячоліть» отримав диплом першого ступеня. Крім того, названий цикл визнаний переможцем аналогічного всеукраїнського конкурсу, організованого МГО «Міжнародна ліга захисту прав громадян України», за що удостоєний почесного диплома «Найкраща публікація правового характеру в Україні». Саме тому на прохання редакції тижневика «Закон і Бізнес», який продовжує набувати дедалі більшого авторитету серед багатотисячного суддівського корпусу України, науковців, правознавців та інших мешканців як у республіці, так і за її межами, ми продовжимо розповідь. Наша мета — зробити внесок у процес ще більшого вдосконалення діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні аби підвищити ефективність його роботи та сприяти визнанню на міжнародній арені.

У сьогоднішньому номері відкривається новий цикл статей «Вітчизняна конституційна юрисдикція в другому десятилітті нинішнього тисячоліття».

 

У першій половині 2011 р. Суд ухвалив 7 рішень за трьома поданнями народних депутатів, двома — Верховного Суду (одне з них було об’єднано з клопотанням громадянина) та двома зверненнями фізичних осіб. 4 подання стосувалися конституційності окремих положень 4 законів, Кодексу адміністративного судочинства, 1 подання та 2 звернення — офіційної інтерпретації деяких приписів 3 законів та 4 кодексів.

Неоднозначність, викликана новорічною помилкою десятилітньої давності

Перше з таких рішень, ухвалене 26 січня, виявилося тісно пов’язаним з досить спірним, на наш погляд, рішенням попереднього складу Суду від 29.12.99 у справі про скасування смертної кари, оскільки той акт викривляв зміст Конституції, про що йшлося раніше. Але й помилковий вердикт, ухвалений під найсильнішим зовнішнім політичним тиском, став обов’язковим, остаточним i неоскаржуваним.

Через 2 місяці Верховна Рада законом №1483 від 22.02.2000 внесла відповідні зміни до КК, КПК та ВТК. Ці кодекси були приведені у відповідність із рішенням КС від 29.12.99. Зокрема, з КК 1960 р. вилучено ст.24, що передбачала смертну кару як виняткову мipy покарання, i доповнено його ст.251, котра вводила новий вид кримінального покарання — довічне позбавлення волі.

Різне бачення зворотної дії законів

Проте внесені зміни набули чинності лише 29.03.2000, тобто в день опублікування закону №1483. Таким чином, у час із 29.12.99 до 29.03.2000 утворилося мовби правове провалля: нові норми про смертну кару ще не дія­ли, a старі — вже не діяли. Водночас у результаті сумнівного рішення КС виникла правова плутанина у зв’язку з неоднозначним розумінням питання про зворотну дію приписів КК 1960 р., які начебто пом’якшували кримінальну відповідальність ociб, котрі скоїли вбивства до набуття чинності новими положеннями.

Юридичні суперечності потягли за собою неоднозначну судову практику: одні суди загальної юрисдикції призначали покарання злочинцям, винним у скоєнні вбивств, у вигляді позбавлення волі до 15 років, що передбачалося як альтернатива смертній карі раніше, а інші, вважаючи, що нові норми мають зворотну силу, — у вигляді довічного позбавлення волі. Станом на початок 2011 р. переважна частина засуджених до смертної кари за вчинення вбивств до 29.03.2000 відбували покарання у вигляді довічного позбавлення волі, менша частина — у вигляді 15-річного ув’язнення, а близько 100 ociб, узятих під варту до 1.01.96, очікували вже виходу на волю. І це не рахуючи тих, хто міг звільнитися протягом найближчих років.

Кінцеве розв’язання проблеми

Практична необхідність у роз’­яс­ненні, неоднозначне застосування судами низки норм кримінального законодавства були очевидними. I Конституційний Суд 26.01.2011 на належному, високопрофесійному рівні дав на питання чітку й недвозначну відповідь у рішенні у справі за поданням ВС та конституційним зверненням гр. М.Савчука. Ідеться про офіційне тлумачення положень КК 1960 р. (зі змінами, внесеними законом №1483) щодо їх дії в часі у зв’язку з окремими положеннями стст.8, 58, 92, 152, розділу «Перехідні положення» Конституції, ст.73 закону про КС та стст.4, 5, 74 КК 2001 р.

Чимало мотивів офіційної інтерпретації базуються на позиціях КС, обгрунтованих у рішеннях про смертну кару (29.12.99), про призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій (24.12.97), про порядок виконання рішень КС (14.12.2000), про зворотну дію кримінального закону в чaсі (19.04.2000), про призначення судом більш м’якого покарання (2.11.2004), на практиці Європейського суду з прав людини, на Міжнародному пакті про громадянські i політичні права, Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод тощо.

Що суворіше — смертна кара чи довічне позбавлення волі?

Системний аналіз конституційних приписів, кримінального законодавства України (у тому числі й історичний) та вказаних актів дозволив КС дійти висновку: оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, положення КК 1960 р. (зі змінами, внесеними законом №1483) є такими, що пом’якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище ociб, які скоїли особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом, а отже, мають зворотну силу в чaci й поширюються на тих, хто вчинив передбачені КК 1960 р. злочини до початку дії зазначеного закону, у тому числі й на ocіб, які були засуджені до смертної кари й вироки щодо яких на час набрання чинності законом №1483 не було виконано.

Рішення КС від 26.01.2011 загалом відповідало принципам верховенства права, справедливості, розумності, а тому було схвально зустрінуте суспільством. Що ж стосується окремих критичних виступів на адресу цього рішення фахівців, які вважали його непослідовним, суперечливим, непов­ним, а то i «юридично демагогічним i некоректним», то такі якості в розглядуваному документі дійсно можна знайти, але пояснюються вони не позицією Суду, сформульованою 26.01.2011, а очевидним викривленням змісту Конституції рішенням КС від 29.12.99.

Добротна база для аналізу деяких повноважень ВРЮ

11 березня 2011 р. Суд прийняв рішення у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів щодо конституційності чч.1, 2 i 3 ст.25, ч.3 ст.27 та ч.2 ст.32 закону «Про Вищу раду юстиції». Йшлося про відповідність Основ­ному Закону положень щодо права ВРЮ витребувати від судів копії справ, розгляд яких не закінчено, про оскарження актів ВРЮ виключно до ВАС та про визначення дій, що є порушенням суддею присяги. На погляд суб’єкта права на конституційне подання, ці положення суперечать окремим приписам стст.6, 8, 19, 55, 64, 124, 126, 127, 128, 129, 131 Основного Закону.

Ретельно проаналізувавши оспорювані положення закону, зміст названих статей Конституції, позиції самого КС, сформульовані в рішеннях від 27.03.2002, 21.05.2002, 11.12.2003, 22.06.2004, 1.12.2004, 27.01.2010, 28.04.2010, 8.07.2010, окремі рішення Європейського суду з прав людини, думки політичних лідерів держави, Генеральної прокуратури, вищих спеціалізованих судів, Ради суддів, ВРЮ, ВККС, науковців, Суд обгрунтував кілька цікавих позицій, чим збагатив карнавку вітчизняної конституційної юрисдикції.

Сутність присяги судді

Передусім ідеться про дотримання суддею присяги як його конституційно визначений обов’язок. Сама присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового конституційного зобов’язання судді. Говорячи про виключну підсудність ВАС справ про акти, дії чи бездіяльність парламенту, глави держави, ВРЮ, ВККС, Конституційний Суд звернув увагу на те, що затверджений порядок судового розгляду таких справ Вищим адмінсудом як судом першої інстанції має на меті забезпечити незалежність та безсторонність тих суддів, які повинні розглядати зазначені справи, а також на те, що встановленням особливого порядку судового оскарження актів ВРЮ забезпечується сумірність між захистом прав суддів і прокурорів як громадян України та їх обов’язками й обмеженнями щодо них як представників державної влади.

Добротно вмотивованим виявилося рішення як про конституційність положень закону «Про Вищу раду юстиції» стосовно порядку оскарження акта ВРЮ виключно до ВАС, приписів про порушення суддею присяги, так і про неконституційність ч.3 ст.25 закону щодо права цього органу витребувати від судів копії судових справ, розгляд яких не закінчено. Верховній Раді рекомендовано привести у відповідність до рішення ч.4 ст.25, ч.1 ст.40 закону про ВРЮ та ч.1 ст.1881 КпАП.

Щодо останнього слід було б відзначити оперативність парламентарів у прагненні виконати рекомендацію. Вже 20.04.2011 Комітет ВР з питань правосуддя на своєму засіданні розглянув два (третій було відкликано) альтернативні за змістом законопроекти, спрямовані на реалізацію рішення КС.

Вимоги народних обранців

5 квітня 2011 р. Суд прийняв рішення у справі про стаж для зайняття посади судді в апеляційних, вищих спеціалізованих та Верховному судах, яка була ініційована конституційним поданням 49 народних депутатів. Ставилося питання щодо відповідності Основному Законові окремих положень ч.4 ст.26, ч.3 ст.31, ч.2 ст.39 акта «Про судоустрій i статус суддів» (№16/2011 «ЗіБ»). Останні встановлювали вимоги наявності суддівського стажу не менше 5 років для можливості зайняття посади судді апеляційного суду та 15 років — судді ВС. Що стосується призначення суддею вищого спеціалізованого суду, то закон вимагав, аби кандидат на таку посаду був обраний суддею безстроково.

Народні обранці вважали, що такі приписи є порушенням ч.1 ст.15, ст.21, ч.3 ст.22, ст.38, ч.3 ст.43 (тут очевидна помилка депутатів, оскільки в тексті подання йдеться про ч.2 цієї статті Конституції), ч.3 ст.124, чч.2, 3, 4 ст.125, чч.3, 4, 5 ст.127, ч.1 ст.128 Основного Закону, тобто положень, згідно з якими:

«суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності»;

«yci люди є вільні i рівні у своїй гідності та правах»;

«при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав i свобод»;

«громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами»;

«користуються рівним правом доступу до державної служби»;

«держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності»;

«судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції» тощо.

«Суддя має особливий (спеціальний) правовий статус»

Безпідставність низки доводів про неконституційність оспорюваних положень закону «Про судо­устрій i статус суддів» переконливо була доведена Судом шляхом ретельного аналізу змісту як названих, так i інших статей Конституції, серед яких треба особливо виокремити припис ч.5 ст.127 Основного Закону про те, що «додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку людей та їх професійного рівня встановлюються саме законом». КС при прийнятті рішення спирався також на позиції своїх попередників, обгрунтовані в рішеннях від 18.04.2000, 16.10.2001, 11.12.2003, 7.07.2004, та на відповідні положення Конвенції про дискримінацію в галузі праці i занять 1958 p. i Основних принципів незалежності судових органів, ухвалених ООН у 1985 р.

При цьому Суд сформулював кілька цікавих правових позицій, зокрема про те, що:

«суддя має особливий (спеціальний) правовий статус, який характеризується наявністю певних вимог, обмежень щодо зайняття цієї посади та гарантій його діяльності»;

«зайняття суддівських посад в апеляційних, вищих спеціалізованих i Верховному судах шляхом обрання виключає можливість призначення суддів у ці суди, а відтак призначення суддів може здійснюватися лише до місцевих судів»;

«стаж роботи на посаді судді є різновидом стажу роботи в галузі права»;

«під додатковою вимогою щодо стажу необхідно розуміти стаж роботи не за родовою ознакою — у галузі права, що вимагається для першого призначення, а за видовою — стаж роботи на посаді судді»;

«формування суддівського корпусу на засадах політичної i ідеологічної багатоманітності суперечило б Конституції»;

«вимога стажу роботи на посаді судді є об’єктивним критерієм для зайняття посади судді в апеляційних, вищих спеціалізованих та Верховному судах. Вказана вимога зумовлена особливим характером процесуальної діяльності цих судів i не порушує принципу рівності громадян України в їх конституційних правах»;

«встановлення додаткових кваліфікаційних вимог щодо стажу для окремих категорій суддів не позбавляє рівних можливостей доступу до посади судді в апеляційних, вищих спеціалізованих та Верховному судах ycix, хто відповідає зазначеним вимогам».

Отже, КС в аналізованому рішенні цілком аргументовано визнав приписи оспорюваних статей закону «Про судоустрій i статус суддів» такими, що відповідають Конституції.

Провадження «на межі можливого»

31 травня 2011 р. Суд прийняв рішення у справі за зверненням гр. I.Сінюгіної щодо офіційного тлумачення ч.1 ст.376 у взаємозв’язку з стст.151, 152, 153 ЦПК (№24/2011 «ЗіБ»). За результатами розгляду КС дійшов єдино правильного висновку: в аспекті звернення ці положення ЦПК слід розуміти так, що для виконання ухвали суду про забезпечення позову «питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших ociб... вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи за поданням державного виконавця».

Звернемо увагу лише на два моменти. КС у цій справі дуже толерантно підійшов до клопотання громадянки, оскільки відкрив провадження «на межі можливого». Адже обгрунтування в конституційному зверненні неоднозначності застосування судами загальної юрисдикції відповідних положень стст.376, 151, 152, 153 ЦПК не можна вважати переконливим. Але такий підхід КС до звернень громадян, а не юридичних ociб не повинен піддаватися осуду.

Навряд чи є виправданими й звинувачення КС у порушенні прав людини на повагу до своєї гідності, до недоторканності житла й навіть сприянні свавіллю влади. Як правило, такі критики не звертають уваги (або навмисне випускають) на стрижневі положення як ЦПК, так i самого рішення про те, що питання примусового проникнення до житла чи іншого володіння особи вирішується виключно судом i тільки з метою забезпечення позову, тобто захисту прав i свобод іншої особи.

Знову про ВРЮ

За другим у І півріччі 2011 р. поданням Верховного Суду КС прийняв рішення 16 червня того ж року (див. №26/2011 «ЗіБ»). Стосувалося воно конституційності окремих положень КАС, законів «Про Вищу раду юстиції» (зі змінами) №22 198-ВР та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» від 13.05.2010 (№2181-VI). ВС прагнув довести, що суперечать 13 статтям (18 положенням) Конституції п.1 ч.5 ст.117 КАС, за яким не допускається забезпечення позову шляхом зупинення актів парламенту, Президента і ВРЮ та встановлення заборони вчиняти певні дії, 5 положень стст.24, 25, 32 та 146 закону №22 198-ВР, що визнавали правомочними засідання цього органу за умови присутності більшості його членів від конституційного складу, дозволяли ВРЮ витребувати копії судових справ, розгляд яких не закінчено, начебто неправильно визначали, що є порушенням суддею присяги, дозволяли розгляд справ у ВРЮ в разі повторного нез’явлення судді, котрий опротестував до останньої рішення ВККС про притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Не погоджувався Верховний Суд і з положенням пп.4 п.3 розд.І закону №2181-VI. Йдеться про те, що член ВРЮ, який порушив питання перед нею про звільнення з посади судді, не бере участі в голосуванні при прийнятті рішення.