Закон і Бізнес


Слово на захист Феміди і Конституції

Не можна одним помахом нищити те, що набувалося роками


Суддівські проблеми, №46 (981) 13.11—19.11.2010
1537

Висловлюючись торік у пресі щодо судової реформи, я й гадки не мав, що не пройде й року, як ця сама судова реформа різко зрушить з місця і швидкими, можливо, навіть занадто швидкими, темпами почне реалізовуватися.


Безумовний позитив цього етапу реформування полягає насамперед у тому, що він узагалі розпочався. В Україні створюється єдина, зрозуміла для всіх чотириланкова система судів усіх видів юрисдикції. Крім того, зводиться до мінімуму можливість повернення справ на новий судовий розгляд, що значно скоротить строки їх розгляду і призведе до значної економії як державних коштів, так і матеріальних витрат сторін та інших учасників процесу. Нарешті, прийняття закону «Про судоустрій і статус суддів», як про це неодноразово заявляв Президент Віктор Янукович, є не завершенням, а лише початком радикального реформування судочинства, а також системи інших правозахисних органів держави.
Можливо, хтось бачить набагато більше позитиву в проведенні цієї реформи, але у вишукуванні позитивних моментів користі набагато менше, ніж у конструктивних критичних зауваженнях. Тож зосередимося на окремих недоліках та прорахунках, яких, на мою думку, все ж забагато, враховуючи важливість вирішення проб¬лем у сфері судоустрою та судочинства.

Декларативні принципи

Спочатку звернімося до деяких проблем загального характеру. Першою з них, яка надзвичайно заважає Українській державі стати по-справжньому правовою, цивілізованою та відповідальною, є ідеоло¬гічне словоблуддя — як залишок комуносоціалістичної радянської ідеології, коли на словах проголошувалися чудові гасла, а на ділі переважна більшість народу опинялася біля розбитих ночов.
Статтею 6 Конституції визначено, що державна влада в Україні здійс¬нюється на засадах її по¬ділу на законодавчу, виконавчу та судову. У такому випадку логічно було б мати в Основному Законі розділ «Державна влада», в якому передбачити главу першу, присвячену її законодавчій гілці, главу другу — виконавчій та третю — судовій, чітко визначити, які владні органи віднесені, відповідно, до законодавчої, виконавчої та судової гілок. Проте систему органів державної влади виписали таким чином, що Президент та прокуратура залишилися поза як законодавчою, так і виконавчою та судовою гілками влади.
Деякі вчені-конституціоналісти стверджують: усе, що не віднесено до законодавчої та судової гілок, є виконавчою владою. Проте для чого посилатися на дискусії вчених? Якщо це дійсно так, напишіть про це безпосередньо в Конституції, а якщо ні, то взагалі не згадуйте про принцип поділу влади, якщо його фактично немає. Звичайно, за класичною схемою Шарля-Луї де Монтеск’є (а кращої у світі ще не вигадали), потрібно не мудрувати, а просто конституційно віднести Президента до органів виконавчої влади, наділивши його повноваженнями не лише глави держави, а й глави органів виконавчої влади. Прокуратуру, за світовими тради¬ціями, віднести в розділ, присвячений судовій владі, й таким чином завершити поділ.
В ст.8 Конституції встановлено, що в Україні ви¬знається і діє принцип верховенства права. Цей принцип знаходить подальший розвиток в ч.1 ст.8 Кодексу адміністративного судочинства, де зазначено, що «суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави».
Спитайте хоч десять, хоч сто народних депутатів чи таку ж кількість суддів різних інстанцій, як діє на практиці принцип верховенства права, і взагалі, що ж це воно таке, верховенство якого ж саме права мається на увазі, — переважна більшість опитаних і не скаже. І це не дивно. З 1996 року Конституційний Суд офіційного тлумачення принципу верховенства права не дав, Верховний Суд у своїх роз’ясненнях цей принцип також оминає. Більше того, Сергій Головатий, ініціатор запрова¬дження цього принципу в Конституції, у своїй тритомній праці, присвяченій проблемі верховенства права, стверджує, що серед українських учених-юристів узагалі немає практично нікого, хто би правильно розумів цивілізаційну сутність принципу верховенства права.
Чесно кажучи, швидше за все, ми маємо справу з новітнім «Містом сонця» чи науковим комунізмом. Така собі чергова українська fata morgana. Бо важко собі уявити, що майже п’ятнадцятирічна дія конституційного принципу верховенства права може мати як результат фактичне зубожіння практично половини населення держави, в якій цей принцип проголошений. Для чого закладати в чинне законодавство принципи, сут¬ність чи зміст яких є незрозумілими не тільки для переважної більшості су¬спільства, а й серед на¬уковців однозначного тлумачення їх немає?

«Помічники» Феміди

Стаття 124 Конституції, ч.1 ст.5 закону «Про судоустрій і статус суддів» урочисто проголошують, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються».
Візьмемо для прикладу ст.213 Кодексу про адміністративні правопорушення під назвою «Органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення». Тут, крім судів та суддів, до органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, віднесені виконкоми, адміністративні комісії місцевих рад (крім обласних), органи внут¬рішніх справ, державні інспекції та інші органи (посадові особи).
Якщо ознайомитися з положеннями гл.2 КпАП, в якій розкривається зміст понять «адміністративне правопорушення» та «ад¬міністративна відповідальність», то жодних сумнівів щодо віднесення їх до сфери дії правосуддя не виникає. Та ніхто й не сумнівається в тому, що суди та судді, розглядаючи цю категорію справ, здійснюють правосуддя. А що ж тоді здійснюють виконкоми, органи внутрішніх справ, державні інспекції та інші посадові особи, роз¬глядаючи такі ж справи? Мабуть, управлінську діяльність, оскільки делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Не знаю, можливо, хтось із науковців і має із цього приводу якісь теоретичні обгрунтування, але, як на мене, інакше як словоблудством такі речі назвати не можна. Бо і суди, й інші органи (посадові особи), уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, здійснюють не що інше, як правосуддя. І як тут не крути, а так воно і є.
Можна зауважити, що наведене не має якогось вирішального значення, не впливає негативно на діяльність органів влади, не заважає будувати вільну, правову та демо¬кратичну державу. Ні, таки впливає і таки заважає. Ми були і ще будемо очевидцями жорсткої боротьби між різними органами державної влади за ті чи інші повноваження, як правило, способом перетягуван-ня каната, саме через відсутність чіткого врегулювання правового статусу цих органів влади.
Таке недбале ставлення до тих принципів та правил, які проголошуються в Конституції та законах, поро¬джує абсолютну безвідповідальність цих самих законотворців за якість та сутність прийнятих ними актів. Та й ніколи не можна досягнути належної поваги до законів і такої ж законослухняності громадян та, врешті, й посадових осіб, якщо ці закони є неякісними та незрозумілими.

Обов’язковість без виконання

Тепер щодо самої судової реформи. Як уже було сказано, безумовним плюсом нового судоустрою є встановлення чітко визначеної чотириланкової системи судів загальної юрисдикції: місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані (як касаційні) та Верховний Суд. Та в цьому загальному позитиві є принаймні дві обставини, з якими погодитись аж ніяк не можна.
Насамперед це статус Верховного Суду. Формально в ч.3 ст.17 закону «Про судоустрій і статус суддів» продубльоване положення Конституції про те, що «найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд». Фактично ж, якщо проаналізувати положення чинного законодавства, які наразі регулюють діяльність ВС, то ви¬явиться, що в результаті маємо не найвищий судовий орган, а якийсь, перепрошую, апендикс у си¬стемі судоустрою, який усім заважає і з яким не знають, що робити.
Позбавивши ВС права повторної касації, законодавець так і не визначився, який же статус надати найвищому (нібито!) органу в системі судів загальної юрисдикції. Більше того, ми вперше в історії україн¬ського судочинства та на теренах колишнього СРСР, а можливо, взагалі єдині в усьому цивілізованому світі отримали Верховний Суд держави, який позбавлений права приймати рішення по суті: всі повноваження ВС зведені лише до права в окремих випадках скасовувати рішення касаційної інстанції та направляти справу до цього ж суду на новий розгляд.
У зв’язку із цим положення відповідних процесуальних норм про те, що рішення ВС є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень та для всіх судів України, є просто некоректними: що саме в рішенні Верховного Суду, яка саме частина цього рішення є обов’язковою, коли остаточного рішення у справі немає?
І що означає в цьому випадку прикметник «обов’язкове»? Ми звикли до того, що коли говориться про обов’язковість судового рішення, то мається на увазі, й це особливо підкреслюється (зокрема в ч.5 ст.124 Конституції), обов’язковість його виконання. У даному випадку йдеться не про обов’язковість виконання, а просто про обов’язковість рішення. Яким чином ця обов’язковість рішення має бути реалізована, якщо про обов’язковість його виконання не йдеться?
Крім цього, право встановлювати факти наявності неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального закону, які є підставою для перегляду рішень у ВС, надано не Верховному Суду, а касаційному спеціалізованому суду, рішення якого оскаржується. Тобто суд, який постановив незаконне рішення, сам вирішуватиме: дозволити перегляд акта чи ні.
Безперечно, реформувати діяльність судів, зо¬крема й Верховного, необхідно. Але при цьому слід мати на увазі, що юридична наука про судоустрій і судочинство є стовідсотково прикладною, покликаною вирішувати конкретні питання організації діяльності судів та здійснення правосуддя. Іншими словами, в питаннях судоустрою та судочинства нічого не можна робити просто так, кожна дія, кожна правова норма повинні мати конкретну мету, вирішувати просто і зрозуміло проб¬леми діяльності судів, розгляду справ. У цих питаннях не можна обмежуватися словами типу «покращити, вдосконалити, забезпечити, привести у відповідність тощо». Саме з таких позицій потрібно підходити і до визначення місця, ролі та статусу Верховного Суду.

Поділ єдності

Чи правильно вчинив законодавець, зменшивши кількість суддів ВС? Безперечно, так, хоч як би прикро для багатьох це звучало. Верховний Суд у такому великому кількісному складі не міг належним чином виконувати своє основне завдання — забезпечувати однакове застосування всіма судами норм Конституції та законів України, оскільки й сам нерідко допускав прийняття взаємовиключних рішень на підставі одних і тих самих норм матеріального чи процесуального закону.
Розгляд справ виключно у пленарному режимі всім складом ВС також матиме позитивним наслідком визначення Верховним Судом єдиних правових позицій щодо застосування тих чи інших норм чинного законодавства.
Для того щоб визначити, яка ж система судоустрою та судочинства нам потрібна, звичайно, необ¬хідно враховувати досвід розвинутих європейських
(і не тільки) держав. Одначе, вивчаючи постулати європейського права, мусимо усвідомити, що вирішальне значення повинні мати наші національні особливості, зумовлені також і очевидно відсталим (від того ж західноєвропейського) рівнем суспільного розвитку.
Аби запроваджувати правила, наприклад, ні¬мець¬кого судоустрою та судочинства, потрібно стати хоч би трохи німцями. Для початку навчитися сортувати сміття та організувати його належну переробку, не перебігати вулицю на червоне світло світлофора, не лузати насіння на зупинках громадського транспорту, в парках та скверах, не фальсифікувати вибори і не робити ще багатьох інших, очевидних для тих же німців, речей.
Не так давно в інтерв’ю один з поважних суддів ВС навів приклад з канадського судочинства, де священики наперед відпускають суддям можливі гріхи, пов’язані з їх професійною діяльністю. Знову ж таки, і тут потрібно враховувати фактичну ситуацію зі станом судочинства в нас і в Канаді. Яке б чудернацьке з точки зору закону рішення не постановив канадський суддя, нікому і в голову не прийде запідозрити його при цьому в якійсь матеріальній чи іншій заці¬кавленості. У нас виходить навпаки: яке б правильне, законне та обгрунтоване рішення не ухвалив наш суд, все одно ніхто не повірить, що це зроблено просто так, а не за гроші.
Загальновизнано, що однією з найскладніших проблем українського су¬спільства є його неодно¬рідність, антагоністичний поки що поділ на схід і захід, і не тільки. У цьому зв’язку привертає увагу те, що новели реформеного закону та зміни до чинного процесуального законодавства не тільки не сприятимуть подоланню цього негативного явища, а ще більше ¬ускладнять ситуацію.
Так, знаючи менталітет українців («де два українці, там три гетьмани»), а також психологію українців у мантіях («де двоє суддів, там три правові позиції»), можу з упевненістю стверджувати, що при практичному усуненні ВС від ви¬значення єдиної судової практики вищі спеціалізовані суди ніколи не припинять суперечки щодо юрисдикційності тієї чи іншої категорії справ.
У тих випадках, коли розгляд справи закінчу¬ватиметься остаточним рішенням апеляційного суду, яке оскарженню не підлягає, будемо мати правосуддя донецьке і львів¬ське, одеське і рівненське, а також інших регіонів. Там же, де остаточним стає рішення суду вже першої інстанції, підемо ще далі, отримаємо правосуддя сорочинське і ніжинське, трускавецьке і п’ятихатське, і далі — відповідно до адміністративного поділу. Якщо при цьому мати на увазі, на жаль, поки що вкрай низький кваліфіка¬ційний рівень нашого суддівського корпусу, то очевидно, що в цій ситуації не допоможуть ні Вища рада юстиції, ні Вища кваліфікаційна комісія суддів, хоч би вони працювали цілодобово.
Та й не вправі названі установи визначати судову практику, встановлювати факти законності чи незаконності судових рішень, які набрали законної сили. Хоча, здається, до цього вже підходимо. У зазначених питаннях і ВРЮ, і ВККС потрібно бути дуже виваженими, оскільки Європейський суд з прав людини сьогодні вже визнає допустимими скарги суддів у справах щодо їх звільнення. Знаючи позицію страсбурзької установи щодо підтримання авторитету ухвалених судових рішень, безумовного їх виконання, насамперед державними інституціями, нескладно передбачити його реакцію у справах, де підставою звільнення судді було ухвалення ним рішення, яке набрало законної сили й у судовому порядку скасовано не було, але при цьому фактично визнано незаконним ВККС, ВРЮ, Президентом чи Верховною Радою.

Самостійність чи безконтрольність?

Одним з аргументів на користь цих нововведень наводиться необхідність належної реалізації принципу самостійності судів. Але ж ідеться, і це прямо зазначено в ст.6 закону «Про судоустрій і статус суддів», про незалежність від будь-якого незаконного впливу. Абсолютно законний вплив у вигляді правових позицій суду вищої інстанції щодо застосування норм матеріального та процесуального права на незалежність суду не посягає.
Самостійності українських суддів та наслідкам, до яких вона призводить у наших умовах, у народі давно дали влучну характеристику в такому анекдоті.
До адвокатського офісу заходить жінка і запитує:
— Хто тут адвокат Петренко?
Звертаючись до адвоката, який назвався Петренком, жінка заявляє:
— 10 хв. тому мене покусав ваш собака. Або ви сплачуєте мені $100 і будемо вважати інцидент вичерпаним, або я подаю на вас позов до суду.
Після деяких роздумів адвокат простягнув жінці $100. Заявивши, що претензій у неї більше немає, жінка пішла. Колеги Петренка накинулися на нього з криками: «Навіщо ти дав їй гроші, в тебе ж немає собаки!» Та адвокат відповів:
— Я знаю, що в мене немає собаки. Але я не знаю, яке рішення ухвалить наш суд, якщо ця жінка до нього звернеться. В усякому разі, так мені буде дешевше.
На жаль, у цьому анекдоті є гірка правда нашого життя.
Принцип самостійності суду є не метою судочинства, а лише одним з-поміж інших способів досягнення мети. Справжньою метою будь-якого судочинства є належний захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави, який реалізується судом виключно (!) шляхом ухвалення законного рішення у справі. І якщо спосіб не сприяє досягненню мети, його необхідно переглянути.
Чи потрібен суспільству контроль за діяльністю судів, за правильністю та законністю ухвалених судових рішень? Безумовно, потрібен. Але контроль за визнаними всією світовою спільнотою правилами (і ми не можемо бути тут винятком) повинен бути виключно судовий. Апеляційні суди в установленому процесуальним законодавством апеляційному порядку перевіряють рішення, ухвалені судами першої інстанції, касаційні суди за правилами касаційного розгляду перевіряють правильність та законність судових рішень, постановлених судами першої та апеляційної інстанцій.

«Узурпація» нагляду

Що ж у цьому випадку залишається найвищому судовому органу, позбавленому рішенням КС права на перегляд рішень нижчих судів у порядку так званої повторної касації? Лише одне: те, чим займався ВС, причому дуже ефективно, протягом багатьох десятиліть, — судовий нагляд. При цьому внаслідок конституційного статусу найвищого судового органу повноваження ВС у царині судового нагляду повинні бути абсолютні та включати в себе повноваження судів як апеляційної, так і касаційної інстанцій.
Верховний Суд повинен здійснювати не просто нагляд за законністю прийнятих рішень усіма нижчими судами (за винятком хіба що виборчих справ через обмежені строки виборчого процесу). Такий нагляд повинен бути тотальним і обмеженим тільки, скажімо, річним строком з дня набрання рішенням нижчого суду законної сили. ВС повинен мати право переглядати судові рішення всіх (тут уже без будь-яких винятків) нижчих судів не лише за скаргами осіб, які беруть участь у справі, чи поданнями органів прокуратури, а й за власною ініціативою. При цьому ніяких повернень справи на новий розгляд, тільки остаточне рішення по суті, яке дійсно можна проголосити обов’язковим для виконання всіма суб’єктами владних повноважень та всіма судами України.
І не потрібно тут плакатися на принцип диспозитивності. Питань немає, кожен вільний розпоря¬джатися своїми правами в суді на свій розсуд, але до певної межі й тільки в тому випадку, якщо це не суперечить закону і не порушує прав та інтересів третіх осіб. Спір, справа, які на¬дійшли на розгляд суду, перестають бути суто приватними і повинні мати своє виключно законне вирішення. Суд не повинен приймати відмову від позову, від апеляційної, касаційної чи іншої скарги, задовольняти клопотання про відкликання позовної заяви на будь-якій стадії процесу, якщо це суперечить вимогам чинного законодавства чи порушує законні права та інтереси третіх осіб.
Законність ухвалених судових рішень — основа основ діяльності судів усіх інстанцій та всіх видів юрисдикції. Для належного забезпечення виконання функції нагляду за законністю рішень у ВС потрібно запровадити службу судових інспекторів у кількості 27 осіб, по одному на АРК Крим, області, мм.Київ і Севастополь, які б вишукували (саме вишукували!) по судах незаконні рішення, що набрали чинності, з метою їх перегляду Верховним Судом. До речі, ВС міг би переглядати справи і на підставі звернень ВРЮ та ВККС у випадках, коли, на думку цих державних інституцій, є підстави сумніватися в законності ухвалених рішень. За таких обставин ми б отримали конститу¬ційний і по-справж¬ньому найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції та могли розраховувати хоча б на якийсь правовий порядок у діяльності наших судів.
Крім цього, навіть у найгірші часи переважна більшість ухвалених Верховним Судом рішень, особливо тих, якими справа вирішувалася по суті, була зразком правильності виготовлення рішення, застосування норм матеріального та процесуального права, викладення мотивів та обгрунтувань. Про цін¬ність правових позицій ВС і говорити не доводиться: судді завжди відчували голод на ці самі правові позиції, і, якщо при підготовці до розгляду тієї чи іншої справи вдавалося знайти аналогічне чи по¬дібне рішення ВС, сумнівів у правильності вирішення справи, як правило, вже не було.
Не потрібно перейматися побоюваннями, що Верховний Суд узурпує всю судову владу в державі. По-перше, така «узурпація» йому належить за його статусом. По-друге, кожен українець знає: скільки сало не соли, воно більше солі, ніж потрібно, не візьме. Так само й ВС. У кількісному складі 20 осіб та з умовою розгляду справ виключно в пленарному режимі всім складом ВС зможе розглядати лише обмежену кількість, найважливіші категорії справ з погляду їх суспільної значущості. Назвати це узурпацією аж ніяк не можна.
Крім того, над Верховним Судом певною мірою стоїть Суд Конституційний, рішення якого щодо тлумачення тих чи інших норм права є обов’язковими і для ВС, а також Європейський суд з прав людини, вердикти якого є підставою для перегляду актів національних судів, зокрема й ВС.
До речі, українське конституційне судочинство також не витримує ніякої критики. Встановили вкрай обмежену кількість суб’єктів звернення до КС щодо ви¬знання неконституційними нормативно-правових актів та досить складну процедуру звернення із цих питань, у зв’язку із чим часто-густо вочевидь неконституційні закони чи окремі їх положення залишаються поза увагою КС. Конституційний Суд — це свого роду ланцюговий пес акта найвищої юридичної сили. І ситуація, коли основний захисник вимушений чекати, поки хтось із визначених суб’єктів права на конституційне подання звернеться (а можливо, й не звернеться) до нього про визнання таким, що суперечить Конституції, того чи іншого закону, є ненормально. КС повинен мати право, навіть не право, а обов’язок, сам ініціювати розгляд питань про від¬повідність Основному Закону того чи іншого акта, якщо конституційність останнього викликає сумніви. Інакше порядку в законодавстві України не наведеш.
Вбачається, якби такий судовий контроль над законністю судових рішень в Україні був запроваджений, то дуже швидко ми отримали б ситуацію, при якій, якщо ти справді не маєш собаки, ніякий суд тобі не буде страшний.
Чесно кажучи, є відчуття, що автори закону й самі чудово усвідомлюють, що нинішній статус ВС не зовсім відповідає завданням і цілям судової реформи, та пішли на це тимчасово, до завершення пе¬ріоду реформування ВС, побоюючись, що ображені судді найвищого судового органу захочуть на прощання грюкнути дверима та своїми рішеннями наламати дров, що матиме тривалі негативні наслідки.
Поживемо — побачимо.

Василь ЮРЧЕНКО,
суддя Вищого адміністративного суду України