Шкода й компенсація

ВСС дав роз’яснення, як правильно розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої ДПН

У заключній частині узагальнення судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (попередні частини див. у №№19—25), судді Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Дмитро Луспеник, Борис Гулько та головний консультант управління вивчення та узагальнення судової практики ВСС Ганна Гридасова надали пропозиції судам, як правильно вирішувати справи такої категорії.

Спірні моменти

За результатами узагальнення можна зробити висновок, що судова практика застосування норм, які регулюють відносини, пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, зазвичай є правильною та однаковою.

Разом з тим при проведенні узагальнення виявлено проблеми, що виникають при вирішенні справ цієї категорії. Зокрема, вони пов’язані із:

• застосуванням закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»;

• визначенням особи, на яку має покладатися відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, в тих або інших випадках;

• встановленням розміру такої шкоди;

• визначенням ступеня вини кожного з учасників ДТП, а також підстав для покладення на осіб солідарної відповідальності тощо.

Найчастіше трапляються випадки пред’явлення позову до неналежного позивача чи відповідача.

ЗАТ «Донецьксталь» звернулося до суду з позовною заявою до Ф. про відшкодування шкоди. Рішенням Київського районного суду м.Донецька від 30.07.2010 ЗАТ «Донецьксталь» у задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з  того, що ЗАТ «Донецьксталь» не є власником автомобіля, який було пошкоджено з вини відповідача. Крім того, власнику автомобіля — ТОВ «САВІ» — страхова компанія, з якою Ф. перебував у договірних відносинах, виплатила страхове відшкодування в сумі 24990 грн.За вказаних обставин, на думку суду, позовні вимоги ЗАТ «Донецьксталь» є необгрунтованими.

На обгрунтування доводів апеляційної скарги, позивач посилався на те, що, відмовляючи в задоволенні позову з підстав неналежності позивача (ЗАТ «Донецьксталь» не є власниками автомобіля), суд не звернув уваги на ту обставину, що на день ДТП ЗАТ «Донецьксталь» володіло автомобілем на законних підставах, оскільки між ним та власником автомобіля, яким є ТОВ «САВІ», було укладено договір оренди, згідно з яким усі види ремонтних робіт проводяться за рахунок орендаря.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11.07.2010 рішення районного суду скасовано, ухвалено нове, яким позовні вимоги позивача задоволені частково. Підставами для скасування рішення суду першої інстанції стало порушення норм матеріального права, зокрема, судом не враховано вимог п.1 ч.1 ст.1188 ЦК та абз.2 п.4 постанови №6 Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.92 (в редакції станом на день виникнення спірних правовідносин), згідно з якими володільцем джерела підвищеної небезпеки є юридична особа або громадянин, які здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо).

Оскільки на день ДТП між позивачем та власником автомобіля мерседес S-500 — ТОВ «САВІ» — існували договірні відносини (було укладено договір оренди), то ЗАТ «Донецьксталь» на законних підставах володіло джерелом підвищеної небезпеки. Згідно з умовами договору оренди на ЗАТ «Донецьксталь» було покладено обов’язок щодо всіх видів ремонту автомобіля.

Оскільки судом достовірно було встановлено, що позивач володіє транспортним засобом, пошкодженим у результаті ДТП, на законних підставах (договір оренди), фактично за власні кошти відремонтував автомобіль (що не суперечить умовам договору оренди), то в суду першої інстанції не було підстав для відмови в задоволенні позову у зв’язку з тим, що позивач не є власником автомобіля.

За правилами ч.1 ст.33 ЦПК, суд замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача лише за клопотанням позивача.

Отже, з’ясувавши, що позов пред’явлено до неналежного відповідача, суд має роз’яснити позивачеві право на подання заяви про заміну відповідача або залучення до участі в справі співвідповідача. У випадку коли позивач після відповідних роз’яснень не подав вказаної заяви, суд відповідно до ч.5 ст.36 ЦПК має вирішити питання про залучення цих осіб до участі в справі як третіх осіб, котрі не заявляють самостійних вимог.

Якщо позов про відшкодування шкоди пред’явлено володільцю джерела підвищеної небезпеки, який застрахував свою цивільно-правову відповідальність, і позивач заперечує проти залучення до участі в справі страхової компанії як співвідповідача, ця компанія має бути залучена до участі в справі як третя особа, оскільки рішення може вплинути на її права та обов’язки.

Відповідно до ст.130 ЦПК проведення попереднього судового засідання є необов’язковим, проте в справах про відшкодування шкоди воно вважається доцільним, оскільки саме в його ході вирішуються питання про залучення до участі в справі співвідповідачів і третіх осіб, призначення експертизи, витребування доказів, у тому числі матеріалів адміністративних і кримінальних справ, якими підтверджується протиправність дій заподіювача шкоди тощо.

Неоднаковий підхід

Також судам необхідно дотримуватися вимог процесуального законодавства щодо належного повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи, а при відкладенні розгляду справи — вимог стст.169, 170 ЦПК.

Ухвалою ВСС від 20.04.2011 (справа №6-723св10) ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 5.10.2010 скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд. Скасовуючи рішення, колегія суддів виходила з того, що відповідно до ч.1 ст.305 ЦПК апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними.

З матеріалів справи вбачається, що 5.10.2010 апеляційний суд розглянув справу за відсутності Г., узагалі не маючи даних про те, що він повідомлений у встановленому законом порядку про час та місце судового розгляду, докази повідомлення Г. про судове засідання відсутні.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат слід керуватись стст.88, 89 ЦПК, правильно розраховувати суму судового збору й не допускати випадків сплати її в меншому розмірі, ніж передбачено законодавством. У разі якщо позивач просив відстрочити оплату судового збору до проведення експертизи, слід вимагати її оплати до розгляду справи, а також залишати без руху заяви позивачів про збільшення суми позову без доплати відповідної суми судового збору.

Крім того, аналіз вивчених справ свідчить про те, що судді не завжди з належним сумлінням ставилися до розгляду справ цієї категорії та складання процесуальних документів при вирішенні питань про закриття провадження в справах, залишення позовних вимог без розгляду, не завжди дотримувалися вимог цивільного процесуального законодавства. Такі порушення мали місце щодо закриття провадження у справі на підставі п.6 ч.1 ст.205 ЦПК. Суди, закриваючи провадження у справі в разі смерті однієї зі сторін, не з’ясовують питання правонаступництва.

Так, відповідно до ст.37 ЦПК в разі смерті особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника в зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

Встановлено непоодинокі випадки постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без розгляду з підстав неявки в судове засідання належним чином повідомленого позивача.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.207 ЦПК суд постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Однак, як убачається з наданих для узагальнення справ, деякі судді визнають повторністю загальну кількість неявок в судове засідання, на той час як відповідно до вимог законодавства такі неявки мають відбуватися поспіль.

Неоднаковим є підхід суддів і при стягненні витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги адвокатів або інших фахівців у галузі права.

У більшості справ суди стягують витрати на правову допомогу лише на підставі довідок про таку сплату, угод сторін та іншого (без наявності розрахунків на підтвердження виконаних робіт адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права) та враховуючи вимоги чинного законодавства, зокрема постанови Кабінету Міністрів «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» від 27.04.2006 №590.

Відповідно до вимог ст.84 ЦПК витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Правове регулювання положення особи, яка надає допомогу, передбачене ст.56 ЦПК.

Вирішуючи спір у частині стягнення витрат на правову допомогу, судам слід перевіряти, чи є особа фахівцем у галузі права та чи має вона право за законом на надання правової допомоги; чи надавала ця особа правову допомогу стороні як фахівець у галузі права та чи брала участь у справі як представник позивача.

Не можна залишити поза увагою й порушення судами вимог гл.2 ЦПК щодо цивільної юрисдикції. Так, ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 26.05.2010 скасовано рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 20.01.2010, провадження у справі закрито.

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи таке рішення, встановив, що В., який є приватним підприємцем, що підтверджується відповідним свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи — підприємця, ліцензією Міністерства транспорту та зв’язку, ліцензійною картою, свідоцтвом про сплату єдиного податку та звітом суб’єкта малого підприємництва — фізичної особи — платника єдиного податку, звернувся до суду з позовом до ЗАТ «Барліг», ТОВ «Ізотерм — С» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Встановлено також, що власник автомобіля марки ЗАЗ-ДЕО використовував його для підприємницької діяльності.

Згідно з ч.1 ст.1 Господарського процесуального кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземці), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ч.1 ст.310 ЦПК рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі з підстав, визначених ст.205 цього кодексу. Згідно з п.1 ч.1 ст.205 ЦПК суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Рекомендації для законників

Поряд з указаними випадками неправильного застосування норм матеріального права судам у подальшій роботі слід ураховувати таке. Для визначення питання, чи підлягає відшкодуванню відповідачем у справі завдана ДТП шкода і в якому розмірі, судам слід ретельно перевіряти докази, що підтверджують вину учасників події — матеріали перевірки органів ДАІ, вироки судів у кримінальних справах та постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення ПДР, висновки автотоварознавчих експертиз, звертати увагу на умови договорів страхування транспортних засобів та цивільної відповідальності їх власників, акцентувати увагу на зазначеній у договорах страхування інформації про вигодонабувача та ліміт відповідальності страховика, за наявності фактів, що підтверджують вину всіх осіб, діяльністю яких завдано шкоди, визначати частину вини кожного з них шляхом повного та всебічного з’ясування всіх обставин справи та відповідно до цих часток розраховувати розмір відшкодування.

Відповідно до ст.1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

З огляду на наведене положення законодавства судам слід пересвідчитись у тому факті, що особа, яка завдала шкоду, володіє джерелом підвищеної небезпеки саме на відповідній правовій підставі, ретельно дослідити докази, що підтверджують цей факт, зокрема дані, чи перебуває заподіювач шкоди в трудових відносинах із власником транспортного засобу, чи не є нікчемним правочин, на підставі якого здійснюється використання транспортного засобу заподіювачем шкоди (наприклад, чи дотримано вимоги ст.799 ЦК щодо нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи тощо).

Відповідно до ст.9 закону «Про страхування» розмір страхової суми та (або) розмір виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладення договору страхування або у випадках, передбачених чинним законодавством. Згідно з ст.22 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при настанні страхового випадку страховик керуючись лімітами відповідальності страховика, відшкодовує у встановленому цим законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна в результаті ДТП життю, здоров’ю та майну третьої особи.

Судам при оцінці розрахунків шкоди, спричиненої транспортному засобу внаслідок ДТП, викладених у висновках автотоварознавчих експертиз та розрахунках відшкодувань, здійснених страховиками, слід ураховувати положення Методики товаро­знавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції від 24.11.2003 №142/5/2092.

Відповідно до ст.1194 ЦК особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування шкоди, завданої нею іншій особі, зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

При оцінці моральної (немайнової) шкоди, спричиненої потерпілим особам унаслідок ДТП, суди повинні належним чином оцінювати ступінь їх немайнових витрат, а також у випадках висунення таких вимог до страховиків ураховувати положення ст.611 ЦК про те, що таке відшкодування може бути застосовано тільки в передбачених законом або договором випадках порушення страховою компанією зобов’язань і виходити з того, чи передбачено укладеним договором можливість такого відшкодування страховиком. Необхідно звернути увагу на те, що п.22.3 ст.22 закону «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і п.3 ч.2 ст.23 ЦК обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої пошкодженням майна, покладено на особу, яку визнано винною в скоєнні ДТП.

При визначенні розміру відшкодування шкоди, завданої здоров’ю потерпілої особи внаслідок ДТП (розміру відшкодування заробітку (доходу), втраченого нею внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, додаткових витрат, стороннього догляду тощо), суди повинні звертати увагу на виплати, без урахування яких згідно з ч.3 ст.1195 ЦК визначається шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Також слід ураховувати, що у випадках, коли середньомісячний заробіток потерпілого, виходячи з якого встановлюється розмір утраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), є меншим від п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір утраченого заробітку згідно з вимогами ст.1197 ЦК обчислюється саме виходячи з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, а не фактичного за місцем роботи, а розмір утраченого доходу від підприємництва — на підставі даних державної податкової служби (ст.1198 ЦК).

В усіх випадках слід виконувати вимоги ст.212 — стосовно оцінки доказів і ст.213 законності та обгрунтованості рішення суду.

Гадаємо, що узагальнення сприятиме правильному та однаковому розгляду судами зазначеної категорії справ. Ураховуючи викладене вище, ВСС уважає за необхідне внести такі пропозиції:

• розглянути узагальнення на нараді суддів судової палати в цивільних справах ВСС;

• витяг з узагальнення направити судам апеляційної інстанції для обговорення на оперативній нараді та доведення висновків до відома суддів судів першої інстанції;

• апеляційним судам необхідно періодично узагальнювати практику розгляду справ цієї категорії, проводити тематичні семінари із суддями щодо забезпечення правильного застосування законодавства при розгляді вказаних справ, що сприятиме підвищенню якості правосуддя;

• апеляційним судам у разі допущення грубих порушень цивільно-процесуального законодавства та неправильного застосування норм матеріального права судами першої інстанції реагувати на допущені помилки відповідними процесуальними документами в межах наданих їм повноважень;

• на основі узагальнення підготувати для прийняття відповідну постанову пленуму ВСС.