Гроші варті зобов’язань
Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору
Правильною є позиція судів, які здійснюють нарахування коштів відповідно до ст.625 Цивільного кодексу незалежно від присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення. Адже наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум. На цьому, серед іншого, сфокусовано увагу в заключній частині здійсненого Верховним Судом аналізу практики застосування ст.625 ЦК в цивільному судочинстві.
Правомірність одночасного стягнення
У судів виникають труднощі при вирішенні питання щодо одночасного стягнення процентів, визначених стст.536, 1048, 10561, 1061 ЦК, і 3% річних від простроченої суми відповідно до ч.2 ст.625 ЦК.
При розгляді цього питання слід мати на увазі, що проценти, визначені стст.536, 1048, 10561, 1061 ЦК, є платою за користування чужими коштами, яка за відсутності іншої домовленості сторін сплачується боржником за весь період користування грошима, у тому числі після настання терміну їх повернення. Поряд із цим за порушення виконання грошового зобов’язання на боржника покладається відповідальність відповідно до ст.625 ЦК, яка полягає в приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового обов’язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Беручи до уваги різну правову природу процентів, передбачених стст.536, 1048, 10561, 1061 ЦК, і процентів, що стягуються відповідно до ст.625 ЦК, а також відсутність у чинному законодавстві обмежень, одночасне стягнення процентів, передбачених ст.536 ЦК та іншими статтями, і відшкодування інфляційних збитків за весь час прострочення, а також сплата 3% річних від простроченої суми, передбачених ст.625 ЦК, є правомірним (за умов, що такі вимоги заявлені кредитором).
Ця позиція підтверджується практикою Верховного Суду (постанова від 29.05.2013 у справі №6-39цс13), відповідно до якої правильним є стягнення з відповідача на користь позивача відсотків за банківськими вкладами за прострочений час до дня фактичного повернення коштів вкладнику, а також 3% річних і суми відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі ч.2 ст.625 ЦК.
Разом з тим слід звертати увагу на те, що одночасне стягнення процентів, передбачених ст.536 ЦК, виключає застосування ст.625 ЦК в тому випадку, коли ст.536 ЦК застосовується за прямою вказівкою законодавця як спеціальна міра відповідальності за порушення грошового зобов’язання. Така вказівка, зокрема, міститься в ч.3 ст.693 (нарахування процентів на суму попередньої оплати товару в разі прострочення продавцем передання товару), ч.4 ст.694 (у разі прострочення покупцем оплати товару), ч.2 ст.1214 (у разі безпідставного одержання чи збереження грошей) ЦК.
«Іноземний» аспект
Аналіз засвідчив, що в судів виникали питання щодо особливостей застосування ч.2 ст.625 ЦК до грошових зобов’язань, визначених в іноземній валюті. Відповідно до положень ч.2 ст.192 ЦК «іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом». Порядок та правила використання іноземної валюти на території України на сьогодні встановлені декретом «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 №15-93, Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України (затвердженими постановою правління Національного банку від 30.05.2007 №200, зареєстрованими в Міністерстві юстиції 18.06.2007 за №656/13923), Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України (затвердженим постановою правління НБУ від 29.12.2000 №520, зареєстрованим у Мін’юсті 21.02.2001 за №152/5343) та ін. документами.
Згідно з ч.1 ст.524 ЦК «зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні», проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті згідно з чч.1 та 2 ст.533 ЦК «грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом». Зважаючи на зміст зазначеної статті та беручи до уваги практику Європейського суду з прав людини, суди в разі пред’явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті повинні зазначити в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню в цій валюті, з вказівкою на конвертацію цієї суми в національну грошову одиницю на день здійснення платежу.
Попри зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті в правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч.2 ст.192 ЦК, ч.3 ст.533 ЦК, декрет №15-93).
У судів виникають питання щодо можливості стягнення за договором не лише суми заборгованості в іноземній валюті, а й 3% річних як відповідальності за порушення грошового зобов’язання. Беручи до уваги правову природу 3% річних, передбачених ст.625 ЦК, як особливої міри відповідальності, правильною є практика судів, які стягують їх виключно в національній валюті України — гривні.
Природа залишається незмінною
Неоднозначною є практика судів у вирішенні питання про стягнення з боржника інфляційних витрат у спорах, в яких предметом договору була іноземна валюта, розмір заборгованості за якою стягувався за курсом НБУ до національної валюти. Так, Канівський міськрайонний суд Черкаської області при розгляді справи №2-2308/121/2012 про стягнення боргу за договором позики в сумі $2500 ухвалив рішення про задоволення позовних вимог і стягнув з боржника на користь кредитора борг у сумі 9974,25 грн., що є еквівалентом суми боргу в гривнях згідно з курсом НБУ, індекс інфляції — 300 грн. та 3% річних — 260 грн.
Разом з тим, як передбачено нормами закону «Про індексацію грошових доходів населення» від 3.07.91 №1282-ХІІ, індекс інфляції (індекс споживчих цін) — це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті — гривні. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає тільки грошова одиниця України, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає (рішення Верховного Суду від 28.03.2012 у справі №6-36736вов10). Тому норми ч.2 ст.625 ЦК щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, яке визначене в гривні.
При з’ясуванні необхідності сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції в деяких судів виникали труднощі у визначенні валюти грошового зобов’язання. Так, Пролетарський районний суд м.Донецька рішенням від 24.11.2011 задовольнив позов Особи 1: стягнув з Особи 2 на користь першої 3% річних від простроченої суми в розмірі 4222,56 грн., суму інфляції в розмірі 11185,30 грн. Звертаючись до суду з позовом, позивачка посилалася на те, що рішенням Пролетарського районного суду м.Донецька від 12.05.2009 з Особи 2 на її користь стягнуто суму боргу в розмірі 5774 грн. Оскільки до теперішнього часу рішення суду не виконано, Особа 1 на підставі ст.625 ЦК просила суд стягнути з відповідачки 3% річних у сумі 3796,8 грн., інфляційні втрати в сумі 10787,38 грн. Задовольняючи позовні вимоги Особи 1, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки відповідачка не виконує судового рішення, яким з неї стягнута сума боргу в національній валюті, та саме із цієї суми виходив позивач, звертаючись до суду з позовом про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, позовні вимоги підлягають задоволенню.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат, апеляційний суд у рішенні від 23.01.2012 правильно виходив з того, що між сторонами було укладено договір позики в іноземній валюті, тому суд першої інстанції помилково застосував до цих правовідносин положення закону, який регулює порядок сплати боргу, визначеного договором у гривні.
Таким чином, суди повинні враховувати те, що ч.2 ст.625 ЦК стосовно сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється тільки на випадки прострочення виконання грошового зобов’язання, а не на невиконання судового рішення. Прийняття судового рішення про стягнення грошового боргу в національній валюті не змінює природи грошового зобов’язання як такого, що визначене в іноземній валюті, і не є підставою для застосування положень ч.2 ст.625 ЦК щодо сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції.
Рішення без розрахунків
Вивчення надісланих судами узагальнень засвідчило, що під час розгляду справ про застосування відповідальності за порушення грошового зобов’язання суди не завжди належним чином перевіряли правильність нарахування позивачем 3% річних та індексу інфляції, а також не наводили у своїх рішеннях відповідних розрахунків, зазначаючи лише загальну суму стягнення.
Так, Кам’янський районний суд Черкаської області у справі №2-2307/1158/2012, задовольняючи позов у частині стягнення заборгованості за кредитом з урахуванням індексу інфляції, не звернув уваги на те, що позивач неправильно склав розрахунок цього індексу, оскільки нарахування проводяться за кожен місяць окремо з урахуванням тих відсотків, які встановлювалися кожного місяця. При цьому суд у мотивувальній частині послався на приписи ч.2 ст.625 ЦК, однак не зазначив, яким чином вираховувалися проценти та інфляційні втрати й за який період часу, а зазначив тільки загальну суму, що підлягає стягненню. Рішення ухвалене при заочному розгляді справи та в апеляційному порядку не оскаржувалось.
Іноді суди допускають помилки в розрахунках стягнення сум 3% річних у зв’язку з неправильним підрахунком періоду прострочення.
Так, рішенням колегії суддів Апеляційного суду Запорізької області від 31.10.2012 змінено рішення
Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 27.09.2012 в частині стягнення 3% річних, оскільки, незважаючи на те, що суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач повинен сплатити 3% річних відповідно до положень ст.625 ЦК, він допустив помилку в підрахунку періоду прострочення.
Підраховуючи суми стягнень, передбачених ч.2 ст.625 ЦК, суди повинні враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції має розраховуватися на підставі індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був у певний період індекс інфляції меншим від одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). Індекси інфляції розраховуються на підставі інформації, опублікованої центральним органом виконавчої влади з питань статистики в газеті «Урядовий кур’єр».
При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що він розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з урахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без урахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з урахуванням цього місяця.
На відміну від інфляційних збитків, розрахунок 3% річних здійснюється за кожен день прострочення за формулою:
сума боргу х 3%/365 (кількість днів у році) х кількість днів прострочення.
Відносини не припиняються
Аналіз судової практики засвідчив, що при розгляді справ цієї категорії склалася неоднакова практика у вирішенні судами питання щодо застосування положень ч.2 ст.625 ЦК після ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.
Згідно з ч.1 ст.598 ЦК «зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом». Ці підстави зазначені в стст.599, 600, 604—609 ЦК, відповідно до яких зобов’язання припиняється:
1) виконанням, проведеним належним чином (ст.599 ЦК); належним є виконання зобов’язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання;
2) за згодою сторін унаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо); розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст.600 ЦК);
3) зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги (ст.601 ЦК);
4) за домовленістю сторін (ст.604 ЦК);
5) внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора (ст.605 ЦК);
6) поєднанням боржника та кредитора в одній особі (ст.606 ЦК);
7) неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає (ст.607 ЦК);
8) смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою й у зв’язку із цим не може бути виконане іншою особою (ч.1 ст.608 ЦК);
9) смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора (ч.2 ст.608 ЦК);
10) ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (ст.609 ЦК).
Зважаючи на відсутність у зазначених правових нормах такої підстави припинення зобов’язання, як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, слід дійти висновку, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч.2 ст.625 ЦК.
Ця правова позиція підтверджена й практикою Верховного Суду (постанова від 20.12.2010 у справі №3-57гс10, від 4.07.2011 у справі №3-65гс11, від 12.09.2011 у справі №3-73гс11, від 24.10.2011 у справі №3-89гс11, від 14.11.2011 у справі №3-116гс11, від 23.01.2012 у справі №3-142гс11).
Разом з тим аналіз засвідчив, що суди не завжди дотримуються зазначеного порядку. Правильною є позиція судів, які здійснюють нарахування коштів відповідно до ст.625 ЦК незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення відповідно до вимог закону «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-ХІV.
Судам слід мати на увазі, що наявність виконавчого напису нотаріуса, вчиненого за невиконання кредитного договору, за відсутності реального виконання боржником свого зобов’язання так само не свідчить про припинення договірних правовідносин і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання процентів за користування кредитом і пені, передбачених договором за несвоєчасну сплату кредиту.
Розмежування відповідальності
При застосуванні норм стосовно черговості погашення вимог за грошовим зобов’язанням у разі недостатності суми проведеного платежу (ст.534 ЦК) судам необхідно виходити з того, що під процентами, які погашаються раніше від основної суми боргу, розуміють відсотки за користування чужими коштами, що підлягають сплаті за грошовим зобов’язанням, зокрема проценти за користування сумою позики, кредиту тощо. Відсотки, передбачені ст.625 ЦК за порушення грошового зобов’язання, погашаються після суми основного боргу.
Під час проведення аналізу суди зазначили, що спірним, на їх думку, є питання щодо застосування відповідальності, встановленої ч.2 ст.625 ЦК, у справах наказного провадження.
Наприклад, Борщівський районний суд Тернопільської області судовим наказом від 19.10.2012 стягнув з Особи 1 на користь Скала-Подільського комбінату комунальних підприємств борг за оплату житлово-комунальних послуг, а також 3% річних від суми боргу за період з 2008 по 2012 р. Разом з тим судовим наказом від 22.05.2012 з Особи 2 на користь ПАТ «ДТЕК Донецькобленерго» стягнута заборгованість за послуги електропостачання. Дружківський міський суд Донецької області ухвалою судді від 22.05.2012 у прийнятті заяви про видачу судового наказу на стягнення інфляційних сум та 3% річних, нарахованих на суму заборгованості, відмовив з підстав виникнення спору про право.
Відмовляючи в прийнятті заяви про видачу судового наказу щодо нарахування інфляційних сум та 3% річних, передбачених ст.625 ЦК, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виник спір щодо отримання вказаних сум. Скасовуючи ухвалу судді Дружківського міського суду Донецької області від 22.05.2012 в частині відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу на стягнення інфляційних сум та 3% річних і повертаючи справу для вирішення питання про відкриття наказного провадження, апеляційний суд (ухвала від 2.08.2012) виходив з того, що відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.96 Цивільного процесуального кодексу судовий наказ може бути видано в разі, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, нарахованих заявником на суму заборгованості. Враховуючи наведене, можна зазначити, що за вказаних обставин немає підстав для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу про стягнення індексу інфляції та 3% річних, оскільки суди першої інстанції видають судовий наказ про стягнення заборгованості з оплати послуг електропостачання.
Результати проведеного аналізу свідчать, що суди переважно дотримуються норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену ст.625 ЦК. Однак наявність помилок та неоднакової практики свідчить, що суди не завжди правильно визначали характер спірних правовідносин сторін і правомірність поширення на них дії ч.2 ст.625 ЦК, у судів виникали труднощі щодо визначення правової природи відповідальності за ст.625 ЦК, її розмежування та одночасного застосування з іншими видами відповідальності за грошовими зобов’язаннями (неустойка, штраф, пеня, збитки). У зв’язку із цим постановлені судові рішення не повною мірою відповідають вимогам стст.213—215 ЦПК.