Пророцтво Полковника

Переступивши диктатуру, та не діставшись до демократії, Лівія може зникнути як суверенна держава

Упродовж трьох років Лівія залишається однією з найгарячіших точок на карті світу. У минулому стабільна держава, в якій вся влада зосереджувалася в руках однієї людини, зараз в прямому сенсі розпадається на частини. У країні вже змінилися 6 урядів і, як і раніше, немає конституції. За нафтові багатства борються племінні клани, релігійні угруповання, а також колишні чиновники з оточення Муаммара Каддафі.

Життя за «Зеленою книгою»

Те, що після смерті Полковника Лівія перетвориться на «Сомалі Середземномор’я», пророкував перед смертю сам лідер Джамахирії. У громадянській війні, яка розпочалася у 2011 р. і кінця-краю якій поки що не видно, переплетено не тільки інтереси «світських» та ісламістських угруповань, що боряться за владу, а й інтереси кланів і племен, які також прагнуть отримати доступ до нафтових родовищ країни. Олії у вогонь і так запеклого конфлікту додає боротьба за прибутки від контрабанди наркотиків.

Лівія поступово поринає в хаос: зруйновано систему стримувань і противаг, яку М.Каддафі створив за 42 роки свого перебування при владі. Журналісти на Заході визнають, що «він був складною особистістю, котрій вдавалося залишатися лівійським лідером понад 40 років завдяки вмілого поєднання національних інтересів і методів реальної політики». А також вони задаються питаннями: чи не надто поспішно було повалено лідера Джамахирії і що насправді принесло «звільнення» Лівії?

М.Каддафі, котрий походив із бідної родини берберських кочівників, захоплювався Гамалем Абдель Насером і мріяв звільнити країну від колоніального гніту. Після повалення монархії Ідріса I і приходу до влади в 1969 році він поставив собі за мету об’єднати розрізнені етноси і племена в країні. Ідеї, які М.Каддафі намірявся втілити в життя, він виклав у «Зеленій книзі». У ній, зокрема, йдеться про те, що демократія може обходитися без парламентів і партій, спираючись на народні комітети — своєрідні аналоги рад. Відкидаючи приватну власність, М.Каддафі спромігся схрестити соціалістичні ідеї з традиційними ісламськими.

Відносини між західними країнами і Лівією остаточно зіпсувалися в 1986 році. 5 квітня в Західному Берліні пролунав вибух. Бомбу було закладено на популярній у американських військових дискотеці La Belle. Дізнавшись про те, що в організації теракту замішані лівійські спецслужби, президент США Рональд Рейган наказав бомбити Лівію. Внаслідок ударів, завданих американськими ВВС по Тріполі і Бенгазі, загинула 4-річна прийомна дочка М.Каддафі. У відповідь у 1988 році лівійські спецслужби заклали вибухівку в літак, що прямував з Нью-Йорка до Лондона. У результаті вибуху над шотландським містечком Локербі загинули всі 243 пасажири і 16 членів екіпажа.

У 1992 і 1993 рр. Радбез ООН запровадив два пакети економічних санкцій проти Лівії. Вони стосувалися нафтової галузі країни. У 2003 році після того, як Тріполі визнав свою відповідальність за авіакатастрофу, а також оголосив про відмову країни від всіх видів зброї масового ураження, санкції ООН було скасовано і відносини М.Каддафі та Заходу потеплішали. Лідера Джамахирії як дорогого гостя почали приймати в різних європейських країнах. Особливо теплі відносини склалися у М.Каддафі з італійським прем’єр-міністром Сильвіо Берлусконі, що не дуже подобалося союзникам Риму.

Як з’ясувалося у 2012 році, вже після смерті М.Каддафі, диктатор спонсорував передвиборну кампанію майбутнього президента Франції Ніколя Саркозі. Лідер Джамахирії вклав гроші в перспективного кандидата, сподіваючись на те, що той, зайнявши пост глави держави, не забуде про своїх друзів. Подяка з боку західних країн дійсно не забарилася.

Допомога Заходу

У березні 2011 року, через місяць після початку громадянської війни в Лівії, Франція і Велика Британія втрутилися в конфлікт. За їх ініціативою сили НАТО підтримали бунтівників. Як пишуть зараз багато лівійських ЗМІ, якби б не інтервенція з боку Заходу, М.Каддафі, швидше за все, вдалося б придушити повстання. Однак у ході перевороту лідер Джамахирії не тільки втратив владу, а й був жорстоко вбитий.

Після цього Старий Світ зітхнув з полегшенням. І, вважаючи, що на цьому місію завершено, сили НАТО покинули Лівію. Зараз Захід також не допомагає у примиренні протиборчих сторін. Як написав журналіст The Independent Патрік Кокберн, «найбільше в тому, що відбувається в Лівії, дивує практично цілковита відсутність інтересу до неї з боку держав, які так жваво розпочали війну в 2011 році».

У липні прем’єр-міністр країни Абдалла Абдуррахман аль Тані звернувся по допомогу до світової спільноти і НАТО, попрохавши завдати повітряних ударів по бунтівникам. Однак замість цього західні країни віддали розпорядження своїм дипломатам у Лівії якнайшвидше пакувати валізи.

Без Полковника

Перехід від диктатури до демократії не вдався. Сили, що боролися спочатку з М.Каддафі, а нині одна з одною, так і не змогли порозумітися. Впродовж трьох років у Загальному національному конгресі тривала боротьба між «Братами-мусульманами», яких представляла Партія справедливості і будівництва, і світським Альянсом національних сил (АНС).

Згодом відбувся перелом на користь ісламістів. У березні 2013 року в Лівії ухвалено закон, що забороняє світським політикам і керівництву АНС займати державні посади. Однак до кінця 2013 року ісламісти втратили свій авторитет серед місцевого населення. Тому на виборах 25 червня 2014 р. у новому парламенті переважну більшість голосів отримали прихильники світської держави і федералізації країни. В решті-решт радикали вирішили повернути втрачену владу військовим шляхом.

У травні 2014 року генерал Халіфа Хафтар, який раніше був прихильником лідера Джамахирії, а під час революції підтримав повстанців, оголосив про початок операції «Гідність Лівії». Прихильник світської влади розпочав наступ на сході Лівії — в Бенгазі. До нього приєдналися не тільки колишні військові Полковника, а й місцеві мешканці, втомлені від ісламістів.

Зараз Лівія поділена на зони впливу, кожну з яких контролюють озброєні до зубів підрозділи. На звання «переможців», якщо їх так можна назвати, претендують три групи: це люди з Бенгазі, які розпочали революцію, люди з Місурати — міста, від якого після 3-місячних боїв практично нічого не лишилося. Вони чинили найбільший опір військам М.Каддафі. А повстанці в лівійській столиці, у свою чергу, стверджують, що саме вони завдали останнього удару по військах лідера Джамахирії, захопили та вбили його.

До того ж найбільше нафти добувають на сході, в Киренаїкі. Тому не дивно, що місцеві жителі заявляють про своє бажання вийти зі складу Лівії. На відміну від Сирії та Іраку, це не класова боротьба, а війна місцевих міліцій. Крім того, з’явилося багато молоді, яка брала участь у воєнних діях. Ці люди не хочуть здавати зброю і йти працювати.

Серйозні побоювання у сусідніх країн викликає те, що Лівія перетворюється на регіональний центр ісламізму. Сюди стікаються джихадисти з різних арабських країн. Своїм головним завданням вони вважають проникнення на територію держав, світські уряди яких і так насилу стримують натиск ісламістів.

Знайти вихід із ситуації, що склалася, непросто. Побудова централізованої демократичної держави в Лівії зараз навряд чи можлива. Диктатура є також малоймовірно, оскільки в країні немає харизматичного лідера національного масштабу, здатного згуртувати загал. І не виключено, що суверенна держава, яка існувала понад 60 років, незабаром узагалі зникне.