Гроші варті зобов’язань

Чому суди відхиляють доводи відповідачів про зменшення розміру їх відповідальності перед кредиторами?

Оскільки стягнення боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь період прострочення та 3% річних від простроченої суми не є неустойкою, а ст.625 Цивільного кодексу не передбачає можливості зменшення судом її розміру, то видається правильною позиція судів, які відхиляють доводи відповідачів про зменшення розміру цієї відповідальності. У той же час необхідно враховувати, що стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності, тому на суму неустойки не нараховуються проценти. Про це й не тільки йдеться в запропонованій частині аналізу практики застосування ст.625 ЦК в цивільному судочинстві, який здійснено Верховним Судом.

За несвоєчасність доведеться заплатити

Під час проведення аналізу виявлено, що серед спорів, пов’язаних з відповідальністю за порушення грошового зобов’язання, найпоширенішими є спори, які виникають з договорів позики, кредиту та банківського вкладу. Виникнення таких спорів у більшості випадків зумовлене порушенням позичальником договору в частині виконання зобов’язання належним чином і в установлений відповідно до умов договору строк.

Предметом договору позики можуть бути як кошти, так і інші речі, визначені родовими ознаками (ст.1046 ЦК). У ч.1 ст.1050 ЦК сказано: «Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549—552 цього Кодексу...» З огляду на аналіз наведених правових норм слід дійти висновку, що порушення боржником умов договору позики, коли його об’єктом є інші речі, відмінні від грошей, не може бути підставою для застосування відповідальності, передбаченої ч.2 ст.625 ЦК.

Згідно з положеннями ст.1054 та ст.1058 ЦК предметом кредитного договору та договору банківського вкладу можуть бути лише кошти. Відповідно, при вирішенні спорів, пов’язаних з неналежним виконанням зобов’язань, що випливають із зазначених договорів, підлягає застосуванню ч.2 ст.625 ЦК.

За змістом стст.526 та 1058 ЦК, зобов’язання фінустанови щодо повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення останнього вкладнику готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад у разі переказування на поточний рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого можна зняти кошти чи проводити ними розрахунки з допомогою платіжної банківської картки).

Неоднозначним для судової практики є питання, пов’язане з правомірністю нарахування позивачем 3% річних на суму заборгованості зі сплати процентів, передбачених кредитним договором, договором позики та банківського вкладу. Вирішуючи його, суди мають керуватися тим, що 3% річних повин­ні нараховуватися на суму основного боргу без урахування вже нарахованих процентів за користування чужими коштами, якщо в обов’язкових для сторін правилах чи договорі немає прямої вказівки щодо іншого порядку нарахування процентів.

Частиною 6 ст.1061 ЦК встановлено, що «проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу». У зв’язку із цим необхідно враховувати, що у випадку збільшення вкладу на суму невитребуваних процентів відсотки, які стягуються у зв’язку з простроченням повернення вкладу, що передбачені ч.2 ст.625 ЦК, нараховуються на всю суму вкладу, збільшеного на суму невитребуваних процентів.

Відповідно до ст.1073 ЦК «у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом». Таким чином, якщо відбулося прострочення банком операцій за рахунком, у клієнта з’являється підстава вимагати відповідно до ст.625 ЦК сплати процентів, а відповідно до вимог ст.623 ЦК — відшкодування завданих збитків, якщо іншого не встановлено законом.

Судам слід мати на увазі, що передбачені ст.32 закону «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» від 5.04.2001 №2346-III спеціальні правила щодо відповідальності банків при здійсненні переказу у вигляді сплати пені не виключають застосування ст.625 ЦК.

Складне зобов’язання та «комунальна» категорія

Складним для судової практики є питання щодо застосування положень ст.625 ЦК під час вирішення спорів, пов’язаних із виконанням договорів про надання послуг.

За змістом ч.1 ст.901, ч.1 ст.903 ЦК, «за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором»; «якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором».

Таким чином, договір про надання послуг є зобов’язанням, що складається з двох органічно поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому виконавець має надати послугу, а замовник наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати.

Беручи до уваги зазначене, правовідносини, які склалися на підставі договору про надання послуг, є грошовим зобов’язанням, і, зважаючи на таку юридичну природу правовідносин сторін, на них поширюється дія ч.2 ст.625 ЦК як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання (постанова ВС від 14.11.2011 у справі №6-40цс11).

Неоднаковою є практика розгляду судами справ, що стосуються невиконання або неналежного виконання договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Вирішуючи спори цієї категорії, судам слід ураховувати, що правовідносини, які склалися між сторонами на підставі договору про надання житлово-комунальних послуг, є грошовими зобов’язаннями, в яких, серед інших прав і обов’язків сторін, на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов’язок щодо оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (ч.1 ст.509 ЦК) — вимагати сплату грошей за надані послуги. Таким чином, з огляду на юридичну природу правовідносин як грошових зобов’язань на них поширюється дія ч.2 ст.625 ЦК як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання. Передбачена п.10 ч.3 ст.20 закону «Про житлово-комунальні послуги» від 24.06.2004 №1875-IV норма щодо відповідальності боржника в разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування наслідків ч.2 ст.625 ЦК (постанови ВС від 20.06.2012 у справі №6-68цс12, від 30.10.2013 у справі №6-59цс13).

Крім того, у судах сформувалася неоднакова практика вирішення питання щодо застосування положень ч.2 ст.625 ЦК у випадку відсутності між сторонами договору на надання житлово-комунальних послуг, але за наявності між ними фактичних відносин з надання таких послуг.

Вирішуючи справи зазначеної категорії, судам слід мати на увазі, що відповідно до п.1 ч.3 ст.20 закону №1875-IV укладення договору на надання житлово-комунальних послуг визначено як обов’язок, а не право сторін, а тому відсутність договірних правовідносин не є підставою для відмови в стягненні з відповідача коштів за надані житлово-комунальні послуги. Таким чином, видається правильною практика судів, які за відсутності договірних відносин, але за наявності прострочення виконання грошового зобов’язання щодо сплати житлово-комунальних послуг покладають на боржника відповідальність, передбачену ч.2 ст.625 ЦК. Ця позиція підтверджується практикою Верховного Суду (постанова від 30.10.2013 у справі №6-59цс13).

Гарантія для кредитора

Правильними є висновки судів про необхідність застосування ст.625 ЦК в разі порушення грошового зобов’язання в спорах, які виникають з договорів страхування. Оскільки зобов’язання страховиків при настанні страхового випадку зводиться до здійснення страхової виплати, воно є грошовим і в разі прострочення його виконання настає відповідальність, передбачена ч.2 ст.625 ЦК, зокрема сплата суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми (аналіз ВС від 30.06.2011 судової практики розгляду цивільних справ, що виникають із договорів страхування).

Аналогічна правова позиція підтверджена й практикою Верховного Суду (постанова від 6.06.2012 у справі №6-49цс12).

При вирішенні судами спорів, пов’язаних з виконанням договорів поруки, необхідно враховувати, що з огляду на ч.2 ст.554 ЦК «поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки». Беручи до уваги додатковий характер зобов’язання поручителя, кредитор має право вимагати стягнення з поручителя відсотків у зв’язку з простроченням виконання грошового зобов’язання, забезпеченого порукою, на основі ч.2 ст.625 ЦК до фактичного погашення боргу. При цьому проценти нараховуються в порядку й розмірі, в яких вони підлягають відшкодуванню боржником за основним зобов’язанням, якщо іншого не встановлено договором поруки.

Відповідно до ч.2 ст.556 ЦК «до поручителя, який виконав зобов’язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов’язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання». Поручитель набуває права вимагати від боржника виконання зобов’язання в тому обсязі, в якому він сам виконав вимоги кредитора, тобто повністю або частково, з урахуванням сплачених відсотків, неустойки, відшкодування збитків і судових витрат кредитора. Слід мати на увазі, що проценти згідно з ч.2 ст.625 ЦК нараховуються на всю виплачену поручителем за боржника суму, включаючи збитки, неустойку, сплачені кредитору проценти тощо, крім передбачених договором поруки сум санкцій, сплачених поручителем у зв’язку з власним простроченням. Оскільки після задоволення поручителем вимог кредитора основ­не зобов’язання вважається повністю або частково виконаним, поручитель не має права вимагати від боржника сплати відсотків, визначених умовами зобов’язання, забезпеченого порукою, з моменту погашення вимог кредитора.

Зобов’язання гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії є грошовим. Відповідно до абз.2 ст.566 ЦК «у разі порушення гарантом свого обов’язку його відповідальність перед кредитором не обме­жується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії». Таким чином, за відсутності в гарантії інших умов кредитор має право вимагати від гаранта, що порушив свій обов’язок, сплатити грошову суму, виплатити проценти, передбачені ч.2 ст.625 ЦК.

Відповідальність, незалежна одна від одної

При розгляді судами справ щодо застосування відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК, разом з неустойкою, яка встановлена іншим законом чи договором, та процентів за правомірне користування коштами виникало питання щодо можливості одночасного застосування відповідальності, передбаченої стст.625 та 549 ЦК, а саме — сплати неустойки у вигляді штрафу та пені.

Вирішуючи це питання, слід мати на увазі, що відповідальність, передбачена ст.625 ЦК, є особливою мірою відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання й може застосовуватися незалежно від застосування кредитором інших видів відповідальності або інших забезпечувальних заходів, зокрема неустойки. Беручи до уваги подібність правової природи стст.549 (щодо сплати пені) та 625 ЦК (щодо сплати 3% річних), передбачена цими статтями відповідальність може застосовуватися незалежно одна від одної. Чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі різних видів забезпечення зобов’язань. При цьому нарахування та стягнення неустойки (пені) в разі прострочення виконання зобов’язання (ст.549 ЦК) є правом кредитора, реалізація якого жодним чином не залежить від застосування інших видів цивільно-правової відповідальності, передбачених законом за порушення зобов’язання (ст.625 ЦК).

З огляду на зазначене слід уважати правильною позицію судів, відповідно до якої заходи відповідальності за порушення грошового зобов’язання та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлено (аналогічна позиція виражена в постановах ВС від 6.06.2012 у справі №6-49цс12, від 30.10.2013 у справі №6-59цс13).

Також суди допускають помилки, які полягають у застосуванні передбачених законодавством обмежень, що є характерними для неустойки, до ст.625 ЦК. Це обмеження, які стосуються строків стягнення неустойки — позов­на давність в один рік (ч.2 ст.258 ЦК), та обмеження, що стосуються розміру неустойки (ст.551 ЦК).

Наприклад, п.1 ч.2 ст.258 ЦК встановлюється спеціальна позовна давність в один рік до вимог про стягнення неустойки. Зважаючи на те, що передбачені ч.2 ст.625 ЦК наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання не є неустойкою, положення про скорочену позовну давність в один рік стосується лише вимог про стягнення неустойки й не регулює питання стосовно стягнення боргу з урахуванням відповідальності, передбаченої ч.2 ст.625 ЦК. Відповідно до позовних вимог щодо застосування відповідальності, передбаченої ст.625 ЦК, встановлений загальний строк позовної давності тривалістю у 3 роки (ст.257 ЦК), який може бути збільшений за домовленістю сторін (ст.259 ЦК). Аналіз судової практики засвідчив, що суди не завжди враховують ці обставини.

Так, 11 грудня 2012 р. Апеляційний суд Вінницької області під час розгляду справи про стягнення інфляційних витрат та 3% річних скасував рішення суду першої інстанції, яким задоволено позов, та застосував положення ч.2 ст.258 ЦК про спеціальну позовну давність.

Відповідно до ч.3 ст.551 ЦК «розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення». Оскільки стягнення боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь період прострочення та 3% річних від простроченої суми не є неустойкою, а ст.625 ЦК не передбачає можливості зменшення судом її розміру, видається правильною позиція судів, які відхиляють доводи відповідачів про зменшення розміру цієї відповідальності.

Слід також мати на увазі, що до ст.625 ЦК не застосовуються положення ст.616 цього кодексу, яка передбачає правові наслідки порушення зобов’язання з вини кредитора. Положеннями цієї статті суду надається «право зменшити розмір збитків та неустойки», спеціальні ж правила відповідальності боржника за грошовим зобов’язанням у зв’язку з простроченням кредитора передбачені ч.4 ст.613 ЦК.

Суди в окремих випадках не враховували положень зазначених статей та зменшували розмір процентів, які стягувалися на підставі ч.2 ст.625 ЦК (рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 16.10.2012 у справі №0910/949/2012, скасоване рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 3.10.2013).

Матеріали аналізу свідчать, що під час вирішення справ цієї категорії також були випадки безпідставного зменшення розміру інфляційних нарахувань, передбачених ч.2 ст.625 ЦК (рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 23.10.2012 у справі №709/991/12).

Необхідно враховувати, що, оскільки стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності, на суму неустойки не нараховуються проценти (ч.2 ст.550 ЦК). Під процентами в цьому випадку слід розуміти відсотки за користування чужими коштами, стягнення яких передбачене ст.536 ЦК, та відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов’язання, які стягуються відповідно до ч.2 ст.625 ЦК.