Феміда на холостому ходу

Сергій ДЕМЧЕНКО: «Неефективність механізму виконання рішень зводить нанівець захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб»

Років 10 тому, під час інтерв’ю з одним із провідних українських юристів, виник спір про те, чи поширюється поняття «розумні строки» з ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на процес виконання рішень. На той час панувала думка, що правосуддя завершується проголошенням остаточного вердикту. Та штрафні санкції для держави від Страсбурга невдовзі переконали українських правників у зворотному.

Проте ні конституційна норма про обов’язковість виконання рішення суду, ні зайві бюджетні витрати на виплати компенсацій за тяганину у виконавчому провадженні не змінили ситуацію за цей час. «Загубилася» ця проблема і під час «малої судової реформи» 2001 року, не згадують голосно про неї й сьогодні. Може, тому, що вона притаманна не стільки кримінальному чи адміністративному, скільки цивільному, а особливо — господарському судочинству. Адже, як свідчить статистика, тільки кожне третє, а то й десяте рішення судів господарської юрисдикції втілюється в життя.

Аби з’ясувати, чим зумолена проблема, та які заходи можуть зрушити з місця вітчизняну машину виконавчого провадження, «ЗіБ» звернувся по коментарі до голови Вищого господарського суду, заслуженого юриста України Сергія ДЕМЧЕНКА.

«Поняттям «правосуддя» має охоплюватися не тільки вирішення спорів, а й виконання рішень»

— Сергію Федоровичу, у своїх виступах та інтерв’ю, зокрема для нашого тижневика, ви неодноразово наголошували на гостроті проблеми несвоєчасного виконання судових рішень. Чи є можливість прискорити її розв’язання?
— Так, одним з таких заходів є подання до Конституційного Суду, яке ми підготували. Адже є необхідність з’ясування питання, чи включає в себе поняття «правосуддя» й примусове відновлення порушеного права у виконавчому провадженні. Наша позиція грунтується на положеннях п.9 ч.3 ст.129 та ч.1 ст.124 Конституції, згідно з якими до основних засад судочинства віднесено обов’язковість рішень суду, а правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Крім того, в ч.1 ст.1 закону «Про виконавче провадження» вказано, що воно є завершальною стадією судового провадження.
— Частина українських юристів дотримується позиції, що відновлення справедливості завершується винесенням судового рішення. Наскільки я зрозумів, ви вважаєте, що цей процес триває до завершення виконавчого провадження?
— Поняттям «правосуддя», на мою думку, в широкому розумінні цього слова, має охоплюватися не тільки вирішення спорів, а й виконання рішень. Захист права здебільшого не закінчується розглядом справи, а вимагає реального виконання судового рішення, включаючи вжиття для цього примусових заходів. І саме виконання рішення завершує діяльність щодо здійснення правосуддя та, відповідно, завершує процес захисту права.
Примусове здійснення матеріального права в порядку виконавчого провадження відбувається лише на підставі вже прийнятого у справі рішення. Тобто між нормою права і правовідносинами, що виникли до і незалежно від судового провадження, та примусовим здійсненням прав і обов’язків завжди стоїть акт правосуддя. Примусове виконання судового рішення — це одночасної виконання приписів як матеріального права, так і судового рішення, винесеного на підставі відповідної норми. Тобто у виконавчому провадженні досягається безпосереднє здійснення суб’єктивного права та відповідного йому обов’язку. При цьому виконується припис тієї самої норми матеріального права, яка була застосована судом при винесенні рішення і яка ще раніше, до судового провадження, слугувала підставою виникнення прав та обов’язків сторін. Тому шляхом примусового виконання рішення відбувається реалізація норми матеріального права.
Можна констатувати, що примусове виконання судового рішення завершує процес реалізації норми матеріального права. Цей процес розпочався, коли відбувся юридичний факт і виникли конкретні правовідносини, продовжився відповідним зверненням до суду, розглядом справи і прийняттям у ній рішення та, нарешті, закінчується його примусовим виконанням, яке являє собою логічну стадію (етап) у процесі реалізації норми матеріального права.
— Але ж виконавці мають дещо іншу функцію— відновити порушені права позивача, не оцінюючи їх з погляду законності. І цей процес відбувається фактично автономно від суду, крім випадків оскарження дій чи бездіяльності самого виконавця.
— Діяльність із примусового виконання судових рішень урегульована правом і проходить у формі процесуальних правовідносин. Структура правовідносин у виконавчому провадженні є більш складною порівняно з іншими стадіями, оскільки, крім суду, до них включається ще один суб’єкт владних повноважень — державна виконавча служба, що є самостійним суб’єктом процесуальних відносин, які виникають на стадії виконання рішення. З моменту пред’явлення виконавчого документа і відкриття провадження та доки виконання за ним не завершиться, на органах ДВС лежить обов’язок втілити судове рішення в життя (крім випадків, установлених законом).
Відносини органів ДВС та суду є процесуальними, оскільки суд контролює діяльність державних виконавців щодо звернення до виконання судових рішень, вирішує питання відстрочки або розстрочки, зміни способу та порядку, зупинення чи повороту виконання рішення, а також розглядає скарги на дії або бездіяльність органів ДВС. На цій стадії провадження складаються правовідносини, що, зокрема, передбачають право стягувача на примусове виконання судового рішення та обов’язок органів ДВС довести це рішення до виконання.
Отже, примусове виконання є органічною складовою судового провадження, його завершальною стадією. Єдність цієї стадії з іншими стадіями зумовлюється тим, що весь судовий процес, уключаючи стадію виконання, є єдиним процесом примусової реалізації норми матеріального права в установленій для неї процесуальній формі.

«Сьогодні ДВС є слабкою ланкою механізму захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб»

— Однак і законодавець, напевне,не на порожньому місці вирішив виокремити цю стадію і передав процес виконання рішень до рук другої гілки влади? Як розподілялися ці функції раніше?
— Вітчизняна система виконання судових рішень пройшла досить складний шлях реформ. У дореволюційному періоді (до 1917 року) виконання судових рішень розглядалось як складова судової діяльності. За часів радянської влади виконавче провадження було завершальною стадією цивільного та арбітражного процесів, що здійснювалася судовими виконавцями. Такий підхід підкріплювався тим, що норми, які регулювали взаємодію суду і судових виконавців, містилися в Цивільному процесуальному кодексі.
Після набуття в 1991 році Україною незалежності проблемами виконання судових рішень протягом 8 років також продовжувала опікуватися судова влада. І лише з прийняттям у 1996 році нової Конституції змінилися підходи до державотворення, що позначилось і на системі виконання судових рішень. Відповідно, в березні 1998 та квітні 1999 року були ухвалені нові законодавчі акти. Згідно з ч.1 ст.2 закону «Про виконавче провадження» та ч.1 ст.1 закону «Про державну виконавчу службу» примусове виконання рішень судів було покладено на ДВС, яка ввійшла до системи органів Міністерства юстиції.
— Проте в судів є можливість контролювати процес виконання рішень…
— Дійсно, приписами стст.23, 27 і 40 закону «Про судоустрій України» на суддів місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судів покладено контроль за своєчасним зверненням до виконання постановлених рішень.
Норми закону «Про виконавче провадження» передбачають обов’язок державного виконавця направляти органу, який видав виконавчий документ, копії постанов про:
- відкриття (ч.5 ст.24);
- зупинення (ч.1 ст.36);
- закінчення (ч.2 ст.37);
- відновлення (ч.3 ст.41) виконавчого провадження.
Водночас практика дотримання цих вимог стосовно наказів господарських судів свідчить, що державні виконавці часто не виконують приписів закону. Це, звичайно ж, перешкоджає контролю за своєчасним зверненням до виконання виданих наказів та за результатами їх виконання.
— Тобто бракує не повноважень судів для контролю за державними виконавцями, а відповідальності останніх за недотримання вимог закону?
— Ні, наявних повноважень вочевидь недостатньо, бо фактично відсутня належна взаємодія судів та органів ДВС. І про це свідчать дані органів ДВС, за якими показники виконання рішень господарських судів коливаються в межах 10—30%. Як наслідок, порушуються приписи ч.5 ст.124 Конституції, згідно з якими всі судові рішення є обов’язковими до виконання. Це надзвичайно прикре явище. Адже складається ситуація, що ми виносимо рішення, котрі не виконуються, а тому набувають ознак декларативності…
Крім цього, проведений аналіз стану виконання рішень господарських судів засвідчив, що визначені ст.25 закону «Про виконавче провадження» строки здійснення такого провадження не дотримуються, а в деяких випадках судові рішення не виконуються роками.
Це також підтверджує статистика. Зокрема, в переважній частині  рішень, прийнятих у справах проти України, розглянутих Європейським судом з прав людини, вказано на порушення Україною зобов’язань за конвенцією щодо гарантування дотримання права особи на здійснення виконавчого провадження протягом розумного строку. Виплата компенсації за кожне таке порушення призводить до значних виплат із держбюджету і при цьому не завжди гарантує можливість відновлення порушеного права внаслідок несвоєчасного виконання рішення суду.
Сьогодні ДВС є слабкою ланкою механізму захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, оскільки не забезпечує виконання передбачених ч.2 ст.1 закону «Про державну виконавчу службу» завдань щодо своєчасного, повного й неупередженого примусового виконання рішень. Натомість, оскільки виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, неефективність правового механізму виконання рішень судів фактично зводить нанівець захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, знижує авторитет органів судової влади.
Негаразди з виконавчим провадженням укотре доводять, що в жодному разі не можна нехтувати національним досвідом і доводити до абсурду запозичення всього закордонного, зокрема європейського. Практика свідчить, що не все запозичене за кордоном є дієвим у нас. Це, зокрема, відбувається через: 
- невідповідність нововведень традиціям країни;
- відсутність відповідного рівня правосвідомості громадян;
- небажання виконувати судові рішення за будь-яких умов тощо.

«Послаблення судового контролю призвело до погіршення стану виконання рішень»

— Отже, ви пропонуєте повернутися на вихідні позиції та навантажити суди ще й виконанням своїх рішень? А як же бути з поділом влади? Адже навіть у назві «ДВС» присутній прикметник «виконавча».
— Конституційний принцип побудови державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову не може бути обгрунтуванням відокремлення виконавчого провадження від здійснення правосуддя та віднесення його до управлінської діяльності. У системі поділу влади кожна гілка виглядає як орган або уособлена група державних органів певного функціонального спрямування. Органи виконавчої влади здійснюють управлінську діяльність у сфері виконання законів, інших нормативно-правових актів, а суди здійснюють правосуддя — розв’язання конфліктів у суспільстві, що мають правовий зміст.
Тому не можна погодитися з тим, що захист матеріального права здійснюється спочатку органами судової влади — шляхом розгляду справ та прийняття в них рішень, а потім органами виконавчої влади. Необхідно також ураховувати, що процесуальна форма — найбільш гарантована. Оскільки діяльність адміністративних органів будується на інших принципах, то виконання ними судових рішень має своїм наслідком певні втрати в системі гарантій при здійсненні цього провадження.
— Для того аби повернути судам повноваження з виконання їхніх рішень, достатньо прийняти новий закон про виконавче провадження чи, як пропонують окремі юристи, доведеться розробляти загальний виконавчо-процесуальний кодекс?
— На мою думку, немає принципового значення, як закріплені в чинному законодавстві правові норми, що регулюють процес виконання судового рішення: викладені як відповідні глави процесуальних кодексів чи виокремлені в самостійний нормативний акт. Головне, щоб вони складали органічне ціле з процесуальним законодавством, яке регулює діяльність судових органів цивільного, господарського чи адміністративного видів юрисдикції, доповнюючи його відповідними правовими процедурами і механізмами, спроможними забезпечити реальне виконання приписів судових актів.
А основними аргументами на користь визнання виконання рішень складовою правосуддя є:
- нерозривний зв’язок виконавчого провадження з попередніми стадіями, що зумовлюється єдністю цілей правосуддя, які полягають у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави;
-те, що виконання рішень відбувається в процесуальній формі, чим забезпечуються гарантії прав усіх осіб, котрі беруть участь у виконанні актів правосуддя;
- те, що при виконанні рішень суд залишається головним і активним його учасником.
На користь такого висновку свідчить і судова практика Європейського суду з прав людини.
Будь-який судовий процес повинен завершуватися реалізацією рішення, що набрало законної сили. Саме на стадії реалізації прав, обов’язків, охоронюваних законом інтересів, підтверджених рішенням суду, відбувається їхній реальний захист. Реалізація судового рішення виступає показником соціально справедливого розгляду конфлікту, життєвості застосованого судом закону, його авторитету, а також ефективності правосуддя.
— Отже, відокремлення виконавчої служби від судової системи та підпорядкування її Мін’юсту було помилкою?
— Я б сказав навіть більше: кроком, спрямованим на руйнування принципу обов’язковості судових рішень. Бо послаблення судового контролю призвело до погіршення стану виконання рішень, зменшення довіри до правосуддя, що в підсумку стало чинником формування недовіри суспільства не тільки до судової системи, а й до державної влади в цілому.
Натомість маємо вітчизняний (у минулому) і зарубіжний досвід (Казахстан, Білорусь), коли питання виконання судових рішень ефективно вирішується в межах самої судової системи. Наприклад, у Республіці Білорусь система примусового виконання включає в себе дві окремо співіснуючі структури: судових виконавців загальних судів і судових виконавців господарських судів. Десятирічний досвід функціонування Служби судових виконавців господарських судів Білорусі себе цілком виправдав.
Незадовільний стан справ із виконання судових рішень в Україні свідчить, що положення стст.124 і 129 Конституції залишаються нереалізованими. Через те і виникла, на моє переконання, нагальна потреба в її реформуванні.
— Якщо перетворювати, то в якому напрямі? Лунали, наприклад, пропозиції передати виконавче провадження недержавним установам і в такий спосіб зекономити державні кошти, що витрачаються на утримання ДВС.
— Дійсно, приватні структури за рахунок боржників (отримуючи від них певні відрахування) більш ефективно виконували б судові рішення. Бо фінансовий інтерес робить відповідну структуру послідовною, активною, оперативною. І невідступною. Звісно, за чужі гроші вона (ця структура) саме такою й буде.
Проте поставмо себе на місце боржника. Особливо коли він став неспроможним платити за борги в результаті недолугої економічної політики в державі чи злочинних проявів у економічній сфері. І потім, навіщо віддавати гроші боржника (гонорар за виконання судового рішення) приватній структурі? Ці кошти можна залишити в повному розпорядженні того суду, який прийняв рішення і виконав його!
Сьогодні в Україні створено чимало «відгодівельних пунктів» для різного роду охочих заробити на чужій біді. Так, ми віддали в приватні руки розпорядження майном збанкрутілих бізнес-структур, а чому б відповідну плату за цю роботу не спрямувати на рахунок суду? Все це можна зробити. Лише потрібна політична воля й бажання зменшити навантаження на держбюджет.
До речі, про бюджет. Подивіться в довідники з переліком державних установ. І ви побачите, які ми багаті. Як багато людей, отримуючи заробітну плату з держбюджету, опікуються нашим з вами щастям. Подумаймо разом, від яких послуг на шляху до світлого майбутнього можна відмовитись. То буде дуже велика сума зекономлених грошей.
Отже, в реформуванні правосуддя слід використовувати не тільки суто юридичний інтелект...

Розмову вів
Роман ЧИМНИЙ