ВГС відзначає день народження

21 рік тому в Україні виник перший спеціалізований суд

Вищому господарському суду 4 червня виповнюється 21 рік. Цього дня у 1991 р. Верховна Рада прийняла закон «Про арбітражний суд». Пройдений історичний шлях засвідчує, що судовий захист прав та інтересів учасників господарських відносин є необхідним для розвитку національної економіки та правової держави. Щиро вітаючи господарські суди з річницею створення вітчизняної системи економічних судів, хочеться нагадати про основні віхи в їх розбудові.

Робота під короною

Початок створення арбітражних судів на території України історики відраховують з 1807 р. Саме тоді був заснований комерційний суд в Одесі. Пізніше такі суди були утворені у Феодосії (1819 р.) та Ізмаїлі (1824 р.).

Цікаво, що після цього тільки 14 травня 1832 р. російський імператор Микола І видав указ про створення комерційних судів. Цей акт детально регламентував організацію комерційних судів, визначав їх компетенцію та процедуру розгляду справ і містив 382 параграфи.

Потім було прийнято Статут торгового судочинства, який складався з 15 глав. Окремі з них мали такі назви:

«Підсудність справ»;

«Виклик та явка в суд»;

«Про відвід судді та членів суду»;

«Порядок слухання сторін»;

«Розгляд спору через посередників» (офіційно передбачено можливість передання спору на вирішення третейського суду);

«Про загальні докази у справі»;

«Про особливого роду письмові докази»;

«Про рішення комерційного суду та його виконання».

У 1864 р. у Російській імперії відбулася судова реформа. Комерційні суди почали вирішувати спори не тільки на підставі Статуту торгового судочинства, а й відповідно до Статуту цивільного судочинства. Особливістю провадження в комерційних судах імперії стало прагнення швидкого розгляду справ.

Від революції до війни

Декретом про суд №1 у 1917 р. радянська влада ліквідувала всі без винятку судові установи Російської імперії. Статтею 15 декрету про суди №2 встановлювалося, що позови між державними органами не допускаються. У період громадянської війни управління народним господарством здійснювалося жорсткими адміністративними методами, було суворо централізоване й зосереджувалося в головних управліннях народних комісарів. Вони ж, крім іншого розглядали спори.

Після закінчення громадянської війни було розпочато нову економічну політику. Згідно з нею повну натуралізацію народного господарства змінили товарно-грошові відносини.

У 1921 р. відбулася також господарська реформа, якою впроваджено комерційний розрахунок. Підприємствам надали повну оперативну й майнову самостійність, проте залишили панування державної власності та командно-адміністративні засади управління. Із запровадженням та розвитком господарських правовідносин зросла кількість спірних питань, розгляд яких спричинив ускладнення діяльності органів державного управління. Тому виникла потреба у створені спеціальних органів для вирішення спірних питань, що виникали між підприємствами й організаціями.

Як наслідок, 12 вересня 1922 р. постановою ЦВК й Раднаркому затверджено Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та організаціями. Того ж року прийнято постанову Раднаркому УCРР про організацію Вищої арбітражної комісії УCРР. Систему республіканських і місцевих державних арбітражних комісій очолила Арбітражна комісія при Раді праці та оборони.

Згодом були утворені арбітражні комісії: в столиці — Вища арбітражна комісія при Українській економічній раді, а на місцях — при губернських економічних радах. Поряд з державними арбітражними комісіями в той час діяли Арбітражна комісія при Вищій раді народного господарства та арбітражні комісії при її місцевих органах (промбюро, губраднаргоспах).

До компетенції Вищої арбітражної комісії було віднесено:

вирішення спорів, у яких хоча б однією зі сторін є центральна установа або об’єднання;

спори між підприємствами та установами різних губерній;

розгляд скарг на рішення місцевих арбітражних комісій;

перегляд справ, розглянутих Вищою та місцевими арбітражними комісіями.

Порядок вирішення спорів у арбітражних комісіях був подібний до судового. Провадження в справах здійснювалося за правилами цивільно-процесуальних кодексів союзних республік. Справи розглядалися колегіально головуючим і двома членами арбітражної комісії, один з яких мав бути юристом, інший — господарником. Проте таке поєднання функцій органів господарського керівництва й суду в жорстких умовах адміністративної системи було безуспішним. Повноваження та функції арбітражних комісій не відповідали поставленим завданням:

додержанню законності;

дотримання договірної та планової дисципліни;

зміцненню господарського розрахунку тощо.

У зв’язку із цим 25.02.31 постановою ЦВК і РНК УСРР арбітражні комісії були ліквідовані.

Того ж року затверджено Положення про державний арбітраж. Його було засновано для вирішення майнових спорів між організаціями. Оскільки робота Держарбітражу безпосередньо пов’язувалася з управлінням економікою, він належав до системи загальносоюзних, республіканських та місцевих органів державного управління й підпорядковувався безпосередньо уряду СРСР, урядам союзних республік, а на місцях — виконкомам рад.

Так само у 1931 р. утворено Державний арбітраж при Раді народних комісарів УСРР та міжрайонні органи державного арбітражу в Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську та Сталіні (нині — Донецьк). Проте вже в 1932-му міжрайонні органи державного арбітражу були ліквідовані й утворені відповідні структури при облвиконкомах усіх областей УСРР.

У період Другої світової війни Держарбітраж припинив свою роботу. У ході евакуації державних установ з Києва всі документи загального діловодства було знищено, а тому не збереглося відомостей про роботу арбітражу із середини 1930-х і до початку 1940-х рр.

Воєнні та післявоєнні часи

Поновлення роботи Держарбітражу при РНК УРСР у Харкові відбулося вже у IV кварталі 1943 р. У січні 1944-го Держарбітраж разом з Урядом УРСР переїхав до Києва. До кінця року було поновлено роботу органів арбітражу в усіх областях УРСР за винятком Рівненської, Волинської, Тернопільської та Станіславської (у 1962 р. перейменована на Івано-Франківську). Неукомплектованість штату та нечисленність апарату не завадили Держарбітражу активно сприяти післявоєнній відбудові.

У 1946 р. у зв’язку з перетворенням Ради народних комісарів СРСР на Раду міністрів СРСР і Рад народних комісарів союзних республік на Ради міністрів союзних республік Держарбітраж при РНК УРСР став іменуватися Державним арбітражем при Раді Міністрів УРСР.

На початку 1960-х затверджено нове положення про цю структуру, що мало ряд суттєвих новел. Зокрема, органи арбітражу отримали повноваження стягувати з підприємств та організацій штрафи за ухилення від добровільного виконання рішень. А за кілька років відбулась економічна реформа, яка зумовила посилення ролі державного арбітражу в системі управління народним господарством.

У січні 1974 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову «Про подальше вдосконалення організації діяльності органів Держарбітражу». Він стає єдиною союзно-республіканською системою. Вводиться в дію централізований нагляд за законністю арбітражних рішень і таким чином забезпечується єдність практики у вирішенні господарських спорів, оскільки вищі органи отримали право скасовувати рішення нижчих інстанцій.

Наприкінці 1979 р. Верховна рада СРСР ухвалила закон «Про державний арбітраж в СРСР», на підставі якого Рада міністрів Союзу затвердила Положення про Державний арбітраж при РМ СРСР і Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами. Відповідно до цих актів РМ УРСР затвердила Положення про органи державного арбітражу в УРСР. Було створено спеціальні структурні підрозділи з вивчення причин, що породжують господарські спори, та для запобігання правопорушенням.

У 1987 р. Президія Верховної ради СРСР прийняла указ «Про внесення змін і доповнень до законодавства СРСР про Державний арбітраж». Незважаючи на суттєвий зв’язок з органами управління у вирішенні спорів органи Держарбітражу стали повністю незалежними.

Нове Положення про Державний арбітраж СРСР і нові Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами було затверджено у квітні 1988 р.

Незалежна Україна

Після ухвалення закону «Про арбітражний суд» в Україні з’явились органи, що здійснювали правосуддя в економічній сфері. Було засновано перший у країні спеціалізований суд.

Суттєві зміни правил роботи правосуддя в комерційній сфері відбулися 21 травня 2001 р. Тоді було прийнято, зокрема, акти «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний суд» та «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України». Арбітражні суди перейменовувалися на господарські, запроваджувалася триланкова система, створювалися апеляційна та касаційна інстанції для розгляду скарг на рішення місцевих судів.

Наступна судова реформа відбулася 7 липня 2010 р. Відтоді розд.ХІІ-2 Господарського процесуального кодексу в редакції закону «Про судоустрій і статус суддів» установлено порядок перегляду рішень «господарників» Верховним Судом і запроваджено допуск Вищим господарським судом справ до провадження.

Оцінюючи багатолітню історію господарських судів на теренах України, можемо відзначити, що ними був накопичений неоцінений досвід у сфері здійснення правосуддя. Це є одним з важливих кроків в утвердженні принципу верховенства права в незалежній Україні.

Зі святом вас, шановні колеги, здоров’я, натхнення й наснаги у вашій нелегкій праці на благо нашої держави.

P.S. За сприяння в підготовці цієї статті дякуємо працівникам історико-бібліотечного відділу ВГС.

НАТАЛІЯ ШАПТАЛА - суддя Конституційного Суду України; 

АНДРІЙ ПОТЬОМКІН - начальник відділу вивчення та узагальнення судової практики Вищого господарського суду України.