ВСС узагальнив умови відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки

У третій частині узагальнення судової практики щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (першу і другу частини узагальнення див. у №№18, 19—20), судді Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Дмитро ЛУСПЕНИК, Борис ГУЛЬКО та головний консультант управління вивчення та узагальнення судової практики ВСС Ганна ГРИДАСОВА звернули увагу на умови відповідальності.

Непереборна сила й умисел

 Відносини, що виникають у результаті завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, традиційно виділяють як спеціальний делікт у зв’язку з особливостями механізму завдання шкоди, а також умовами виникнення обов’язку її відшкодувати.

Порядок та умови відшкодування шкоди безпосередньо встановлено ЦК, відповідно до якого умовами відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є протиправність поведінки заподіювача шкоди; наявність цієї шкоди в потерпілого й причинного зв’язку між ними.

При цьому слід враховувати, що особливі правила ст.1187 ЦК діють тоді, коли шкоду завдано тими властивостями об’єкта, через які діяльність із ним визнається джерелом підвищеної небезпеки.

Головною особливістю відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є те, що володільця небезпечного об’єкта буде зобов’язано відшкодувати шкоду незалежно від вини цієї особи. Перед потерпілим несуть обов’язок відшкодувати завдану шкоду як винні, так і невинні володільці об’єктів, діяльність з якими є джерелом підвищеної небезпеки.

Так, З. звернулася до суду з позовом до Т. про відшкодування моральної шкоди, обгрунтовуючи позовні вимоги тим, що відповідач збив її своїм автомобілем, унаслідок чого вона отримала тілесні ушкодження.

Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 13.07.2009 позовні вимоги було задоволено частково.

Не погоджуючись із судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що в порушенні кримінальної справи за ст.286 КК стосовно нього відмовлено, а за висновками автотехнічної експертизи він не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода З.

Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, рішення суду першої інстанції залишено без змін із посиланням на те, що відповідальність у такому випадку відповідач несе за відсутності вини.

Разом із цим відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має межі, за якими відповідальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого.

Під умислом потерпілого слід розуміти усвідомлене бажання особи заподіяти шкоду. При цьому особа повинна розуміти значення своїх дій та мати змогу керувати ними.

Непереборною силою в такому випадку слід визнавати фактори об’єктивного характеру, причинно не пов’язані з джерелом підвищеної небезпеки. Шкідливі властивості самого джерела підвищеної небезпеки непереборною силою не є. Дія непереборної сили може бути спрямована як на об’єкт, діяльність з яким становить джерело підвищеної небезпеки, так і на осіб, які обслуговують цей об’єкт.

Обов’язок доведення умислу потерпілого або наявності непереборної сили законом покладається також на володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки діє цивільно-правова презумпція вини заподіювача шкоди.

Рішенням Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 22.05.2009 задоволено позов З. до ТОВ «РіфСервіс» про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої у зв’язку з отриманням тілесних ушкоджень під час відвідування атракціонів у аквапарку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач є володільцем джерела підвищеної небезпеки і відхилив його доводи про те, що тілесні ушкодження З. отримала внаслідок порушення нею правил експлуатації атракціонів і непереборної сили, якою слід вважати вітер швидкістю понад 10 м/сек.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13.01.2010 рішення міськрайонного суду залишено без змін.

Таким чином, володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкоду було заподіяно внаслідок непереборної сили. У подібних випадках причинний зв’язок встановлюється між дією непереборної сили і шкодою спричиненою. Відсутність однієї з підстав відповідальності, звичайно, виключає відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки.

 Необережність потерпілого

 Груба необережність потерпілого є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки закон не передбачає, що ця обставина звільняє володільця від відповідальності.

Відповідно до ч.2 ст.1193 ЦК якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня його вини розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

У п.2 постанови Пленуму Верхов­ного Суду «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 №6 роз’яснено: «Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено».

Як грубу необережність, зокрема, може бути враховано нетверезий стан, нехтування Правилами дорожнього руху і т.п.

Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 24.12.2009 з К. на користь С. було стягнуто на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ушкодження здоров’я, 6000 грн.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 6.04.2010 рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини висновок про відсутність грубої необе­режності потерпілої при завданні шкоди, а суму відшкодування зменшено до 4000 грн. із тих підстав, що С. переходила проїжджу частину дороги між автомобілями за 5—10 метрів від світлофору, тобто в неустановленому для переходу місці.

Частиною 3 ст.1193 ЦК передбачено, що вина потерпілого взагалі не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст.1195 ЦК, тобто витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо; у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та в разі відшкодування витрат на поховання.

^{Перед потерпілим несуть обов’язок відшкодувати завдану шкоду як винні, так і невинні володільці об’єктів, діяльність з якими є джерелом підвищеної небезпеки.}

К. звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок ДТП, обгрунтовуючи свої вимоги тим, що 27 жовтня 2008 року з вини водія О. сталася ДТП, у результаті чого К. було заподіяно тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості, через які К. перебував на стаціонарному лікуванні.

Рішенням Путивльського районного суду Сумської області від 31.05.2010 позовні вимоги К. до О., ПАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна іншуранс груп» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із положень ст.1195 ЦК, згідно з якою особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому додаткові витрати, зумовлені необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду.

Відповідно до ч.4 ст.1193 ЦК передбачено можливість врахування матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, і як наслідок — зменшення судом розміру відшкодування.

Згідно з роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27.03.1992 №6 ця норма застосовується в разі, коли відповідачем за таких обставин може бути тільки фізична особа та відшкодування шкоди в повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже скрутне матеріальне становище.

Так, рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 24.11.2010 (справа №2-384/10) стягнуто з Ф. на користь Львівської залізниці 64749 грн. завданої майнової шкоди та судові витрати.

В апеляційній скарзі позивач вказував на необгрунтоване застосування судом положень ст.1193 ЦК. Відповідач, у свою чергу в апеляційній скарзі посилався на те, що суд не взяв до уваги того факту, що у вчиненому є значна вина залізниці, оскільки грунтова дорога, яка веде через залізницю і якою він рухався, не була обладнана засобами сигналізації або перегороджена, тому просив скасувати рішення суду, а в позові до нього відмовити.

Відхиляючи апеляційні скарги та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Апеляційний суд Івано-Франківської області в ухвалі від 10.02.2011 вказав, що 18 червня 2009 року на нерегульованому залізничному переїзді перегону Букачівці—Бурштин Івано-Франківської дирекції Львівської залізниці Ф., керуючи належним йому на праві власності трактором Т-40, рухаючись грунтовою дорогою, діючи необережно, порушивши вимоги пп.20.2, 20.3 ПДР, самовільно виїхав на залізничний переїзд, обладнаний належно діючою звуковою та світловою сигналізацією, де вчинив зіткнення з пасажирським поїздом сполучення Львів — Чернівці. У результаті ДТП поїзд зійшов із залізничного полотна. Загальний розмір матеріальної шкоди, завданої позивачеві, становить 323745 грн. і підтверджується матеріалами кримінальної справи за обвинуваченням Ф. у вчиненні злочину, передбаченого ст.291 КК. Кримінальну справу постановою слідчого від 21.09.2009 закрито на підставі п.2 ч.1 ст.6 КПК за відсутністю в діях відповідача складу злочину.

Суд першої інстанції обгрунтовано застосував до таких правовідносин ст.1193 ЦК. При цьому суд у рішенні навів обставини, які дають змогу зменшити розмір відшкодування для відповідача, врахувавши його матеріальне становище, а також те, що вчиненням злочину не завдано шкоди. Доводи Ф. про те, що шкоду завдано не з його вини, не підтвердилися, оскільки саме ним порушено Правила дорожнього руху, що й стало причиною ДТП.

 Винні без відповідальності

 У ході проведеного узагальнення встановлено випадки безпідставного звільнення винних у ДТП осіб від цивільної відповідальності.

Так, рішенням Печерського районного суду м.Києва від 7.07.2009, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 13.10.2009, відмовлено в задоволенні позовних вимог Л. до А., третя особа — В., про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що вину відповідача у вчиненні ДТП належними доказами не доведено, а розгляд кримінальної справи ще не закінчено, тому підстав для задоволення позовних вимог не вбачається.

Ухвалою Верховного Суду від 27.10.2010 судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ч.5 ст.1187 ЦК, згідно з якими особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Відсутність обвинувального вироку чи наявність постанови слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за ст.286 КК не звільняє відповідача від обов’язку доказування своєї невинуватості.

Таким чином, закон містить вказівку на перерозподіл доказування та зобов’язує саме відповідача довести, що шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, було спричинено внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, тобто не з вини відповідача. Разом із тим шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела. Незалежно від вини фізичної особи відшкодовується і моральна шкода, у тому числі якщо в наявності — ушкодження здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (ч.2 ст.1167 ЦК).

Ч. звернувся до Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області з позовом до В. про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП. Судом першої інстанції було ухвалено рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки відповідач, порушивши вимоги пп.«д» п.2.3, пп.10.1, 10.10 ПДР, діяв у стані крайньої необхідності.

Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 23.09.2010 рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове, яким позовні вимоги Ч. до В. задоволено. Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із того, що хоча згідно з постановою суду першої інстанції провадження у справі про притягнення В. до адміністративної відповідальності закрито у зв’язку з відсутністю в його діях ознак адміністративного правопорушення, передбаченого ст.124 КпАП, однак факт ДТП сторонами не заперечується та підтверджується матеріалами справи. У результаті ДТП пошкоджено транспортний засіб позивача.

Із наведеного вбачається, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки механізму дорожньо-транспортної пригоди, схемі ДТП, протоколам ДТП тощо та не врахував того, що між порушенням відповідачем ПДР та наслідками, які настали в результаті ДТП, є прямий причинний зв’язок.

Відсутність у діях відповідача складу адміністративного правопорушення не свідчить про відсутність підстав для цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду.

Загалом суди правильно перевіряли всі обставини вчинення ДТП і робили висновки про відповідальність осіб, причетних до цієї ДТП, якщо провадження у справі про адміністративне правопорушення було закрито у зв’язку із закінченням строків, передбачених ст.38 КпАП.

Окрему групу спорів становлять ті, де йдеться про злочини проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту тощо. Предметом злочинів є об’єкти зі шкідливими властивостями, внаслідок використання яких завдано шкоди здоров’ю особи або заподіяно смерть.