Новий КПК фактично унеможливив перегляд справ за нововиявленими обставинами для певної категорії засуджених
Кримінальне процесуальне законодавство нашої держави успадкувало від правової системи СРСР більшість нинішніх інститутів, зокрема й норму про можливість перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами. Проте вдосконалення цих інститутів задля приведення у відповідність до європейських стандартів на практиці обмежило право засуджених до довічного позбавлення волі на відновлення законності.
Нові обставини в часі
Кримінально-процесуальним кодексом 1960 р. для учасників процесу не встановлювалося жодних часових обмежень щодо звернення до прокурора із заявою про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами (ч.1 ст.4009). Проте вирішення питання про ініціювання в суді перегляду оскарженого рішення за такою заявою було виключною прерогативою цієї посадової особи (чч.4, 5 ст.4008 КПК 1960 р.).
Із набранням чинності КПК 2012 р. положення цього інституту зазнали певних змін. Учасники судового провадження отримали право безпосередньо звертатися до суду із заявою про перегляд рішення за нововиявленими обставинами (ст.460). Утім, для подання такої заяви встановлено 3-місячний строк, перебіг якого починається з дня, коли заявник дізнався про нововиявлені обставини (ч.1 ст.461). Однак установлення такого обмеження настільки ускладнило реалізацію положень цього інституту, що його дія відносно значної кількості справ фактично повністю зупинилася.
У 2000 році в межах однієї справи група осіб за низку корисливих злочинів, включаючи два умисних убивства, отримала покарання від 7 років до довічного позбавлення волі. У суді кожен з підсудних стверджував, що до нього застосовувалися тортури, відмовившись від наданих на попередньому слідстві показань. Проте ці показання були покладені в основу вироку, а заяви визнані безпідставними з огляду на те, що в період досудового слідства ніхто з підсудних не проходив медичного огляду. Залишений без змін судом касаційної інстанції цей вирок набрав законної сили.
Однак через 3 роки прокурорська перевірка встановила, що під час досудового слідства один із засуджених усе ж проходив медичне обстеження, яке виявило в нього численні тілесні ушкодження, що підтверджується записом у журналі прийому хворих. Але, виявивши ознаки об’єктивної сторони кількох посадових злочинів, прокуратура… відмовила у відкритті кримінального провадження за відповідними фактами. У свою чергу позбавлений правової допомоги засуджений не зміг оскаржити неправомірну бездіяльність цього органу.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини за відсутності переконливих пояснень з боку правоохоронних органів щодо причин виникнення тілесних ушкоджень в осіб, які перебували під вартою та пізніше зробили заяви про застосування до них тортур, національні суди мають робити висновки про порушення прав людини у зв’язку з незаконними методами ведення слідства (рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.07.2011, §150). Крім того, такі факти свідчать про несправедливість кримінального провадження в цілому, зокрема обвинувального вироку, основаного на показаннях, що отримані з такими порушеннями (рішення ЄСПЛ у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», §260; «Яременко проти України» від 12.06.2008, §§76—81).
Проте спроби нового захисника ініціювати перегляд вироку щодо цього підзахисного за нововиявленими обставинами, посилаючись, зокрема, на встановлений прокуратурою факт заподіяння йому тілесних ушкоджень і на відповідну практику ЄСПЛ, і виправдати підзахисного за кількома епізодами обвинувачення виявилися невдалими. Суд, повертаючи відповідні заяви без розгляду по суті, посилався на те, що засуджений пропустив 3-місячний строк, установлений ч.1 ст.461 КПК 2012 р. для подання такої заяви. Не допомогли і вказівки вищого суду на те, що цей процесуальний строк має обраховуватися саме щодо захисника як особи, котра звернулась із заявою про перегляд вироку (ухвала Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.02.2014 №5-619км/13). Суд залишився на тій позиції, що саме засуджений пропустив строк для оскарження, що перешкоджає відкриттю кримінального провадження за нововиявленими обставинами.
Без права на покращення становища
Обставини цього провадження свідчать, що судді нерідко використовують положення ч.1 ст.461 КПК для відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами. Як наслідок, самі нововиявлені обставини залишаються без правової оцінки. Навіть поверхового ознайомлення за допомогою Єдиного державного реєстру судових рішень із півторарічною практикою застосування цього положення кодексу достатньо, щоб переконатися в абсолютній неприйнятності цієї законодавчої новели.
Нагадаємо, що еталонний текст чинної редакції ст.461 КПК містить низку темпоральних обмежень щодо реалізації положень стосовно перегляду. Виходимо з того, що основною метою інституту перегляду рішень за нововиявленими обставинами є захист прав учасників кримінального провадження та відновлення законності. Тому будь-які нормативні обмеження щодо реалізації положень цього інституту можна розцінювати як фактичне обмеження права на захист. А отже, такі обмеження, у тому числі й темпоральні, повинні відповідати загальновизнаним юридичним стандартам законності та необхідності у демократичному суспільстві (розумності).
Зокрема, у контексті законності ці обмеження не можуть суперечити нормам Конституції та мають узгоджуватися з положеннями інших нормативно-правових актів. Що ж до розумності, то ці самі обмеження мають бути порівнянними з метою цього інституту, тобто не перешкоджати її реалізації та мати чітку, зрозумілу для більшості юридичної спільноти методологічну основу.
За своїм розташуванням і текстуальним змістом положення ч.1 ст.461 КПК є універсифікованим приписом, дія якого поширюється на всі випадки такого перегляду, визначені в чч.2—4 цієї ж статті. За кримінально-правовими наслідками такого перегляду ці випадки (субвиди) можна, зважаючи на задану тему, умовно поділити на дві основні групи:
• перегляд, що матиме наслідком погіршення становища виправданого чи засудженого (чч.2, 3 ст.461);
• перегляд, що матиме наслідком покращення становища засудженого (ч.4 ст.461).
Що стосується випадків погіршення становища виправданої чи засудженої особи, то встановлення тримісячного строку на ініціювання перегляду за нововиявленими обставинами, на нашу думку, не суперечить Конституції. Адже становить для цих осіб додаткову процесуальну гарантію правової визначеності як невід’ємного елемента основного конституційного принципу верховенства права. Крім того, наявність такого процесуального строку не є новелою, принаймні щодо перегляду в цьому порядку виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи. Для перегляду цих рішень ч.1 ст.4006 КПК 1960 р., крім основного темпорального обмеження — «протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності», що має за матеріальну основу відповідний інститут кримінального права, передбачала й додаткове, суто процесуальне — «не пізніше одного року з дня виявлення нових обставин».
Натомість що стосується випадків покращення становища особи (невинуватості засудженого або вчинення ним менш тяжкого злочину — ч.4 ст.461 КПК 2012 р.), то встановлення такого обмеження та вказівка на юридичну подію, з настанням якої починається перебіг цього процесуального строку, навряд чи є обгрунтованими з огляду на необхідність реалізації в цьому порядку права на захист.
Запровадження цієї новели насамперед суперечить положенню ч.3 ст.22 Конституції щодо неприпустимості законодавчого «звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Адже до набрання чинності КПК 2012 р. інститут перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами не передбачав для учасників процесу жодних процесуальних строків для подання відповідної заяви (ч.1 ст.4009 КПК 1960 р.).
Крім того, ця новела не відповідає принципу верховенства права, а також основним засадам і завданням кримінального судочинства та, відповідно, меті такого перегляду. Адже фактично незаконний вирок виконуватиметься й незаконно засуджена або взагалі невинувата особа відбуватиме покарання (у нашому випадку — довічно), якщо не встигла звернутися з відповідною заявою протягом 3 місяців, а суд не виявив бажання поновити цей процесуальний строк.
Перегляд з обмеженнями й без
Методологічно обгрунтована тривалість процесуального строку для подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами має дорівнювати строку, протягом якого суд може ревізувати в цьому порядку рішення відповідного виду. Зокрема, для випадків перегляду, що матиме наслідком погіршення становища виправданої чи засудженої особи, цей строк зазвичай дорівнює строкам давності притягнення до кримінальної відповідальності за відповідний злочин (чч.1, 4 ст.4006 КПК 1960 р., чч.2, 3 ст.461 КПК 2012 р.). Разом з тим додатково, але в межах строків давності можуть бути встановлені й певні суто процесуальні строки для ініціювання цього перегляду, перебіг яких починається від дня виявлення нових обставин.
Натомість для ініціювання цього ж перегляду для покращення становища засудженого не повинно взагалі бути жодних темпоральних меж. Адже сам перегляд у цьому випадку жодними строками не обмежений (ч.5 ст.4006 КПК 1960 р. та ч.4 ст.461 КПК 2012 р.). Юридично-технічно таку прив’язку можна забезпечити, наприклад:
• в імпліцитний спосіб, виключивши ч.1 ст.461 КПК з одночасною зміною назви цієї статті відповідно до змісту трьох інших її частин на «Строки перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами»;
• формуванням прямої текстуальної вказівки в цьому ж приписі шляхом заміни слів «протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини» словами «протягом строку, встановленого цією статтею для перегляду рішення відповідного виду»;
• встановленням обмеження щодо поширення положення про процесуальний строк на випадки перегляду судового рішення з метою покращення становища засудженого; таке обмеження може бути встановлено шляхом доповнення ч.1 ст.461 реченням такого змісту: «Вимоги щодо процесуального строку для подання цієї заяви не поширюються на випадки, передбачені частиною четвертою цієї статті».
Можливо вирішити це питання й через подання до Конституційного Суду для перевірки положення ч.1 ст.461 КПК на відповідність нормам стст.3, 8, а також ч.3 ст.22, ч.3 ст.129 Основного Закону з посиланням на практичну необхідність, що обгрунтовується наведеними обставинами та доводами.
Нагальність і необхідність вирішення порушеного питання підтверджується й тим, що сьогодні в правовій системі України інститут перегляду за нововиявленими обставинами залишається єдиним засобом для відновлення законності у справах стосовно осіб, яких було засуджено ще за КК 1960 р. до покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Інші теоретично ефективні інститути перегляду, як-от у порядку нагляду та виключного провадження, скасовані законодавцем ще кілька років тому.
Що стосується інституту перегляду Верховним Судом (гл.33 КПК), то для цієї категорії справ він фактично не діє. Найвищий судовий орган відмовляється на практиці переглядати рішення, постановлені на підставі КК 1960 р., дотримуючись тієї думки, що навіть текстуально ідентичні положення КК 1960 р. та КК 2012 р. (наприклад кваліфікуюча ознака «вчинений організованою групою»), які за однакових юридичних обставин по-різному застосовані судом касаційної інстанції, не є «одними й тими самими нормами кримінального закону» в розумінні п.1 ч.1 ст.40012 КПК 1960 р. та п.1 ч.1 ст.445 КПК 2012 р. (див., приміром, п.1 мотивувальної частини постанови від 23.05.2013 у справі №5-3кс13).
У гонитві за показниками
Зміст доповідей уповноваженого ВР з прав людини, різноманітних правозахисних організацій та висновки міжнародних органів не залишають сумнівів у тому, що в Україні з перших років незалежності практика порушення невід’ємних конституційних прав обвинувачених і фальшування доказів під час досудового слідства та в суді поступово набувала все більш системного, усталеного характеру, стаючи хоча й не офіційною, але невід’ємною складовою державної внутрішньої правової політики (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Каверзін проти України», 2013 р.). У постійній гонитві за показниками розкриття злочинів, успадкованій від правової системи СРСР, така практика латентно заохочувалася значною толерантністю не лише з боку міліцейських керівників, органів прокурорського нагляду та більшості суддів, котрі, як правило, не реагували належним чином на факти таких порушень закону, а й з боку найвищого політичного керівництва нашої держави.
Найбільш яскравою ілюстрацією поступового поглиблення цієї порочної тенденції слугуватимуть статистичні дані щодо виправдань, які серед загальної кількості вироків становили:
у Російській імперії — від 25 до 40%;
в СРСР часів наймасовіших політичних репресій у 1935—1939 рр. — у середньому 12%;
в Україні у 2000—2002 рр. — близько 0,02%;
у 2008—2012 рр. — трохи більше 0,2%;
у 2013 р. — 0,4%.
Навіть у Російській Федерації цей показник є на порядок вищим та у 2013 р. становив 4,5%. Ці ж самі показники в судах США корелюються в межах 17—25%, континентальної Європи — 15—20% (в ЄС — понад 25%, у Великій Британії — близько 30%).
Значно гіршою в Україні є статистика щодо обвинувачень в особливо тяжких злочинах. У певні роки кількість виправдувальних вироків узагалі була нульовою. На сьогодні вже понад 1850 осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
Отже, зважаючи на наведені фактичні аспекти державної внутрішньої правової політики, можна обгрунтовано твердити, що серед ув’язнених цієї категорії є багато тих, кого слід уважати саме засудженими з політичних мотивів. Зокрема, до політичних в’язнів мають бути віднесені ті «довічники», засудження яких хоча й жодним чином не пов’язане з політичною або громадською діяльністю, але відбулося з порушенням норм кримінального та процесуального права.
При цьому, фактично перекресливши довічно позбавленим волі їхнє життя, держава дотепер не спромоглася створити для них бодай якісь ефективні механізми правового захисту від порушень їхніх конституційних прав з боку органів досудового слідства та суду.
Кільком із цієї категорії засуджених навіть удалося отримати висновки компетентних міжнародних органів, які встановили наявність порушень аналогічних норм міжнародного права, а також загальну несправедливість кримінального провадження й обвинувальних вироків (рішення ЄСПЛ у справі «Яременко проти України», 2009 р., висновок Комітету ООН з прав людини за скаргою «Бутовенко проти України», 2011 р. тощо). Але статус цих осіб, попри це, досі не змінився.
Проте переважна більшість ув’язнених довічно через втрату суспільно корисних зв’язків і своє матеріальне становище позбавлені вторинної правової допомоги, взагалі неспроможні вчиняти процесуальні дії на захист своїх порушених прав. Отже, є однією з найбільш вразливих, найменш юридично захищених соціальних категорій. Саме тому, крім створення загальних ефективних механізмів перегляду обвинувальних вироків та ухвал апеляційного та касаційного судів, що набрали законної сили, необхідно на законодавчому рівні ініціювати незалежну компетентну перевірку матеріалів кримінальних проваджень щодо всіх ув’язнених довічно, безвідносно від подання цими особами відповідних звернень, на предмет правильності застосування судами норм кримінального та процесуального права.
Адже навіть за наявності ознак незаконності й необгрунтованості обвинувального вироку, що визначені положеннями ч.1 ст.409 КПК як підстави для скасування або зміни судового рішення, домогтися його перегляду практично неможливо. Через відсутність в Україні практично дієвих механізмів перегляду судових рішень, що набрали законної сили, як єдиного адекватного в цьому випадку засобу правового захисту адвокат позбавлений належних можливостей для виконання своїх професійних обов’язків. Як наслідок, особи, які фактично є незаконно засудженими, продовжують відбувати найсуворіше покарання.
Більше того, дотепер, усупереч ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідним положенням принаймні трьох рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи №№76(2), 2003(22), 2003(23) (рішення ЄСПЛ у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» від 9.07.2013, §§60—62, 119), дія інституту умовно-дострокового звільнення в Україні не поширюється на покарання у вигляді довічного позбавлення волі. А отже, перегляд «довічних» вироків у цьому порядку також не здійснюється.
Оскільки в Україні адвокатура не належить до суб’єктів законодавчої ініціативи та позбавлена права на конституційне подання, сподіваємося, що через свою важливість наведені проблеми не залишаться поза увагою нового Президента, інших компетентних посадових осіб та органів державної влади й отримають належне розв’язання в найкоротший строк. Адже, за Конституцією, питання захисту прав людини як найвищої соціальної цінності повинне визначати зміст і спрямованість діяльності держави.
ДОВІДКА «ЗіБ»
Кримінальний процесуальний кодекс 2012 р.
«Стаття 461. Строк звернення про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами
1. Заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом трьох місяців після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини.
2. Перегляд за нововиявленими обставинами виправдувального вироку допускається лише протягом передбачених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
3. За наявності обставин, які підтверджують вчинення особою більш тяжкого кримінального правопорушення, ніж те, за яке вона була засуджена, судове рішення може бути переглянуто за нововиявленими обставинами протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за більш тяжке кримінальне правопорушення.
4. За наявності обставин, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого кримінального правопорушення, перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами строками не обмежено».
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!