«Цивільний» щит

Застосування іншого способу захисту, ніж той, що передбачений законом або договором, є популярною практикою в судах

Верховний Суд здійснив аналіз практики застосування судами ст.16 Цивільного кодексу. У запропонованій частині документа «верховники» зосередили увагу на матеріальному та процесуальному аспектах захисту цивільних прав та інтересів і необхідності належного з’ясування судами питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться в кожному конкретному випадку. Крім того, наведено приклади з практики, коли суди захищали цивільне право або інтерес іншим, ніж визначений ст.16 ЦК, способом.

Відсутність поняття породжує дискусії

Метою аналізу є вивчення практики застосування судами України способів захисту цивільних прав та цивільних інтересів, з’ясування проблем, що виникають під час розгляду цивільних справ, для забезпечення правильного та однакового застосування законодавства.

При проведенні аналізу використано судову практику застосування ст.16 ЦК, у тому числі відповідні рішення ВС.

Законодавець у ч.1 ст.16 ЦК встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч.2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Питання захисту судом цивільних прав та інтересів залишається вкрай актуальним, оскільки відсутність належного правового врегулювання та суперечність окремих положень чинного законодавства породжують багато проблем при застосуванні передбачених указаними нормами способів захисту, що в більшості випадків позбавляє їх ефективності й істотно ускладнює здійснення судом захисту порушених цивільних прав та інтере­сів учасників спірних правовідносин.

Насамперед слід визначитись із поняттям «способи захисту права» у зв’язку з відсутністю його в чинному законодавстві, що породжує не тільки проблеми в судовій практиці, а й численні дискусії з цього питання серед учених та юристів-практиків.

Виокремлюють також матеріальний і процесуальний аспекти захисту цивільних прав та інтересів.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з’ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або чи було необхідним їх правове визначення.

При цьому слід виходити з положень ст.11 ЦК про підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов’язків. Відповідно до них цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією та міжнародними договорами, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об’єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

У випадках, установлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, установлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події.

«Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд» (ч.1 ст.12 ЦК).

Відповідно до ст.13 ЦК «цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства» (ч.1). При їх здійсненні «особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині» (ч.2). «Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах» (ч.3). «При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства» (ч.4). «Не допускається використання цивільних прав для неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція» (ч.5). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, установлених чч.2—5 ст.13 ЦК, «суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом» (ч.6). Зокрема, згідно із ч.3 ст.16 ЦК суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень чч.2—5 ст.13 ЦК.

«Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї. Виконання цивільного обов’язку забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, яка встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов’язку або його виконання у випадках, установлених договором або актами цивільного законодавства» (чч.2—4 ст.14 ЦК).

Матеріальний аспект захисту охоп­лює також положення гл.3 ЦК, в якій ідеться саме про захист цивільних прав та інтересів.

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, належать усі майнові й особисті немайнові права суб’єктів цивільного права.

Пасивне заперечення наявності права

Значно складнішою є ситуація стосовно інтересу, оскільки в законодавчих актах відсутнє його визначення. Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, подано в рішенні Конституційного Суду від 1.12.2004 №18-рп/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес «треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загальноправовим засадам».

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК «кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення». Таким чином, у розумінні закону суб’єктивне право на захист — це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права та припинення дій, які порушують це право.

Зміст зазначених в ст.15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але його відображено у відповідних нормах, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, в:

• недотриманні сторонами в момент учинення правочину вимог закону (ст.215 ЦК);

• поширенні недостовірної інформації про особу (ст.277 ЦК);

• розкритті таємниці про стан здоров’я особи (ст.286 ЦК);

• підданні фізичної особи катуванню, жорстокому або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню (ст.289 ЦК);

• неповазі до гідності та честі особи (ст.297 ЦК);

• протиправному позбавленні права власності чи його обмеженні (ст.321 ЦК);

• безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст.387 ЦК);

• створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (ст.391 ЦК);

• неправомірному використанні твору без згоди автора (ст.443 ЦК);

• невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов’язання (ст.610 ЦК);

• безпідставній односторонній відмові від договору (ст.651 ЦК);

• продажу товару неналежної якості (ст.678 ЦК);

• втраті (нестачі) чи пошкодженні речі (ст.951 ЦК);

• спричиненні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (стст.1166—1167 ЦК).

Невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності в особи суб’єктивного цивільного права, зокрема на майно, на право користування майном, на спадкування, на частину в загальному майні, яке безпосередньо не спричиняє шкоди суб’єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб’єктивного права. Водночас не йдеться про звернення інших осіб до юрисдикційних органів щодо відсутності в особи цивільного права.

Оспорювання суб’єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, за якого суб’єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі. Якщо таким органом є суд, то особа, чиє право оспорюється, може вимагати його визнання шляхом подання зустрічного позову.

Визначеними ст.3 ЦК загальними засадами цивільного законодавства, яким мають відповідати як цивільні права, так і цивільні інтереси, є:

неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією та законом;

свобода договору;

свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

судовий захист цивільного права та інтересу;

справедливість, добросовісність та розумність.

Помилки щодо юрисдикції

Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно з ст.15 Цивільного процесуального кодексу «суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, окрім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства» (ч.1). «Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства» (ч.2). Суди розглядають справи, визначені в ч.1 ст.15 ЦПК, «в порядку позовного, наказного та окремого провадження» (ч.3). Крім того, «суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу» (ч.4).

Статтею 3 ЦПК передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів» (ч.1). «У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси» (ч.2). «Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною» (ч.3).

При здійсненні правосуддя в цивільних справах «суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами» (ст.4 ЦПК).

«Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави» (ст.1 ЦПК).

З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з’ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.

Так, в одній зі справ фізична особа звернулася до суду з позовом до ЗАТ «Херсонліфт», ЗАТ «Укрбілліфт», Херсонської міської ради, виконавчого комітету Херсонської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності ЗАТ «Укрбілліфт» на частину складських приміщень та спонукання ЗАТ «Херсонліфт» вчинити дії щодо прийняття в експлуатацію спірних складських приміщень.

Рішенням Суворовського районного суду м.Херсона від 24.04.2009 позов задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на складські приміщення за літ. «Г» та літ. «Д» площею 432 м² від 14.09.2004. Зобов’язано ЗАТ «Херсонліфт» вчинити дії щодо прийняття в експлуатацію спірних складських приміщень.

Додатковим рішенням Суворовського районного суду м.Херсона від 28.05.2009 визнано недійсним рішення Виконавчого комітету Херсонської міської ради від 6.09.2004 №439.

Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 23.07.2009 зазначені судові рішення залишено без змін.

Задовольняючи частково касаційну скаргу ЗАТ «Укрбілліфт», ВС указав на те, що власник порушеного права може скористатися певним способом захисту свого права. Зазвичай спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Однак, ухвалюючи рішення, суди не встановили факту порушення особистих прав позивача — фізичної особи, які підлягають захисту в судовому порядку в обраний ним спосіб.

Із матеріалів справи вбачалося, що позивач є акціонером ЗАТ «Херсонліфт» і фактично звернувся до суду в інтересах цього товариства, що дало підстави вважати, що стороною у справі є не сам позивач, а ЗАТ «Херсонліфт».

Разом з тим відповідно до ч.3 ст.38 ЦПК «юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники».

Згідно з п.2 ч.1 ст.42 ЦПК повноваження представника юридичної особи посвідчується «довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника».

Частиною 1 ст.44 ЦПК передбачено, що «представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, всі процесуальні дії, які має право вчиняти ця особа».

Згідно з роз’ясненнями, викладеними в п.11 постанови Пленуму ВС «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 №13, акціонери (учасники) господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва, а також обгрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших акціонерів (учасників) товариства.

Зазначений спір фактично виник між юридичними особами, а тому він підлягав розгляду господарським судом.

З урахуванням наведеного колегія суддів ВС касаційну скаргу ЗАТ «Укрбілліфт» задовольнила частково, оскаржувані судові рішення скасувала, провадження у справі закрила, справу повернула до Суворовського районного суду м.Херсона (ухвала колегії суддів ВС від 21.09.2011 у справі №6-22555св09).

Універсальний характер способів захисту

Частиною 2 ст.16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб’єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з’ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Згадані вище способи захисту мають універсальний характер: вони можуть бути застосовані до всіх чи більшості відповідних суб’єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз.2 п.10 ч.2 ст.16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, установленим договором або законом.

Що стосується захисту особистих немайнових прав, то існують особливості, визначені ст.275 ЦК, згідно з якою захист цих прав здійснюється способами, встановленими гл.3 ЦК і може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, які спричинило порушення.

ЦК та інші закони можуть установлювати для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. Наприклад, земельне законодавство регулює відносини, у тому числі цивільні, об’єктом яких є земля; сімейне законодавство містить норми щодо захисту цивільних прав, пов’язаних із сімейними відносинами, тощо. З урахуванням наведеного суд під час розгляду й вирішення цивільної справи визначає спосіб захисту виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що зумовлюють виникнення цих правовідносин та цього спору.

У тих випадках, коли спеціальною нормою закону встановлено інший, ніж визначений ст.16 ЦК, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Одночасно можуть застосовуватися положення й ст.16 ЦК, і спеціальної норми щодо способу захисту у випадках, коли ці способи є тотожними й на них поширюється дія ЦК (ст.8 Сімейного кодексу).

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права, або може скористатися можливістю вибору між кількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних способів, то особа має право обрати його із числа передбачених ст.16 ЦК, з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Вивчення судової практики апеляційними судами областей, м.Києва й Севастополя та АРК та її аналіз ВС показали, що здебільшого причиною перегляду рішень у цивільних справах є неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, інші порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, не пов’язані безпосередньо із застосуванням способів захисту цивільних прав та інтересів.

Певною мірою недолікам у застосуванні судами способів захисту цивільних прав та інтересів сприяло неповне врегулювання цього питання законодавством.

Наприклад, у справах про спори, які виникають із договору підряду, де предметом позову є вимоги про зобов’язання відповідача (замовника) підписати акт здачі-приймання виконаних робіт і довідку про вартість виконаних робіт, одні суди м.Києва задовольняли такі позови, а інші — правильно відмовляли в їх задоволенні, указуючи, що таких способів захисту цивільних прав та інтересів ст.16 ЦК не передбачено.

Подібне спостерігається в практиці вирішення судом позовів про визнання недійсними (незаконними, нечинними) та скасування відповідних документів (свідоцтв, актів, протоколів зборів у юридичних осіб тощо), зобов’язання передати майно у статутний капітал, припинення права власності у спільному майні (крім випадків, передбачених ст.365 ЦК) тощо.

Альтернативні варіанти й «реєстраційні» особливості

Трапляються непоодинокі випадки застосування судами іншого способу захисту, ніж той, що передбачений законом або договором.

Так, Хустський районний суд Закарпатської області у справі за позовом одного зі співвласників квартири до іншого про усунення перешкод у користуванні квартирою, що створювалися, на думку позивача, порушенням відповідачем правил співжиття, своїм рішенням попередив відповідача про недопустимість їх порушення.

Такий спосіб захисту може застосовуватися згідно з ст.116 Житлового кодексу як захід запобігання подібним правопорушенням у правовідносинах між наймачами житлових приміщень, членами їх сім’ї та іншими особами, які з ними проживають, і не є способом захисту права чи інтересу, що застосовується на вимогу власника житла на підставі ст.321 ЦК.

Макарівський районний суд Київської області задовольнив позов позикодавця до позичальників про звернення стягнення на належні їм земельні ділянки та визнання за ним права власності на ці земельні ділянки у зв’язку з невиконанням позичальниками грошового зобов’язання. При цьому суд не звернув уваги на те, що відповідно до положень стст.1046 і 1049 ЦК позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику в строк та в порядку, що встановлені договором.

Це рішення не можна вважати правильним, оскільки ст.1050 ЦК визначає спосіб захисту прав позикодавця в разі порушення позичальником грошового зобов’язання, нею не передбачено можливості звернення стягнення на майно позичальника, яке не було предметом договору позики або застави.

Чорнобаївський районний суд Черкаської області відмовив у позові власнику земельної ділянки про знесення спорудженого на ній відповідачем залізобетонного паркану з тих підстав, що позивач відмовився від запропонованого йому обміну частини земельної ділянки, на якій розташовано паркан, на іншу, чим було б вирішено спір.

Зазначене обмеження на застосування обраного позивачем способу захисту прав поза його волею суперечить установленим ст.203 ЦК загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Окремі суди Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Полтавської, Рівненської, Харківської, Херсонської областей за позовами власників житлових будинків або квартир про усунення перешкод у користуванні цією власністю застосовували на підставі ст.391 ЦК як спосіб захисту права власності зняття з реєстрації місця проживання в цих житлових приміщеннях колишніх членів сім’ї їх власника або інших осіб, що відповідно до закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №1382-IV належить до компетенції органів реєстрації місця проживання та місця перебування осіб.

Згідно з ст.7 цього закону (в редакції від 5.07.2012 №5088-VI) ці органи зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюють на підставі:

• заяви особи або її законного представника;

• судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою;

• свідоцтва про смерть;

• паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку;

• інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та підстав для проживання або перебування особи в спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту;

• підстав на право користування житловим приміщенням.

Це означає, що належним способом захисту цивільних прав у такому разі є пред’явлення позову про позбавлення права власності або визнання особи такою, яка втратила право на користування житловим приміщенням, що є підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання відповідними уповноваженими органами.

Така позиція підтверджується виснов­ками ВС, викладеними в постанові від 16.01.2012 у справі №6-57цс11. Зокрема, у тексті постанови зазначено, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред’явивши разом з тим одну з таких вимог:

про позбавлення права власності на житлове приміщення;

про позбавлення права користування житловим приміщенням;

про визнання особи безвісно відсутньою;

про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про її право на користування житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (стст.71, 72, 116, 156 ЖК; ст.405 ЦК).