Попри жорстокі страти корупціонерів, чиновники знаходили обхідні шляхи для отримання мзди
Поповнення армії, називалося воно рекрутським набором чи призовом, у Росії завжди було одним з найбільш хабароємних процесів. Проте, як з’ясував оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ, боротьба з ним, як і з іншими проявами корупції, приводила в кращому разі до заміни старих хабарників на нових.
«Збагатившись неправедним своїм хабарництвом»
Про те, до чого здатне довести країну численне і користолюбне чиновництво, свідчили промови учасників Земського собору 1642 року.
«А в городах, — говорили купці царю Михайлові Романову, — всякие люди обнищали и оскудели до конца от твоих, государевых, воевод, а торговые людишки — от их же воеводского задержания и насильства в проездах торгов своих отбыли».
І в цих словах не було анінайменшого перебільшення.
У Москву скаржилися купці практично звідусіль. Як говорилося в чолобитних, воєводи силою затримували каравани й обози на підвідомчих територіях, вимагаючи за право проїзду данину в розмірі 3—4% оціненої на око вартості товару. Після подорожі із Сибіру до Москви купці не тільки втрачали будь-яку надію на прибуток, а й за¬знавали серйозних збит¬ків.
Не легше було і сіль¬ським жителям. Напри¬клад, мешканці однієї з найблагополучніших волостей Московської держави, яка тільки в 1617 році повернулася з-під шведського ¬управління до царя, скаржилися йому на страшні утиски приказної людини Дмитра М’якініна, котрий керував волостю. Той, не дочекавшись хабарів від селян, сам брав усе, що заманеться.
«Дмитрей, — ішлося в чолобитній, — ездил с людьми своими для своей корысти по деревням и их, крестьян, бил, и мучил, и по дворам, и по лесам за ними гонялся, и вымучил на них немерною мукою на человеке рублев по пяти, и по шти, и болши». (Тут і далі лексичні, синтаксичні та стилістичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.)
Не задовольнившись зібраним, Д.М’якінін зажадав «уклінних» — грошей, що давалися з поваги до посадової особи. Проте зробив це, як скаржилися жителі волості, у своєму особливому стилі: «Да он же де, Дмитрей, звал их к себе на пир, и которые крестьяне у него на пиру были, и он, с тех поклонное взяв, сажал в тюрьму, и они из тюрьмы у него выкупалися, а давали рубли по два и болши, а которые у него на пиру не были, для того, что люди недостаточные, поклонного дати нечего, и он по тех посылал с приставы людей своих, и правили на них поклонного с человека по два алтына, по две деньги, и по гривне, и болши».
Проте й цього виявилося недостатньо. У розпал польових робіт люди управителя волості зігнали мужиків зі всіх сіл до нього на подвір’я, і Д.М’якінін не відпускав їх доти, доки вони не пообіцяли принести ще й «поровений» збір. А іноді приказна людина, як зазначалося в чолобитній, вибивала гроші, навіть не вигадуючи приводу: «Да он же де, Дмитрей, старосту Аникейку Семенова бил ослопом до полусмерти, и в тюрьме держал, и морил голодом, и доправил с него десять рублев».
У результаті багата волость за рік правління Д.М’якініна повністю занепала: «И от того де Дмитреева насильства они, Сумерской волости крестьяне, в конец погибают и совсем до основания разорены, бредут врознь, и у многих у них пашня залегла».
Чиновники тим часом багатіли на заздрість усім тим, хто не мав доступу до хлібної служби.
«А твои государевы дьяки и подьячие, — скаржилися дворяни на Земському соборі 1642 року, — пожалованы твоим государ¬ским денежным жалованьем, и поместьями, и вотчинами, и, будучи беспрестанно у твоих государевых дел и обогатев многим богатством неправедным своим мздоимством, и покупили многие вотчины, и дома свои строили многие, палаты каменные такие, что неудобь сказаемые, блаженной памяти при преж¬них государях и у великородных людей таких домов не бывало, кому было до¬стойно в таких домах жите».
«Віддає на відкуп незаміжніх на розпусту»
Така ситуація не влаштовувала не тільки підданих, а й самих самодержців: це призводило до різкого зменшення надходжень до скарб¬ниці. Тому після набуття чинності уложенням 1649 року, яке передбачало покарання чиновників за зловживання, посадським та іншим людям наказали скаржитися государеві на будь-які утиски. А щоб воєводи не затримували чолобитників, їм дозволялося від’їжджати з місць постій¬ного проживання без дозволу.
Згодом, правда, з’ясувалося, що цей метод боротьби з хапунством через велику територію країни практично не працював. Скаржники мали право поїхати без погодження з ненависним воєводою. Проте інші воєводи не були зобов’язані безперешкодно пропускати їх через свої землі. Також вони хотіли отримувати мзду з колег-воєвод за повернення наклепників додому.
Іноді чолобитникам усетаки правдами і неправдами вдавалося прорватися в Москву. Проте там, щоб чолобитна дійшла до царя, потрібно було давати «винагороду». І замість зменшення корупції в результаті діяльності скаржників вона, на обурення самодержців, тільки поширювалась. У царській грамоті міським жителям, наприклад, мовилося: «Да вы ж посылаете к нам в челобитчиках своих посадских людей и даете им на подмогу многие деньги, а посыльщики ваши те деньги на Москве дают в посулы и сами ими корыстуются, а вы того и не ведаете, и в том вам посадским людям чинятся убытки многие».
Тільки після того, як чолобитна потрапляла до адресата, справа зрушувала з мертвої точки: призначалося слідство, від результатів якого залежало рішення царя. У 1665 році посадські люди донесли самодержавцеві про безчинства єнісейського воєводи Василя Голохвастова, і після дізнання вийшов указ Олексія Михайловича, в котрому описувалися всі злочини воєводи, з-поміж яких були підпільне виготовлення горілки, грабежі, вимагання, опікування азартними іграми — зернею — і сутенерство: «Да он же, Василий, для своих пожитков отдает на откуп помесячно зернь, и корчму, и безмужных жен на блуд, и от того емлет себе откупу рублев по 100 и болши, и тем блудным женкам велит наговаривать на проезжих торговых и промышленных людей напрасно, и тех людей по их оговору, без сыску и без расспросу, сажает в тюрьму, и емлет с торговых и с промышленных людей тюремной теснотою и всяким мучением по сороку и по два сорока соболей, а с иных емлет деньгами рублев по 30, и по 40, и болши. А которых служилых и посадских людей остаются в домах жены, а они в то время бывают в отъездах, и он де Василей, сведав их пожитки, жен их емлет в застенок ночью, и пытает, и спрашивает серебряных денег, и тем мучением их до конца разорил».
В.Голохвастова замінили, проте нерідко виявлялося так, що новий воєвода гнобив народ гірше за попереднього. Тому замученим хапунством воєвод підневільним людям залишалося або терпіти, або бунтувати. Проте в другій половині XVII ст. заколот уважався небезпечнішим злочином, ніж хабарництво, і бунтівників карали частіше, ніж воєвод, проти яких вони виступали. Так сталося в 1650 році в Томську, де доведені до відчаю поборами служиві під керівництвом заступника воєводи — Іллі Бунакова — оголосили воєводі, князеві Щербатову, що надалі йому не підкорятимуться і не перебуватимуть під його судом. Але після розбору справи І.Бунакова за заколот били батогом, а служивих піддали царській опалі.
«Годуватися їм від справ і надалі»
Цар-реформатор Петро Олексійович уже в перші роки свого самостійного правління намагався знайти форми боротьби з хапунством, які відрізнялися від звичних ефективністю. Він, наприклад, у 1695 році оприлюднив указ про те, щоб посадські жителі не виконували незаконних наказів і вимог воєвод і без зволікання повідомляли про зловживання владою царю. Перешкоди при цьому виникали ті самі, що і в попередні роки. І тому народ підійшов до царських указівок про боротьбу з корупцією творчо: у Сибіру воєводам-хапунам почали «відмовляти від справ».
«Около 1697 года, — писав відомий російський правознавець, історик і філософ, професор Борис Чичерін, — служилые люди, «не стерпя таких воевод¬ских налог, грабительства, и разорения, и оскорбления», отказали от воеводств илимскому воеводе Челищеву, нерчинскому —Савелову и красноярским — Алексию и Мирону Башковским. Правительство, как видно из грамоты, не считало этот поступок противозаконным; при трудности получить удовлетворение допускалось самоуправство».
Проте великого поширення така практика не набула. По-перше, тому, що після перших випадків воєводи почали уважніше стежити за потенційними призвідниками бунтів й ізолювати їх. А по-друге, цар почав призначати на ключові посади найбільш відданих йому людей. А їм він деколи вірив більше, ніж будь-яким чолобитникам. Правда, більшість із них, попри клятви самодержцеві й накази, які той давав у своїх грамотах, ледве діставшись до місця призначення чи зайнявши високу посаду в столиці, починали годуватися.
Ще гіршою була справа з малими — повітовими і волосними — воєводами. Щоб очистити їхні ряди від потомствених корупціонерів, Петро I почав призначати на ці посади відомих йому і перевірених у боях офіцерів. Ідея, на перший погляд, здавалася цілком слушною: саме військові могли навести порядок у містах і селах.
Проте згодом виявилося, що нові воєводи нічого не розуміли в управлінні, а на підпорядкований їм люд дивилися як на солдатів, зобов’язаних виконувати будь-який їхній наказ. При цьому вони, як вихованці гнізда Петрового, здебільшого були вихідцями з низів суспільства і не мали за душею ні копійки. А, як щирі московити, не знали іншого способу примноження достатку, крім годування з посади, приклади якого вони бачили змалку. У результаті спроба поголовної заміни старих корумпованих воєвод на нових за¬кінчилася повним провалом. Облік і збір податей занепадами, а кількість скарг на хабарництво неухильно зростала.
У результаті в 1714 році відбувся новий поворот в антикорупційній політиці. Замість колишніх законів, які передбачали не цілком зрозумілі міри покарання за хабарництво, цар Петро І продиктував указ «О воспрещении взяток и посулов и наказании за оное», котрим чиновникам заборонялося мати будь-які джерела доходу, крім жалування або того доходу, що буде визначено самим царем чи сенатом: «Запрещается всем чинам, которые у дел приставлены великих и малых, духовных, военных, гражданских, политических, купецких, художественных и прочих, какое звание оные ни имеют, дабы не дерзали никаких посулов казенных и с народа сбираемых денег брать, торгом, подрядом к прочими вымыслы, какого б звания оные и манера ни были, ни своим, ни посторонним лицам, кроме жалованья; також от дел, по чему определено, или впредь определится, или партикулярно позволится за нашею рукою, или всего Сената подпискою».
Йшлося там і про суворе покарання ослушників: «А кто дерзнет сие учинить, тот весьма жестоко на теле наказан, всего имения лишен, шельмован и из числа добрых людей извержен или и смертию казнен будет. То ж следовать будет и тем, которые ему в том служили и чрез кого делано... не выкручаяся тем, что страха ради сильных лиц или что его служитель».
Кожен чиновник був зобов’язаний прочитати указ і розписатися в ознайомленні: «И дабы неведением никто не отговаривался, велеть всем у дел будучим к сему указу приложить руки, и впредь кто к которому делу приставлен будет, прикладывать, а в народ везде прибить печатные листы».
Спочатку указ справив досить сильне враження на люд. Проте страх швидко минув, і, незважаючи на жорстокі страти корупціонерів, що відбувалися час від часу, усунення хапунів і казнокрадів з посад і позбавлення їх майна, все повернулося на круги свої.
Історик російського права, професор Московського університету Петро Мрочек-Дроздовський, котрий дослідив величезну кіль¬кість чиновницьких справ петровських (і не тільки) часів, писав: «Прежнее время с его приказными мошенничествами, произволом и волокитой оставило глубокие следы, которые чувствовались долго и по смерти Петра, а при нем и сановники, и более мелкие чиновники были в громадном большинстве случаев притеснителями слабых, казнокрадами, а подчас и сущими разбойниками».
Про те, що нічого не змінилося, свідчив і указ вдови царя-реформато-ра — імператриці Катерини I, підписаний нею в 1726 році. Тоді мінялися штати, й імператриця наказала керівництву Юстиц-колегії, Вотчинної колегії, Санкт-Петербурзького й інших судів і магістрату виплатити заробіток за колишніми окладами. А відносно решти чиновників цих установ наказала: «А приказным людям, обретающимся в тех двух коллегиях, также в надворных судах и магистратских, не давать, а довольствоваться им от дел по-преж¬нему обыкновенно с челобитчиков, кто что даст по своей воле».
Імператриця, правда, потурбувалась і про потреби чолобитників: «Токмо для излишних взятков тем челобитчикам в делах их волокиты, також ничего в противность регламентам и указам отнюдь не чинить, и того смотреть за ними тех мест судьям; а ежели подьячие челобитчикам чинить будут волокиты и будет на них от кого челобитье, и за то их наказывать».
При цьому скарги мали розглядати ті ж чиновники, котрі вимагали зайві хабарі, але вникати в такі деталі було, очевидно, не царською справою.
«Учиняють великі образи і беруть хабарі»
Нова кампанія боротьби з хабарництвом почалася після воцаріння Анни Іоаннівни в 1730 році. Скарбниця була порожньою, й імператриця, котра мала досвід управління невеликою Курляндією, вирішила вгамувати апетити воєвод та інших чиновників, щоб збільшити доходи.
Запропонована в її указі схема вирізнялася простотою, витонченістю і, здавалося б, мала нарешті зменшити хабарництво.
«Понеже ее императорскому величеству известно учинилось, — мовилося в указі, — что многие воеводы как посадским, так и уезд¬ным людям чинят великие обиды, и разорения, и другие непорядочные поступки и берут взятки, о чем уже и челобитные многие в Правительствующем сенате на них поданы, а на иных и бить челом опасаются, для того, что те воеводы многие годы живут беспеременно. Того ради всепресветлейшая, державнейшая, великая государыня императрица Анна Иоанновна, самодержица всероссийская, указала во всех городах воеводам быть с переменою по два года».
Окрім обмеження строку повноважень указ передбачав з’являтися в сенат зі звітністю щодо всіх справ за час воєводства, а також протягом року чекати, чи не надійде від жителів, котрі звільнилися від гноблення цього воєводи, скарг. І лише після цього вирішувалася його доля: «И буде который исправен и после смены в год челобитчиков на него не будет, таких ¬определять в воеводы ж по рассмотрению».
Блискуча дія зустріла не менш блискучу протидію. Воєводам, призначеним на короткий строк, потрібно було за обмежений час зібрати гроші не тільки на майбутнє життя в очікуванні іншої посади, а й на хабар наступникові, щоб той зупиняв можливі чолобитні, й на «винагороду» чиновникам у столиці, які розглядатимуть чолобитні та питання про подальше воєводство. Тож по всій країні почалися вимагання, що супроводжувалися не баченими раніше звірствами.
Воєводи почали вимагати не тільки гроші, а й цілі маєтки у дворян, котрі не мали знатних родичів чи покровителів у столицях. Технологія не вирізнялася різноманіттям. Жертву привозили у воєводську канцелярію, садили в камері на ланцюг, били, морили голодом і не відпускали доти, доки той не підписував договір про передання майна.
У відповідь Анна Іоаннів¬на, пригадавши досвід дядька, почала застосовувати до знахабнілих хабарників страту. У 1736 році був страчений колишній віце-губернатор Іркутська Олексій Жолобов, який ¬отримав з козака Максима Бєлокопитова 400 руб. і косяк оксамиту, а з посадської людини Олексія Судейкіна — 326 руб. і багато тканини. За О.Жолобовим, правда, числилося й багато інших гріхів, але хабарництво в указі про його страту було під №1.
Проте й це не допомагало. Чиновники за таких обставин стали краще приховувати факти отримання хабарів. З’явилися такі форми, як купівля маєтків за дуже низькою ціною або отримання від хабародавців векселів. Нібито ім’ярек позичив у чиновника якусь суму, яку потім цілком офіційно і привселюдно віддає. Тож уже на схилі свого життя в 1740 році Анна Іоаннівна підписала укази про заборону чиновникам приймати векселі й купувати маєтки в тих губерніях, де вони служать, як на своє, так і на ім’я дружини і дітей.
Купівля маєтків за межами службової території дозволялася. Проте тодішні засоби пересування, а також необхідність кожного разу просити дозволу на виїзд у начальства робили подібну покупку (за рідкісним винятком) абсолютно невигідною. Втім, уже ніхто не сумнівався, що чиновники знову знайдуть обхідні шляхи і будуть, як і раніше, отримувати мзду зі всіх і кожного.
Можливо, тому давній фаворит Анни Іоаннівни герцог Бірон, котрий став після її смерті регентом при малолітньому Іоанні VI, випустив маніфест, в якому покладався тільки на Бога: «Помня Бога и учиненную свою присягу, все то, что к верному управлению порученных им дел к государственной пользе касается, чистою совестью, сердцем и радением исполняли».
Не допомогло.
«Відчуваючи такі великі материні щедроти»
За часів Єлизавети Петрівни, котра стала на престол після перевороту в 1741 році, боротьба з корупцією мала, якщо так можна сказати, необов’язковий характер. Государиня, яка не відчувала себе міцно на троні, потребувала підтримки дворянства і чиновництва. Тому різноманітні зловживання процвітали і каралися тільки тоді, якщо чиновник переходив усякі межі й брав не за чином.
Тільки наприкінці життя і правління, в 1760 році, хвора імператриця виявила, що в її державі немає щастя, порядку та правосуддя, і доручила Сенату «викоренити зло». Як не дивно, ці слова потім, коли виникала потреба, трактували як підтвердження указу Петра I 1714 року про страту хабарників і посилалися на нього у вироках.
Але час вироків настав нескоро. Адже наступна імператриця, Катерина II, вирішила виправити звичаї російського чиновництва гуманними методами.
Спочатку, правда, вона намагалася вдатись і до звичайних суворих покарань. В указі 1762 року «Об удержании судей и чиновников от лихоимства» вона ставила в приклад усьому російському чиновництву реєстратора новгородської губернської канцелярії Рейберна, який, приводячи до присяги на вірність їй бідних людей, вимагав з кожного з них плату. Імператриця засудила його до вічного заслання в Сибір на роботи. А також пообіцяла вчинити так само зі всіма іншими хапунами. Проте вже через два місяці, розглядаючи справу колезького радника Василя Шокурова, який за видачу заробітку козакам Гребенського війська отримав з отамана і писаря кожух і голову цукру, наказала винного просто відсторонити від справ і на жодну іншу посаду не призначати.
Таке послаблення пояснювалося просто: прав на престол у Катерини II було набагато менше, ніж у Єлизавети Петрівни, і дворянської підтримки вона потребувала значно гостріше. Тому перехід до гуманної боротьби з хабарництвом виявився багато в чому вимушеним.
У грудні 1763 року країна зі здивуванням дізналася з маніфесту імператриці, що відтепер судові місця наповнюватимуться тільки гідними і чесними людьми, а причиною хабарництва була крайня бідність суддів і чиновників, з якою самодержиця вирішила неухильно боротися: «Все судебные места наполнить достойными в знании и честными людьми; а чтоб прямо таковых иметь, то необходимо нужно дать им к безбедному пропитанию по мере каждого довольное жалованье; в следствие чего мы не только коллегиям и канцеляриям, но губерниям, провинциям и городам по состоянию каждого места и входящих в оные дел постановили и утвердили штаты в потребном числе судящих, канцелярских служителей и прочих людей, определяя каждому, от вышнего и до нижнего, довольное жалованье, как обстоятельно в тех штатах и в выданном при оных нашем манифесте значится.
Таким образом сделав в империи нашей распорядок и доброе учреждение, надеемся с помощью Божией доставить нашим подданным благоденствие и покойную жизнь и избавить от притеснения, лихоимства и грабительств и что всяк определенный от Нас или от Наших Правительств к какому-либо месту, чувствуя столь изобильные Наши к себе Матерные щедроты, потщится, как истинный сын Отечества и Нам верный раб, в порученном ему деле честно и незазорно исполнять свою должность к приобретению впредь Нашей Монаршей милости и благоволения».
Йшлося в маніфесті і про покарання: «Если бы ж кто, презря таковые Наши Императорские к себе щедроты, отважился коснуться лихоимству, взяткам и подаркам к отягощению Наших подданных или просителей по делам стал утеснять, таковой нечестивый, и неблагодарный, и яко заразительный член общества не только из числа честных, но из всего рода человеческого истреблен будет».
Втім, і з цієї затії нічого не вийшло. Імператриця визначила безліч джерел фінансування суддів і чиновників нового типу. Проте дворянство потребувало нових земель, а для їх отримання потрібно було вести війни. Війни вимагали грошей, скарбниця вичерпалася, і Катерина ІІ вдавалася до не зовсім чесних засобів її поповнення, використовуючи кошти вкладників банків або розкручуючи інфляцію. У результаті слова її маніфесту так і залишилися словами.
Її син Павло I й онук Олександр I після вступу на престол виявляли, що в країні панує корупція. Олександр I, упавши у відчай від масштабів хабарництва, навіть придумав власну програму боротьби із цим явищем. Він вирішив карати не тих, хто бере, а тих, хто дає подарунки. У березні 1812 року він категорично заборонив робити подарунки посадовим особам. Проте, судячи з того, що в 1821 році указ довелося повторювати, ефект від нього, як і від усіх колишніх, виявився нульовим.
«З прохачами торгувалися, як на Балчузі»
На той час, коли в 1832 році наступний імператор, Микола I, схвалив звід законів, де чітко описувалися посадові злочини і покарання за них, появу подібного акта можна було вважати абсолютно безглуздою. Хабарі стали невід’ємною частиною життя російських людей. Давати і брати їх привчали з раннього дитинства.
Нижньогородський чиновник і цікавий мемуарист Володимир Глоріантов, згадуючи про своє навчання в Арзамаському духовному училищі, писав, що учні старших класів, яким було доручено стежити за моральністю молодших, за недонесення про проступки чи гарні відгуки брали з підо¬пічних п’ятачки. Не відставали і викладачі. «В свою очередь и наши педагоги не считали для себя предосудительным получать подачки от наших более состоятельных родителей, как-то: гусями, утками, поросятами, а иногда даже и деньгами — за то, чтобы на их сыновей было обращаемо больше внимания; при первоначальном же представлении своих сыновей в училище такие родители считали даже своею непременною обязанностью побывать с подачками у смотрителя и учителя того класса, в который зачислен его сын. Да и самые ученики таких родителей по прибытии из дому после вакаций или Рождественских праздников при явке к учителю давали ему денег не менее 20 коп., а после Пасхи, кроме денег, еще один или два десятка яиц. Неудивительно, что люди, свыкшиеся еще с ребячества со взяточничеством, становились потом отъявленными взяточниками, каковыми были в то время священники в роли благочинных и членов духовных правлений и консисторий, а также на гражданской службе секретари и столоначальники, в среде которых, как известно, преимущественно находились лица из духовного звания».
За спостереженнями В.Глоріантова, хабарники ділилися на три категорії. «Наконец прекратилось и мое пребывание в Арзамасском училище за переходом уже в семинарию, а из нее потом на службу в Нижегородскую палату государственных имуществ, где мне воочию пришлось ознакомиться с разными характерами взяточников и убедиться, что все те столоначальники и секретари, происходящие из духовного звания и обучавшиеся в духовных школах, были по взяточничеству гораздо смелее, настойчивее и даже, можно сказать, бессовестнее, чем чиновники, не обучавшиеся в этих школах. Первые с просителями торговались, как на Балчуге, и прямо назначали для себя цену десятками и даже сотнями рублей, а вторые довольствовались тем, что им давали. В ведении палаты государственных имуществ был еще третий сорт взяточников. Это лесные чины, которые поступали в этом деле замаскированно, иногда прикрываясь законными условиями. Они и от себя давали взятки не открыто, а, так сказать, под спудом. Лесничий, подо¬йдя, например, к столоначальнику палаты, и тут при любезном с ним разговоре секретно подсунет под дело или бумагу один или несколько кредитных билетов. Точно так же лесничие поступали и по отношению к губернскому лесничему и лесным ревизорам, подкладывая им деньги в шнуровые книги во время ревизии. При таких обстоятельствах, разумеется, и самая ревизия производилась только для виду».
При всьому тому, як свідчив В.Глоріантов, най¬більші хабарі отримували ті, хто займався комплектуванням армії. Попередники сучасних воєнкомів жили, ні в чому собі не відмовляючи. «Злоупотребления все усиливались и усиливались, вместе с этим усиливалось по палате и взяточничество. Положил начало этому сильному взяточничеству столоначальник рекрутского стола Осип Кузьмич П., который установил так, что по делам о рекрутских наймитах, о семейных разделах, о покупке и зачете рекрутских квитанций и вообще об освобождении от рекрутской повинности брал с каждого просителя не менее 200 руб. да, кроме того, советовал дать рублей по 5 или 10 делопроизводителю и советнику...
Долго так ратовал Осип Кузьмич и очень наживался. Жизнь его пред всеми чиновниками блистала. Он занимал роскошную квартиру с богатою обмеблировкою, одевался богато и шикарно, имел дорогие золотые часы с массивной цепью, а на указательном пальце — золотой с большим бриллиантом перстень и в довершение всего свел близкое знакомство с помещицею Неустроевою, на паре вороных лошадей которой везде разъезжал и лихо на них каждый день к подъезду палаты подкатывал. Долго бы, может быть, он прослужил в палате, если бы не последовал один случай, вынудивший его выйти в отставку.
Было так, что посланный им к советнику Г.Алявдину проситель, не знавши того, что Осип Кузьмич есть подчиненный советнику, по простоте своей высказался: «Я был у Осипа Кузьмича, и он приказал мне дать вам вот эти 5 руб.». «А сколько же ты дал ему?» — спросил советник. «Дал я ему 200 руб.», — ответил крестьянин.
Ясно, что это сильно за¬тронуло самолюбие советника, возбудив в нем сильную к Осипу Кузьмичу злобу, и тем вынудило его укоризненно и гневно высказать ему в палате. Но в свою очередь и П. наговорил советнику кучу колкостей и в конце концов подал в отставку, сказав на прощанье, что он «с такими дураками служить более не желает». После слышно было, что он где-то приобрел за 12 тыс. руб. несколько душ крестьян с землею на имя какой-то потомственной дворянки, своей племянницы, так как на свое имя он не мог этого сделать, не будучи потомственным дворянином, и в то же время не оградил себя со стороны племянницы никаким документом, а та будто бы потом вовсе отстранила его от имения и окончательно завладела им сама. Вот, значит, и выходит, что неправильное-то стяжание в прок не идет».
Такі історії траплялися повсюдно, проте побоювання такого результату зупиняло хабарників не більше, ніж усі імператорські ініціативи. Здавалося б, становище було і залишається безвихідним. Проте є один варіант боротьби з корупцією, так дотепер ніким і не випробуваний. За всю ро¬сійську історію не було випадку, щоб влада суворо дотримувалася тих законів, хай і нікчемних, які сама створила. Постійно з’являлися різного роду винятки, на які рівнялися бюрократи. Так, можливо, можновладцям варто просто спробувати суворо дотримуватися законів? А там, дивися, щось путнє і вийде…
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!