Неуважні залишаються без захисту

Платіжне доручення, оформлене з помилками, не сприймається як доказ сплати судового збору

Оформлення доказів сплати судового збору може стати підводним камінням для неуважних юристів, яке суттєво ускладнить подання скарги. Крім цього, не завжди просто підрахувати, яку суму слід сплатити, адже законодавство встановлює специфічні правила для позовних заяв, у яких міститься кілька вимог. На особливу увагу заслуговує й питання валюти, в якій можна перераховувати збір.

Об’єднані вимоги

У п.3 ч.1 ст.55 Господарського процесуального кодексу встановлено, що ціна позову, який складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою всіх вимог. Тому при об’єднанні позовних вимог судовий збір сплачується щодо кожної з них за встановленими ставками.

Так, якщо предметом спору є одна вимога майнового характеру про стягнення коштів та дві немайнові — про розірвання договору та про звільнення приміщення, то ставка судового збору, який підлягає сплаті за подання касаційної скарги, повинна становити суму судових зборів щодо кожної з вимог.

Необхідно враховувати, що оскільки відповідно до ч.5 ст.6 закону «Про судовий збір» «за подання зустрічних позовних заяв, а також заяв про вступ у справу третіх осіб із самостійними вимогами судовий збір справляється на загальних підставах», то у випадку оскарження судового рішення, прийнятого як у частині первісного позову, так і в частині зустрічного позову, судовий збір за подання касаційної скарги у відповідній справі сплачується за ставкою, встановленою як для всіх самостійних вимог за первісним позовом, так одночасно й за ставкою для вимог за зустрічним позовом.

 У спорі за майно

 Відповідно до положень стст.133, 134 Господарського кодексу, книги третьої Цивільного кодексу право власності є речовим правом. Нині зберігає чинність Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита (затверджена наказом Головної державної податкової інспекції від 22.04.93 №15), за змістом пп.29, 30, 32 якої з позовних заяв про право власності на майно, про визнання недійсними договорів відчуження майна, про визнання права на частку в майні, про виділення частки із загального майна державне мито сплачується виходячи з вартості розшукуваного майна або його частки.

Коли позивач не вказує суми позову або встановити точно його ціну неможливо, суддя, приймаючи заяву, попередньо встановлює розмір належного до сплати мита виходячи з приблизної ціни позову. Якщо при винесенні судом рішення загальна сума позову збільшується, мито обчислюється виходячи зі збільшеної суми позову. При цьому різниця, що утворилася, підлягає стягненню з позивача або, при повному задоволенні позову, — з відповідача. Визначені правила застосовуються також при прийнятті та розгляді апеляційних і касаційних скарг.

У ч.2 ст.6 закону фактично продубльовано вказані положення: «У разі якщо судовий збір сплачується за подання позовної заяви до суду в розмірі, визначеному з урахуванням ціни позову, а встановлена при цьому позивачем ціна позову не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на день подання позову неможливо встановити точну його ціну, розмір судового збору попередньо визначає суд з подальшою сплатою недоплаченої суми або з поверненням суми переплати судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом у процесі розгляду справи».

Отже, при оскарженні судових рішень у справах, предметом спору в яких є визнання права власності, слід ураховувати, що такий спір має майновий характер, а отже, при визначенні ставки судового збору необхідно виходити з ціни позову (вартості спірного майна), визначення якої передбачено стст.54, 55 ГПК.

На практиці визначення суми судового збору в цій категорії спорів часто є досить проблематичним, а реалізація положення вказаної інструкції про те, що у випадку, коли встановити ціну позову неможливо, суддя попередньо встановлює розмір належного до сплати збору виходячи з приблизної ціни позову, — щонайменше такою, яка викликає більше запитань, ніж відповідей. А тому дані питання потребують додаткових, більш чітких роз’яснень.

 Уточнення щодо сплати

 Одним з нововведень є те, що, на відміну від декрету про держмито (саме ним слід було керуватися до прийняття закону №3674-VI), за яким оскарження ухвал суду державним митом не обтяжувалося, відповідно до пп.8 п.2 ч.2 ст.4 закону судовий збір справляється, зокрема, за подання до господарського суду як апеляційної, так і касаційної скарги на ухвалу суду. Він сплачується за ставкою 0,5 розміру мінімальної заробітної плати, тобто у 2012 році становить 536,5 грн.

Зазначені ставки застосовуються як при оскарженні ухвал апеляційного суду, так і при оскарженні постанов апеляційного суду, якими переглянуто ухвали місцевого господарського суду.

Щодо позовів, сума спору в яких визначена в іноземній валюті, то раніше, до 1.11.2011, зазначений декрет та Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита передбачали, що з позовних заяв, які подаються до суду та господарського суду в іноземній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті. У разі коли розмір ставок державного мита передбачено в частинах неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, воно сплачувалося в іноземній валюті з урахуванням курсу гривні. Фізичні особи та іноземні юридичні особи, що, відповідно, проживають або розміщуються за межами України, сплачували мито в доларах США або в іншій валюті, якщо це передбачено угодами з нашою державою.

Однак з 1 листопада минулого року згідно з абз.2 ч.1 ст.6 закону «Про судовий збір» за подання позовів, ціна яких визначається в іноземній валюті, судовий збір сплачується у гривнях з урахуванням офіційного курсу до іноземної валюти, встановленого Нацбанком на день сплати. Тому Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита має застосовується лише в тій частині, що не суперечить закону «Про судовий збір».

Слід зазначити, що встановлення єдиної процедури сплати судового збору в національній валюті відповідає приписам ст.99 Конституції та ст.192 Цивільного кодексу. Крім того, цим полегшено порядок здійснення оплати розгляду спорів, ціна яких визначена у валюті. Адже раніше встановлений порядок сплати держмита у таких спорах суттєво відрізнявся від загального та часто створював певні перепони як щодо визначення правильності його обчислення, так і щодо його перерахування.

 Головне — в деталях

 Закон визначає, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду держбюджету. Як і раніше, суди дотримуються позиції, що платіжні документи про сплату судового збору мають подаватися до господарського суду тільки в оригіналі, а ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не можуть бути належним доказом переказу грошей.

У зв’язку з набранням чинності законом «Про судовий збір» Державне казначейство змінило реквізити рахунку, відкритого для обліку надходження збору до спеціального фонду.

Платіжне доручення на безготівкове перерахування державного мита або квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, що додаються до касаційної скарги, мають містити відомості про те, яка саме позовна заява чи касаційна скарга в якій справі (номер справи, назва господарського суду) оплачується судовим збором.

Суди вимагають, аби надані платіжні документи, що мають свідчити про сплату судового збору, містили не тільки всі правильно вказані платіжні реквізити, визначені Держказначейством, а й відповідали вимогам п.14 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита. Відповідно до неї в разі безготівкового переказування державного мита з рахунку платника, відповідальний виконавець установи банку зобов’язаний на лицьовому чи зворотному боці останнього примірника платіжного доручення, який видається платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахування державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круглої печатки кредитної установи із зазначенням дати виконання платіжного доручення.

Як свідчить практика, непоодинокими є випадки, коли платіжні доручення заповнюються в довільній формі, з помилковим зазначенням окремих реквізитів та за відсутності чи неправильного здійснення відмітки про зарахування до держбюджету судового збору за подання касаційної скарги. Такі обставини можуть бути підставою невизнання судом відповідного платіжного доручення належним доказом, що підтверджує сплату судового збору в установленому порядку.

Вищий господарський суд у своїх ухвалах звертав увагу скаржників на те, що за змістом п.3.1 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою правління НБУ від 21.04.2004 №22, платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в додатку 2 до цієї інструкції, згідно з вимогами стосовно зазначення реквізитів розрахункових документів, які викладені в додатку 8 до цієї інструкції, та подається до банку, що його обслуговує, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків. Платіжне доручення має містити такі обов’язкові реквізити:

• назву документа;

• дату складання і номер;

• прізвище, ім’я, по батькові (за наявності);

• код платника та номер його рахунку;

• найменування та код банку платника;

• найменування/прізвище, ім’я, по батькові (за наявності);

• код отримувача та номер його рахунку;

• найменування та код банку отримувача;

• суму цифрами та словами;

• призначення платежу;

• підпис платника.

Недотримання таких вимог може бути сприйнято судом як відсутність належного доказу сплати судового збору, що є підставою для повернення касаційної скарги.

 Зрівняння «пільговиків»

 При підготовці закону №3674-VI було взято за основу закріплений ст.129 Конституції принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, у тому числі державних органів влади. У зв’язку із цим відбулось істотне скорочення пільг зі сплати судового збору порівняно з кількістю пільг, які було встановлено декретом №7-93. Так, нині чинна ст.5 закону наводить вичерпний перелік справ та категорій осіб, які звільняються від сплати судового збору.

Первинна редакція закону взагалі мала досить обмежений перелік «пільговиків», однак з огляду на те, що оплата судового збору за подання позовних заяв та скарг державними органами мала би здійснюватися за рахунок коштів держбюджету, які, проте, не були в ньому передбачені, законом «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України» (№3828-VI) ч.1 ст.5 закону «Про судовий збір» було доповнено п.21, в якому міститься перелік додаткових держорганів, які звільняються від сплати держмита. Зокрема, до нього ввійшли: Мінфін, місцеві фінансові органи, Державна податкова служба, Державна митна служба, Державна казначейська служба, Державна фінансова інспекція та їх територіальні органи, Державна служба фінансового моніторингу і Нацбанк. Щоправда, збір вони не сплачують, якщо справа пов’язана з питаннями, які стосуються їхніх повноважень.

У ч.2 закону №3828-VI вказано, що він починає діяти з 1.01.2012, крім п.4 розд.I, який набирає чинності з дня, наступного за днем опублікування акта. Оскільки він побачив світ 28.10.2011, відповідні зміни щодо осіб, які звільняються від сплати судового збору, фактично набули чинності з моменту набрання сили власне самим законом «Про судовий збір».

Разом з тим навіть з урахуванням наведених змін багато з тих, які раніше звільнялися від сплати державного мита, тепер змушені платити.

Однак, звертаючись до ВГС після 1.11.2011, Фонд держмайна та його органи часто продовжують посилатися на те, що відповідно до п.35 декрету Кабміну «Про державне мито» їх звільнено від його сплати за подання касаційної скарги. У той же час відповідно до названого пункту декрету (зі змінами, внесеними згідно із законом «Про судовий збір») держоргани приватизації звільняються від сплати цього мита лише за вчинення нотаріусами виконавчих написів про стягнення заборгованості з орендної плати, а також за проведення аукціонів, за операції з цінними паперами.

Аналогічним чином не приймаються ВГС і посилання органів Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю на звільнення від сплати державного мита на підставі п.42 ст.4 декрету, оскільки з набранням чинності законом «Про судовий збір» указаний пункт виключено.

Подібна ситуація склалась і щодо Державної екологічної інспекції та її територіальних органів, які на даний час не входять до передбаченого ст.5 закону «Про судовий збір» вичерпного переліку держорганів, які звільняються від сплати збору в разі подання позовних заяв та апеляційних (касаційних) скарг на рішення чи ухвали господарських судів. Це стосується справ, пов’язаних з питаннями, які належать до повноважень цих органів.

 Законодавче тлумачення

 Як зазначав ВГС у своїх ухвалах, посилання вказаних осіб на п.7 ст.5 закону «Про судовий збір» спирається на помилкове тлумаченні вказаної норми. Так, відповідно до неї від сплати збору звільняються державні органи, підприємства, установи, організації, громадські організації та громадяни, які звернулись у випадках, передбачених законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб.

Однак, на відміну від положень стст.45, 46 ЦПК та ст.60 КАС, чинний ГПК не наділяє органи держвлади правом звертатися з позовом для захисту прав та інтересів інших осіб (у тому числі й інтересів органів місцевого самоврядування).

Компетенція щодо представництва інтересів держави в господарському процесі згідно з ст.2 ГПК належить лише прокуророві, який самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах. При цьому, наприклад, викладена в позовній заяві вимога про перерахування певної частини коштів (у пропорційному співвідношенні), стягнутих як компенсація шкоди, завданої державі в результаті порушення природоохоронного законодавства, на рахунок спеціального фонду бюджету органу місцевого самоврядування сама по собі не є підтвердженням звернення з позовом з метою захисту прав та інтересів відповідного органу, оскільки обов’язковість такого встановлено нормами бюджетного законодавства.

Таким чином, виходячи із системного аналізу змісту норм п.«з» ч.1 ст.20 закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та ст.5 закону «Про судовий збір», можемо зробити висновок, що визначена в п.7 ст.5 закону «Про судовий збір» пільга щодо сплати збору, по суті, стосується випадків подання державними органами позовних заяв у порядку цивільного та адміністративного судочинства. Тобто на даний час при поданні касаційних скарг на рішення (ухвали) господарських судів Державна екологічна інспекція та її територіальні органи мають сплачувати судовий збір на загальних засадах.

Крім того, слід звернути увагу на те, що п.7 ч.2 ст.10 закону «Про судовий збір» виключено п.11 ч.1 ст.4 декрету «Про державне мито», яким органи місцевого та регіонального самоврядування звільнялися від сплати державного мита за подання до суду позовної заяви про стягнення з підприємства, об’єднання, організації, установи і громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів місцевого та регіонального самоврядування. Разом з тим відповідно до п.15 ст.5 закону «Про судовий збір» органи виконавчої влади та місцевого самоврядування звільняються від сплати збору за подання позовних заяв щодо спорів, пов’язаних з відчуженням земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.

Однак необхідно враховувати, що це питання регулюється законом №1559-VI «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», а тому правовідносини в спорах, зокрема про визнання права власності на нерухоме майно, вказаним законом не регулюються. Отже, підстав для звільнення органів місцевого самоврядування від сплати збору в порядку п.15 ст.5 закону «Про судовий збір» у спорах, правовідносини в яких не регулюються актом №1559-VI, немає.

Слід відмітити, що нині у Верхов­ній Раді зареєстровано законопроекти, якими пропонується повернутися до раніше діючих норм, звільнивши вказані державні органи від сплати судового збору. Втім, згідно з висновками головного науково-експертного управління ВР посилання на необхідність економії бюджетних грошей є дискусійним, оскільки кошти судового збору спрямовуються до держбюджету. Таким чином, завдяки судовому збору, що сплачується державними органами, відбувається тільки перерозподіл бюджетних коштів на користь органів судової влади, яка нині фінансується недостатньо, а скарбниця нічого не втрачає.

 Правила відстрочення

 Відповідно до ст.8 закону «Про судовий збір», «враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі. Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати».

Таке нововведення покликане забезпечити доступ до правосуддя. Проте, вирішуючи відповідне питання, суд у кожному конкретному випадку має встановити, що скаржник не зловживає своїм правом. Так, аналіз змісту зазначеної норми свідчить про те, що звільнення скаржника від сплати судового збору може мати місце за наявності виняткових обставин.

При цьому єдиною (але не імперативною) підставою для відстрочення або звільнення від сплати судового збору законодавець визначив майновий стан сторони. Відсутність мотивування в клопотанні або посилання на нестабільну економічну ситуацію в країні, світову фінансову кризу, неприбутковість підприємства тощо є підставою для відхилення такого клопотання. Потрібно наводити конкретні обставин, які свідчать про наявність об’єктивних підстав для відстрочення сплати або звільнення від сплати судового збору.

Разом з тим заявникам слід ураховувати, що, за ГПК, наявність відповідної обставини має бути доведена належними та допустимими доказами. Тому, звертаючись із клопотанням, сторона має надати докази викладених обставин.

Водночас убачається, що, звертаючись із клопотанням про відстрочення сплати судового збору, скаржник повинен довести, що його матеріальне становище зміниться протягом визначеного процесуальним законом строку розгляду касаційної скарги та він зможе сплатити збір у встановленому розмірі до винесення ВГС постанови у справі.

Варто також зазначити, що, вирішивши питання про відстрочення сплати збору, суд управі при винесенні постанови за результатами розгляду касаційної скарги в порядку стст.44, 49 ГПК, ст.8 закону «Про судовий збір» покласти сплату збору за розгляд касаційної скарги на відповідну особу, а видання наказу доручити місцевому господарському суду.