Соборність у тіні виборів

Доки політики домагатимуться особистої перемоги за будь-яку ціну, країна приречена на роз’єднання

Ніщо так не роз’єднує будь-яку країну, як вибори. Для України ця теза стала аксіомою починаючи з 2004 року. І кожні нові перегони поглиблюють провалля між прихильниками політичних лідерів, які на момент виборів представляють владу або опонують їй. Тому День соборності України з кожним роком утрачає дещицю свого призначення як свята об’єднання країни, а стає лише приводом для чергових протистоянь.

Кампанія на випередження

 Після виступів політиків у постноворічних ток-шоу стало очевидно, що виборча кампанія в Україні неофіційно вже стартувала. Навіть намагання політиків пояснити свою позицію виключно піклуванням про інтереси держави не стає ширмою, за якою можна було б приховати агітаційні мотиви. Про що б не велася дискусія — газові контракти з Росією, європейський вектор чи здоров’я «єдиної в країні ув’язненої», опозиція гіпертрофує прорахунки влади, а остання нагадує про ще більші помилки влади попередньої.

Здавалося б, така благодатна тема для об’єднання, як перемовини в Мос­кві щодо перегляду ціни на блакитне паливо, і та неодмінно спричиняє дискусію, хто винен у тому, що ми нині платимо «Газпрому» найбільшу з-поміж усіх європейських країн ціну. Причому обидві сторони доводять, що діяли, діють і будуть діяти тільки в інтересах простих українців. Гасла вочевидь праведні, а результати…

Заради справедливості можна згадати Універсал національної єдності —єдиний документ, в якому бодай на папері політичні супротивники задекларували спільні цілі, досягнення яких допоможе об’єднати країну. Проте декларація про спільні наміри не перетворилася на звіт про спільні досягнення: поділивши портфелі, підписанти універсалу про нього доволі швидко забули. А сам документ сприяв збагаченню фольклору та породив приводи для жартів.

Поява чогось схожого після жовтневих виборів так само малоймовірна, як визнання їх результатів тими, хто не потрапить до наступного складу парламенту або залишиться в ньому в меншості. Нереальним буде пошук політичних компромісів і з огляду на те, наскільки важко йде сьогодні об’єднавчий процес на опозиційному фронті: лідерів багато, але жоден не хоче працюватиме «на дядю» (чи «тьотю»), а тим більше — втратити хай і незначущу, та все ж почесну посаду голови партії. Урешті-решт власну невдачу завжди можна списати на упереджений закон чи високу прохідну «планку», підступи влади чи несвідомість українців, ніж на низький рівень довіри до себе у виборців (які б райдужні цифри не вимальовувалися в попередніх рейтингах). Та й до останнього жеврітиме надія на перемогу бодай в одному, підібраному під лідера певної партії, окрузі. Та й про яку соборність країни можна говорити, коли на кону — 5 років власної долі?!

До речі, ще не встигли фахівці дослідити норми новоспеченого закону про вибори-2012 (саме так, оскільки вже стало традицією перелицьовувати правила гри до чергових виборів), як у парламенті заговорили про його коригування. Звісно, аби «посилити», «покращити» та «вдосконалити» процес, а насправді — щоби забезпечити собі більше шансів залишитися якщо не при владі, то біля неї.

 Вітер із Заходу

 На минулому тижні в Європі відбулася знакова заміна: президент Європарламенту Єжі Бузек передав портфель Мартіну Шульцу. Якщо перший не приховував своїх симпатій до опозиційного ВО «Батьківщина» та особисто до її лідера, то соціалісти М.Шульца більше схиляються до співпраці з «регіоналами». Хоча це не обіцяє повороту на 180° у європейській політиці стосовно України. Адже антична максима «Поділяй і володарюй» з’явилася й успішно застосовувалася саме на теренах Старого світу.

Тож не дивно, що від Заходу останні півроку тільки й чути один меседж: європейські перспективи України залежать від прозорості майбутніх виборів і… від участі в них Юлії Тимошенко. Тобто викриття фальсифікацій перекреслить наші надії на відчинені двері до Старого світу. Проте не буде помилкою припустити, що за будь-якого результату жовтневого голосування звинувачень у фальсифікаціях не оминути. Оскільки право на оцінку чесності процедур належить опозиції, саме вона й намагатиметься переконати європейських спостерігачів, що влада вкрала в неї 5 (10, 15…)% голосів чи 5 (10, 15…) мандатів у мажоритарних округах. Довести зворотне вкрай складно, якщо не неможливо. Адже за 7 останніх років у нашій свідомості, не без допомоги тих самих політиків, закарбувалося, що чесно отримати представницький мандат неможливо.

Важко припустити й те, що буде знайдено конституційний шлях до списків кандидатів для засуджених осіб. Отже, будуть і ті, хто доводитиме, що за участі певних персон їхній результат був би в 10 разів кращим. Це, своєю чергою, дозволить прихильникам Ю.Тимошенко й надалі закликати колег у Європарламенті до більш рішучих санкцій стосовно Києва. І не матиме особливого значення, які висновки щодо прозорості виборів зроблять міжнародні спостерігачі: хоч відеокамери став на кожній дільниці!

Урешті-решт політтехнологам не вперше послуговуватися правилом: на чужі фальсифікації сподівайся, але й сам гав не лови. Тож, перефразовуючи відомий вислів, не важливо, за якою процедурою голосують, головне — хто дає оцінку. І «мирової нічиєї» тут бути не може, а отже, не може бути й об’єднання після виборів. Навпаки, перетягування симпатій Європи на свій бік обернеться ще більшими антипатіями всередині країни.

 П’ята колона власного творіння

 Перший тривожний дзвінок уже пролунав: незадовго до святкування Дня соборності України з’явилося повідомлення, ніби Вищий адміністративний суд відкрив шлях до скасування Конституції Автономної Республіки Крим 1998 року. І хоча ухвала ВАС містить не такі вже й сенсаційні висновки, окремі ЗМІ поквапилися підлити оливи у вогонь.

Насправді ж у касаційній інстанції лише не погодилися з відмовою Окружного адмінсуду АР Крим розглянути по суті скаргу на правомірність ухвалення кримського основного закону. Хоча очевидно, що суд першої інстанції не скасує саму Конституцію АРК, галасу цей процес наробить. Адже не виключено, що заради додаткових голосів окремі кандидати обіцятимуть відновити дію Конституції Республіки Крим зразка 1992 року. (Нагадаємо, що в тому документі, прийнятому парламентом півострова, Крим називався самостійною державою, яка перебуває з Україною в конфедеративних відносинах). І здобуватимуть тим більше прихильників цієї ідеї, чим частіше політики доводитимуть з екранів, що порівняно з Європою ми живемо в дуже убогій та нікчемній країні.

Тож не зовнішні чинники — чи то у вигляді економічного (газового), чи іншого (з боку європарламенту) тиску — становлять загрозу незалежності та соборності нашої держави. Саме ми, українці, є тією п’ятою колоною, яка весь час не вдоволена умовами, в яких живе, і свідомо чи несвідомо робить усе, аби власна держава виконувала роль неуспішного учня, якому дають запотиличники іноземні вчителі.

Так, не вибори самі по собі роз’єднують нас. Роз’єднує нестримне бажання політиків залишатися при владі за будь-яку ціну. І головне, щоб історія початку минулого століття не повторилася на початку сторіччя нинішнього. Аби на наших теренах замість одного Дня соборності України ніколи не святкували два дні незалежності…

Опитування «ЗіБ»

Що сьогодні роз’єднує Україну?

Олесь ДОНІЙ, «НУНС»:

— Основна проблема — це недостатній рівень культури нації, в тому числі й політичної. Якби він був більш високим, очевидно, що значна частина населення змогла би навчитися демократії, вивчити українську мову й позбутися корупції.

Олександр ГОЛУБ, КПУ:

— Роз’єднує багато чинників, але, на мою думку, головний — соціальний, який фактично поділяє людей на тих, хто має перспективу, і тих, хто її не має і не може мати, виходячи зі свого соціального статусу.

Владислав ЛУК’ЯНОВ, ПР:

— Для того щоб відповісти на це запитання, на мою думку, потрібно йти від зворотного, тобто, що сьогодні може об’єднати Україну. Я вважаю, що об’єднати може достаток. Але не лише певні економічні фактори, також необхідне розуміння того, що ми одна держава, у нас спільні інтереси. Потрібно відійти від конфліктів та розбрату, натомість виховувати свою спільну культуру.

Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ, НП:

— Нічого не роз’єднує. Це все міфи. Причому їх поширюють політики, щоб таким чином акумулювати електорат, а не пересічні громадяни. Останніх нічого не роз’єднує. Тому з такими міфами потрібно якнайшвидше покінчити.

Михайло ЧЕЧЕТОВ, ПР:

— Суспільство роз’єднує недалекоглядність і непатріотичність опозиції. Для того щоб нам здійснити успішну модернізацію країни, потрібна консолідація суспільства та політична стабільність. Але, на жаль, опозиція намагається все зруйнувати. Тому на наступних виборах потрібно, щоб на зміну непатріотичній опозиції прийшли справжні патріоти.

Записала Тетяна КУЛАГІНА