Переговори й заклики до перемир’я виявилися лише перепочинком перед новими «мирними наступами»
Крихке перемир’я не протрималось і місяця. Після того як з-під варти був випущений останній затриманий та набув чинності другий закон про амністію, з’явилася надія хоч би на закінчення воєнної фази політичної кризи. Проте в перший же день роботи парламенту анонсований опозицією «мирний наступ» завершився трагічно.
Хроніка пікіруючого протесту
Якщо повернутися до хронології подій вівторка, то вранці 18 лютого в повідомленнях інформагентств превалювали підрахунки кількості протестувальників, які взяли в кільце весь урядовий квартал у центрі столиці. З кожною хвилиною напруження наростало: розгромлена аптека, горять покришки на барикадах на вул. Грушевського, перші зіткнення мітингувальників і правоохоронців.
Що стало поштовхом до загострення ситуації? Точну відповідь на це запитання дадуть, швидше за все, історики. Можливо, через рік, можливо, набагато пізніше. Але ті, хто дивився прямі включення з кулуарів парламенту, могли почути, як змінювалася риторика коментарів представників опозиційних партій. В якийсь момент нардеп від ВО «Батьківщина» Сергій Соболєв був упевнений, що мітингувальники прорвуться до будівлі Верховної Ради, «щоб висловити свою підтримку або обурення подіями, які відбуваються в парламенті». Нардепи дедалі частіше виглядали у вікна: одні — щоб побачити успіхи своїх прихильників, інші — аби переконатися, що подібний сценарій не буде реалізований.
До полудня кількість зіткнень зросла, а зона конфліктів розширилася на сусідні вулиці та площі. Чи то від віри в чисельну перевагу і наростаючу активність протестувальників, чи то за звичкою, але незабаром були озвучені й ультиматуми. Лідер ПП «УДАР» Віталій Кличко зажадав від глави держави Віктора Януковича оголосити про проведення дострокових парламентських і президентських виборів, а також «дати команду» фракції Партії регіонів негайно проголосувати за повернення до Конституції 2004 року.
Невдовзі вже горів центральний офіс «регіоналів» у Києві на вул. Липській та... почався відлік жертв «мирного наступу». Увірвавшись у будівлю, нападники до смерті побили інженера Володимира Захарова, іншого співробітника «взяли в полон». Зусиллями «Беркуту» офіс удалося відбити, пожежу — загасити. Але вона розгоралася вже на всіх центральних перехрестях урядового кварталу.
Пляшки із запалювальними сумішами летіли і в правоохоронців, і в житлові будинки. У кадри прямих трансляцій потрапляли екстремісти, озброєні не тільки палицями та ножами, а й вогнепальною зброєю — пістолетами, гвинтівками... Чим було заряджено зброю — невідомо, але незабаром серед правоохоронців з’явилися перші жертви «вогнестрілів». Зросла кількість потерпілих і серед мітингувальників, котрі штурмували кордони міліції. У мережі з’явилося відео, як радикали били вже непритомних міліціонерів, а телеканали давали картинку з оперативних медпунктів, де надавали допомогу протестувальникам.
Коли ж пролунав заклик націонал-радикального руху «Правий сектор» до власників вогнепальної зброї вийти й «захистити майдан», а атаки на внутрішні війська на вул. Шовковичній стали загрожувати проривом, терпіння правоохоронців, мабуть, луснуло. Перейшовши в контрнаступ, за півгодини вони не тільки очистили прилеглі вулиці, а й підійшли безпосередньо до майдану Незалежності.
О 16.00 керманичі МВС і СБУ виступили зі спільною заявою про те, що «екстремісти з опозиції перейшли межу — вони вбивають на вулицях столиці ні в чому не винних людей, знущаються із жінок, палять і підривають будівлі й автомобілі».
«У центрі Києва починається хаос. При цьому лідери опозиції по телефону здійснюють режисуру цих злочинів. Їхня мета одна — навіть ціною людської крові дістатися до владних крісел», — підкреслювалося в заяві. Опозиції дали час до 18.00, щоб припинити безлади.
Перепочинок кожен використовував по-своєму: одні підвозили техніку й розбирали барикади, інші будували нові перешкоди та продовжували вилазки до навколишніх об’єктів з метою нападу. Основною в інформпросторі стала інформація «з поля бою» — п’ять, сім, десять убитих, десятки поранених. Навіть трупи без ознак насильницької смерті (два таких були виявлені на барикаді біля станції метро «Хрещатик») були враховані сухою статистикою, коли вівся підрахунок жертв протистояння.
До ранку 19 лютого кількість загиблих досягла 24 чоловік, з них 10 — міліціонери. За словами заступника начальника головного слідчого управління МВС Олега Татарова, «деякі з них мають вогнепальні поранення, в переважній більшості це сліпі поранення. Можна стверджувати, що вони здійснені з переробленої вогнепальної зброї. Можливо, постріли були в натовпі».
До ранку ж догорів і Будинок профспілок, що палав усю ніч. Загасити пожежу завадило завалення перекриття між 4-м і 5-м поверхами (на останньому розташовувався Штаб національного спротиву). Що стосується потерпілих, то через добу після початку «мирного наступу» рахунок ішов уже на сотні.
Водночас у західних областях захоплювали будівлі управлінь СБУ, міліції, прокуратури й навіть судів. З райвідділів викрадали вогнепальну зброю та боєприпаси, а мер Львова закликав силовиків «спрямувати свою зброю на захист людей».
Як повідомив «Інтерфакс», о 16.00, голова СБУ Олександр Якименко заявив про те, що Служба безпеки й антитерористичний центр ухвалили рішення про підготовку до проведення на території України антитерористичної операції. «Сьогодні відбувається свідоме, цілеспрямоване застосування насильства шляхом підпалів, убивств, захоплення заручників, залякування населення з метою досягнення злочинних цілей... Радикальні та екстремістські угруповання своїми діями несуть реальну загрозу життю мільйонів українців», — пояснюється в заяві причина прийняття такого рішення.
Перемир’я чи перепочинок?
Лише надвечір опозиційні політики заговорили про перемир’я й назвали ключові вимоги для переговорів. «Спільна позиція опозиції та західних партнерів полягає в тому, що переговори з владою потрібні», — заявив журналістам Арсеній Яценюк. Окрім повернення до Конституції 2004 року, нічого особливого в озвучених семи пунктах не було. Не пролунало навіть якихось вимог про дострокові вибори. І хоча, говорячи про необхідність формування «демократичного проєвропейського Уряду» й затвердження його програми, А.Яценюк не уточнював, кого саме бачить на посаді Прем’єра, його колеги, котрі коментують ситуацію на інших телеканалах, давали зрозуміти, що мова йде виключно про опозиційний Кабмін.
У свою чергу представники парламентської більшості звинувачували опонентів у тому, що вони не дотримуються домовленостей. Як заявив у ефірі ТРК «Україна» «регіонал» Нестор Шуфрич, влада пішла на поступки й ухвалила два закони про амністію, фактично відправила у відставку Прем’єра, дала гарантію конституційним шляхом повернутися до парламентсько-президентської форми правління. «Ми чекали діалогу з опозицією, а у відповідь отримали коктейлі Молотова та стрілянину», — підкреслив нардеп.
Саме взаємну недовіру політологи називають однією з причин, що ускладнюють сам процес переговорів. Та й відомості із західних областей, де в руках у екстремістів може опинитися або вже опинилася бойова зброя, — не найкраща підмога для мирного діалогу.
Багато експертів сходяться на думці, що причиною ескалації насильства стала втрата контролю над радикалами з боку опозиції. Це було очевидно ще місяць тому, коли відбулися перші зіткнення на вул. Грушевського. На думку політолога Костя Бондаренка, «опозиція виражала швидше волю західних держав, а не майдану, влада ж зробила помилку, оскільки вела переговори з опозиційною трійкою, яка не представляла інтересів усього майдану». Чи будуть за таких обставин ефективними нові переговори?
Можливо, події 18—19 лютого щось змінять або вже змінили в розумінні політиками своєї місії. Та й реакція європейських лідерів загалом зводилася до засудження насильства з обох боків. Так, представник ЄС у закордонних справах і з політики безпеки Кетрін Ештон закликала негайно припинити насильство. «Я надзвичайно стурбована у зв’язку з новою жахливою ескалацією ситуації в Києві й повідомленнями про жертви. Я засуджую будь-яке застосування насильства, включаючи те, що спрямоване проти громадських і партійних будівель», — мовиться в її заяві.
Якщо раніше опозиція переконувала своїх прихильників у беззастережній підтримці з боку Європи, то тепер заяви стали обережнішими. Принаймні той же А.Яценюк у коментарі каналу ICTV заявив: «Ми ніколи не підтримували ні насильства, ні збройних протестів. І ми категорично не підтримуємо будь-кого, хто бере в руки зброю».
Пізньої ночі переговори все ж таки почались. І навіть було досягнуто угоди про перемир’я. На жаль, протрималося воно тільки до ранку 20 лютого: день трауру радикали «відзначили» новими «мирними наступами» — вже із застосуванням вогнепальної зброї.
Експерти сходяться на думці, що головне зараз, як відзначив політолог Віталій Бала, «знайти вихід із ситуації та не допустити ще більшого кровопролиття».
Війна за мир
У 1995 році в настанові Об’єднаного комітету начальників штабів США з’явився термін «примушування до миру». Така миротворча операція не вимагає згоди сторін конфлікту на її проведення й може передбачати насильницьке розведення воюючих сторін, аж до знищення військових об’єктів і озброєних угруповань. Так було в 1995-му в Боснії, а через 4 роки повторилося в Югославії. Заговорили про миротворців і в Україні. Причому першими — радикали «Правого сектору», які відмовилися дотримуватися перемир’я й вирішили взяти на себе роль тих, хто «примушує до миру».
Сьогодні можна почути різні оцінки того, що відбувається й відбувалось як у центрі столиці, так і в більшості західних областей країни. Різняться й прізвища тих, кого звинувачують в ескалації насильства та шокуючій кількості жертв із обох боків. Проте будь-які оцінки тільки тоді будуть об’єктивними, коли робитимуться не під прицілом — телекамер, рейтингів чи гвинтівок. Тобто тоді, коли настане не перемир’я, а мир. І тоді буде набагато складніше пояснити, кому й навіщо прийшло в голову підкріплювати політичні вимоги реальними бойовими діями. І чи таке цінне для наших політиків життя кожного окремо взятого громадянина, якщо при штурмі міліцейських кордонів і застосуванні у відповідь світлошумових гранат із боку координаторів доносилися заклики в мегафон: «Ні кроку назад!»?
Немає нічого простішого, ніж закликати людей до протесту. У кожного може знайтись і мотив, і свої цілі, щоб вийти на барикади. Хтось утратив роботу, у когось не пішов бізнес, комусь просто не подобається чиєсь лице або те, якою мовою розмовляють. Ось тільки ті, хто закликає інших до активних дій, повинні брати на себе відповідальність за безпеку не тільки своїх прихильників, а й решти громадян. Незалежно від того, чи поділяють вони проголошувані гасла й висунуті вимоги. Завдання ж будь-якої влади — гарантувати безпеку не стільки сторін конфлікту, скільки громадян, котрі в ньому не беруть участі. «Реально на вулиці є бойовики, провокатори, треба розбиратися з ними, — вважає політолог Вадим Карасьов. — Але силовий сценарій не варто затягувати, треба шукати шляхи повернення до мирного життя».
«Свобода полягає в можливості робити все, що не шкодить іншим» — такий один з основних принципів французької декларації прав людини та громадянина, прийнятої майже 225 років тому. Вихід з нинішньої політичної кризи в Україні — в тому, щоб кожна людина усвідомила не тільки першу, а й другу частину цієї тези.
Опитування «ЗБ»
Які дії влади й опозиції можуть зупинити кровопролиття?
АНДРІЙ СЕНЧЕНКО, фракція ВО «Батьківщина»:
— Потрібно приймати рішення щодо Конституції. А ще — без відставки Президента Віктора Януковича нічого не зупиниться.
ІННА БОГОСЛОВСЬКА, позафракційна:
— По-перше, скорочення повноважень Президента — це повернення до Конституції 2004 року. По-друге, призначення нового Кабінету Міністрів, який повинен мати хоч якийсь рівень довіри до себе. Потім — мирні переговори, аби повністю розписати план виходу з кризи. Інших варіантів немає. Сьогодні це єдиний варіант, який може зупинити кровопролиття.
Олександр ГОЛУБ, фракція КПУ:
— Я вважаю, що влада повинна якраз проявити владу й навести законний порядок у країні. Ті люди, які мітингують мирно, можуть залишитися мітингувати. Проти тих же, хто взяв у руки зброю, має бути застосована вся сила, передбачена чинним законодавством. Це єдиний спосіб навести порядок у країні та припинити насильство.
Опозиція поставила себе поза законом. Вона продемонструвала, що або не контролює ситуацію, або помалу керує збройним захопленням влади. Тому, безумовно, вона повинна відповісти за свої дії згідно з чинним законодавством.
Сенсу вести переговори з терористами я не бачу. Ніде у світі такі переговори не ведуться. З терористами чинять так, як і належить чинити з терористами.
ДМИТРО ШПЕНОВ, фракція Партії регіонів:
— Сьогодні в нас планувалося засідання фракції (20 лютого. — Прим. ред.), але його відмінили. Думаю, що дискусія повинна відбуватися в парламенті. Упевнений: ми готові мінімізувати наслідки подій, що сталися, голосувати за закони, зокрема й ті, які запропонує опозиція. Єдиний шлях вирішення питання — у парламенті.
ОЛЕКСАНДР ДОНІЙ, позафракційний:
— Очевидно, що ситуацію, яка склалася, потрібно врегулювати мирно, у законний спосіб. Для цього потрібно вдатися до таких дій: відвести силові підрозділи з центру Києва й покарати винних у вбивствах. Це перша дія. Друга — створити не політичний, а професійний Уряд, члени якого не мали б партійної належності. Третій захід — негайне оголошення перевиборів і Президента, і Верховної Ради. Це те, що потрібно зробити, аби врегулювати конфлікт і вивести Україну з політичної та економічної кризи.
Володимир ОЛІЙНИК, фракція Партії регіонів
— Перш за все потрібно відмежуватися від тих, хто взяв у руки зброю. Сьогодні вже ні для кого не секрет, що на Майдані зброя є. Ще вчора хтось із лідерів опозиції, здається Луценко, сказав про те, що за ніч люди отримають те, що дозволить їм захищатися. Але, знаєте, зброя — це така річ, що сьогодні з нею захищаються, а завтра — нападають. Якщо досягнемо домовленості, що зброї ні в кого бути не повинно, тоді зможемо домовитись і щодо всіх інших питань. Якщо ж зброя залишатиметься в екстремістів, які вже заявили про те, що не визнають переговорів, усі спроби домовитися будуть безглуздими, тому що вони кожного разу висуватимуть нові вимоги.
Влада ж не може відмовитися від зброї, але вона може ввести мораторій на застосування сили. З другого боку, сьогодні я був очевидцем того, як дуже швидко йшла евакуація внутрішніх військ із урядового кварталу. На моє запитання «чому?» командири прямо відповіли: «Там стріляють, уже є вбиті» — і зізналися, що в них зброї немає, показали тільки шумові гранати. Як можна говорити, що влада застосовує зброю, якщо люди, котрі згідно із законом повинні мати штатну зброю і можуть себе захистити сьогодні йдуть звідти?
Проте немає сумніву, що там є провокатори, які готові стріляти по міліції, по своїх, аби посилити конфлікт.
Є два сценарії розвитку подій. Перший — об’єднати зусилля й не допустити подальшого кровопролиття. Вже тепер є спроби захопити зброю у військових. І якщо це посилюватиметься, є варіант, що отримає розвиток другий сценарій, коли кожен почне захищати себе сам. А це вже громадянська війна. Екстремісти не визнають нікого, вони зрозуміли, що можна вирішувати проблеми за допомогою сили, зброї. І це дуже небезпечно.
ПЕТРО СИМОНЕНКО, фракція КПУ:
— Зупинити це може розуміння того, що в Україні точиться громадянська війна. Сьогодні всі говорять про кровопролиття. Проте всі забули, що ми, комуністи, про те, що така ситуація в Україні може скластися, попереджали ще у вересні 2013 року. Тоді я втомився говорити: це закінчиться кровопролиттям. Україна різна, є протиріччя, і тільки референдум може врятувати ситуацію. У тому, що сталося, винні і влада, і опозиція. Це потрібно зупинити. Необхідно, щоби в кожного щось було в голові, і завжди варто дивитися наперед — передбачати, чим може закінчитися та чи інша подія.
МИКОЛА КАТЕРИНЧУК, фракція ВО «Батьківщина»:
— Я вкотре наголошую на необхідності невідкладного припинення силового протистояння та кровопролиття, яке поширюється вже по всій країні. Будь-яка війна закінчується переговорами. Питання лише в кількості людських жертв. І наше завдання — не допустити подальших смертей. Я закликаю владу та лідерів опозиції невідкладно сісти за стіл переговорів. Однак їх результативність можлива виключно за участі міжнародних посередників. Влада має дослухатися до міжнародної спільноти, а лідери опозиції повинні прийняти пропозицію влади й очолити Уряд. Іншого шляху
наразі немає. Повторюю: політична смерть —
ніщо порівняно із загибеллю мирних людей. Якщо Адміністрація Президента разом з Президентом воліють зберегти країну, то потрібно внести зміни до складу Кабінету Міністрів — Прем’єр-міністр і міністр оборони мають бути від опозиції. Україна потребує зовнішнього втручання в політичну кризу шляхом запровадження адресних санкцій. Такі дії мають бути вчинені невідкладно. Зволікання із санкціями матиме наслідком подальшу ескалацію конфлікту та людські жертви.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!