Інфляційні втрати та проценти річних входять до складу грошового зобов’язання і не ототожнюються із санкціями за його невиконання чи неналежне виконання
Вищий господарський суд України
Оглядовий лист
21 листопада 2011 року м.Київ №01-06/1626/2011
Про деякі питання практики вирішення спорів за участю банків
(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом)
Господарським судам України
У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів за участю банків, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом.
1. Надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії, якщо банк має відповідну генеральну ліцензію Національного банку на здійснення таких операцій.
Місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, з посиланням на п.4 ст.5 декрету КМ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.93 №15-93 визнав недійсним кредитний договір у зв’язку з відсутністю у банку відповідної індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, використання іноземної валюти як засобу платежу. При цьому наявність генеральної ліцензії на здійснення банком валютних операцій не взято до уваги.
Скасовуючи судові рішення у справі та передаючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суд виходив з такого
Згідно зі ст.5 декрету Національний банк видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Згідно з п.4 ст.5 декрету індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте чинне законодавство зазначених обмежень не встановлює, а відтак названа норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Водночас відповідно до п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою правління НБУ від 14.10.2004 №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями) [постанова ВГС від 18.11.2009 №9/70пд].
2. Іпотекою забезпечуються реально існуючі зобов’язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому, у тому числі зобов’язання на підставі генерального договору на здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій.
Між позичальником і банком було укладено генеральний договір на здійснення кредитування і проведення інших активних банківських операцій та іпотечний договір, за яким забезпечено вимоги іпотекодержателя за генеральним договором. У подальшому в рамках генерального договору була відкрита кредитна лінія згідно з укладеним сторонами кредитним договором.
За позовом позичальника місцевий господарський суд визнав недійсним з моменту укладення іпотечний договір у зв’язку з тим, що його умовами було забезпечено виконання зобов’язання, визначеного генеральним договором і яке не існувало на момент укладення такого договору, що є порушенням ч.4 ст.3 закону «Про іпотеку».
Постановою апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції скасовано на підставі того, що зміст іпотечного договору містить всі істотні умови, передбачені ст.18 закону «Про іпотеку», та забезпечує дійсні та реальні правочини, які укладені сторонами на виконання генерального договору.
Вищий господарський суд з урахуванням правових позицій, викладених у постанові ВС від 22.11.2010 №51/547, погодився з висновком суду апеляційної інстанції, зазначивши таке.
Згідно зі ст.203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.573 ЦК заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.
Частиною 4 ст.3 закону «Про іпотеку» передбачено, що іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов’язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
Якщо вимога за основним зобов’язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов’язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов’язання (ч.2 ст.7 закону «Про іпотеку»).
Отже, чинним законодавством встановлено, що іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов’язання та вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі чинних договорів.
Статтею 18 закону «Про іпотеку» визначено істотні умови, які повинен містити договір іпотеки.
Як встановлено судами, банком та позичальником було укладено генеральний договір про здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій.
У подальшому сторонами було укладено кредитний договір, який є невід’ємною частиною генерального договору і в якому зазначено конкретні суми кредитування, строки надання кредитних коштів, процентні ставки за користування кредитом, відповідальність сторін та інші істотні умови.
Банком (іпотекодержатель) та позичальником (іпотекодавець) укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого забезпечувалися вимоги іпотекодержателя за генеральним договором, до якого було внесено зміни та доповнення іншим договором. Згідно із зазначеними договорами сторонами було визначено зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання, опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та його реєстраційні дані відповідно до вимог ст.18 закону «Про іпотеку», якою встановлено істотні умови договору іпотеки.
У зв’язку з викладеним Вищий господарський суд дійшов висновку про те, що оспорюваний іпотечний договір (з урахуванням змін та доповнень) містив усі істотні умови, передбачені ст.18 закону «Про іпотеку», та забезпечував вимогу банку як іпотекодержателя за чинним генеральним договором, що не суперечить положенням ч.4 ст.3 названого закону (постанова ВГС від 19.01.2011 №51/547).
3. Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів банку не поширюється на нарахування інфляційних втрат на суму боргу та процентів річних, оскільки відповідні суми входять до складу грошового зобов’язання і не є санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов’язання.
Рішенням місцевого господарського суду частково задоволено позов прокурора, поданий в інтересах держави в особі фінансового управління державної адміністрації до банку щодо стягнення сум інфляційних втрат, процентів річних та пені у зв’язку з неповерненням у визначений строк банківського вкладу.
Відмовляючи в задоволенні частини позовних вимог, господарський суд послався на те, що, інфляційні втрати та частина процентів річних нараховані позивачем за період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. У стягненні пені відмовлено в зв’язку з тим, що сторонами не було укладено угоди у письмовій формі про можливість її стягнення.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, апеляційний господарський суд стягнув з банку в повному розмірі інфляційні втрати і проценти річних за весь період нарахування, мотивуючи це тим, що інфляційні втрати та проценти річних не можна віднести до штрафних санкцій, які не нараховуються під час дії мораторію.
Вищий господарський суд залишив постанову апеляційного господарського суду без змін, виходячи з такого.
Відповідно до ст.58 закону «Про банки і банківську діяльність» банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язань у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Згідно зі ст.85 закону «Про банки і банківську діяльність» протягом дії мораторію не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).
Постановою правління НБУ призначено тимчасову адміністрацію банку строком на один рік та введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців.
За ст.230 ЦК штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, (неустойка, штраф, пеня), які учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
Відповідно до ст.625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Інфляційні втрати та проценти річних входять до складу грошового зобов’язання і не ототожнюються із санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань.
При цьому положення ст.625 ЦК застосовуються до боржника у разі порушення ним грошового зобов’язання незалежно від наявності вини у його діях (постанова ВГС від 5.08.2010 №4/719).
З висновками Вищого господарського суду погодився й Верховний Суд, який за результатами перегляду постанови ВГС залишив її без змін (постанова ВС від 8.11.2010 №4/719).
4. У разі відсутності в договорі банківського рахунку умов щодо розміру процентів за користування грошовими коштами клієнта та неприйняття вкладів на вимогу банк зобов’язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки НБУ.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, задоволено позов фізичної особи — підприємця до банку про стягнення відсотків за користування грошовими коштами на його поточному рахунку.
Господарськими судами було встановлено, що:
— банком на підставі договору на розрахунково-касове обслуговування, укладеного з фізичною особою — суб’єктом підприємницької діяльності, було відкрито поточний рахунок;
— відповідно до укладеного договору банк зобов’язався здійснювати нарахування відсотків за залишками вільних коштів на рахунку клієнта, зараховувати їх на рахунок клієнта в останній робочий день місяця відповідно до тарифів банку та проводити нарахування відсотків за незнижувальними залишками вільних коштів на рахунку клієнта і зараховувати їх на рахунок клієнта в останній робочий день місяця відповідно до тарифів банку;
— у переліку послуг з розрахункового обслуговування договором передбачалося також перерахування відсотків на залишки на рахунках та відсотків на поточні залишки по рахунках, проте розмір нарахування відсотків не визначено.
За результатами перегляду судових рішень у касаційному порядку Вищий господарський суд, врахувавши правові позиції, викладені у постанові ВС від 13.12.2010 №2-11/994-2010, залишив без зміни постанову суду апеляційної інстанції, зазначивши таке.
Відповідно до ст.1066 ЦК за договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (власникові рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
Частиною 4 ст.1068 ЦК передбачено, що клієнт зобов’язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.
Згідно з ч.1 ст.1070 ЦК за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом.
Отже, договір банківського рахунку є відплатним для кожної із сторін, у зв’язку з чим банк зобов’язаний за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплатити йому проценти, а клієнт — оплатити банку послуги з розрахунково-касового обслуговування рахунку.
Частиною 2 ст.1070 ЦК передбачено, що проценти, передбачені ч.1 цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, —у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
У розгляді справи господарськими судами встановлено, що умовами укладеного сторонами договору на розрахунково-касове обслуговування передбачено зобов’язання банку сплачувати проценти за користування грошовими коштами клієнта, проте не визначено їх розмір, а також те, що відповідачем вклади на вимогу юридичних або фізичних осіб не приймалися.
Відповідно до ст.8 ЦК якщо цивільні відносини не врегульовані цим кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Згідно з ч.1 ст.1061 ЦК банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов’язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки НБУ.
За відсутності визначення договором банківського рахунка розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та неприйняття банком вкладів на вимогу банк зобов’язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки НБУ (постанова ВГС від 15.02.2011 №2-11/994-2010).
Голова Вищого господарського суду України
В.ТАТЬКОВ
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 2.66 МБ)
Матеріали за темою
Спрощено умови погашення споживчих кредитів
12.06.2023
В НБУ озвучили рівень інфляції у 2023 році
27.01.2023
Нумізматам: введено в обіг пам’ятну монету
24.01.2023
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!