або Як уникнути покарання за зловживання владою, земельне рейдерство та «самозамах»
Героями не народжуються — ними стають. Не виключено, що колись саме такою була тема шкільного твору судді Тульчинського районного суду Вінницької області Володимира Люлька. Та зрозумів він цю фразу на свій лад: під загрозою двох вироків і реального тюремного ув’язнення вирішив захистити себе гучними викриттями, які радо підхопили опозиційні ЗМІ та політики.
Одкровення після вироків
«Єдиний чесний суддя» — такі приємні слова та оплески отримав В.Люлько, виступивши в приміщенні захопленої Вінницької облдержадміністрації. «Незалежності суду немає, — заявив він, оголошуючи про зняття із себе повноважень. — Вона втрачена повністю. Суддями керують люди, які засіли на вул. Банковій».
Звісно, присутніх не цікавили причини, які спонукали колишнього носія мантії раптом заявити про залежність його колишніх колег від владних структур. Для них це був лише інформаційний привід оголосити про нового «героя євромайдану», єдиного, хто приєднався до них з-поміж суддівського корпусу. А варто було б бодай запитати: що ж спонукало законника до таких одкровень?
Таємниці в тому немає жодної: за два дні до цієї заяви Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ підтвердив вирок Апеляційного суду Житомирської області, який півроку тому визнав В.Люлька винним за двома статтями Кримінального кодексу та призначив за сукупністю злочинів покарання у вигляді 3 років позбавлення волі. Отже, заявляючи про зняття із себе повноважень, В.Люлько знав, що з дня на день залишиться без мантії та відправиться в місця не такі вже й віддалені. Гучні заяви зберігають принаймні шанс зачепитися за свободу…
Вирок апеляційного суду від 28.08.2013 (справа №1/0690/1/2012) дозволяє повернутися на 5 років назад і дати власну оцінку як зібраним доказам, так і справедливості вердикту. Переповідати всі свідчення й результати експертиз — річ невдячна: тільки сам вирок зайняв зо два десятки сторінок (в Єдиному державному реєстрі судових рішень він значиться за №33164720). Адже ще під час досудового слідства В.Люлько неодноразово змінював показання, власноруч написав явку з повинною, згодом відмовився від неї.
Урешті-решт змінився і його статус у справі — з потерпілого на підсудного…
Постріли в надвечірній час
16 жовтня 2008 року після закінчення робочого дня В.Люлько поїхав до свого знайомого. На зворотному шляху, проїжджаючи повз будинок суду, вирішив переконатися, що вимкнув світло в канцелярії, до якої перед виходом саме заніс витребувані апеляційною інстанцією справи. Та встиг тільки смикнути вхідні двері, як пролунав вибух. Злякався, сів у машину й поквапився залишити небезпечне місце…
Такі показання він дав у день пожежі. Наступного дня В.Люлько стверджуватиме, що із суду пішов останнім і відразу поїхав додому, про пожежу нічого не знав. Ще за два тижні знову згадувався візит до знайомого, а потім — світло у вікні суду, полум’я з відчинених дверей, але вже без вибуху…
Проте судили його не за те, що втік з місця пожежі. Це була лише передмова. Кульмінація «трилера» припала на події, що сталися дорогою до м.Немирова, де мешкав суддя. За словами В.Люлька, на ній він побачив жигулі, які переслідували його машину й нарешті наздогнали. З відчиненого вікна навпроти пасажирського сидіння висунулася рука та пролунали два постріли. Одна куля прошила ліві дверцята його опеля, посипалося скло. Він узяв правіше, до узбіччя. У цей момент — ще два постріли, біль у грудях трохи нижче серця... Дивом урятований, але переляканий, В.Люлько спробував розвернутися, але з’їхав у кювет. Проте не розгубився й, вибравшись із машини через пасажирські передні двері, побіг до найближчої лісосмуги. Там упав на землю, прикрив голову руками й лежав хвилин 30—40.
У такому положенні, звісно, не бачив ані самих нападників, ані того, що вони робили в цей час. До міліції не телефонував, оскільки не міг знайти телефон, на вхідні дзвінки не відповідав, бо вимкнув обидва мобільні ще тоді, коли був у знайомого, аби не підслухали їхню розмову.
Наважився підвестися тільки тоді, коли почув, що хтось гукає, чи не потрібна допомога. Два хлопці, які саме проїжджали повз порожнє авто, викликали міліцію. Прибувши до районної прокуратури, В.Люлько написав заяву про вчинений замах на його життя…
«Що мені робити, що я накоїв?..»
Керівництву обласного УБОЗ, яке взяло на контроль таку гучну справу, знадобилося тільки два дні, щоб засумніватись у правдивості показань «потерпілого». Перше, що здивувало, — це дивовижні збіги обставин «замаху» та окремі неув’язки між його показаннями та виявленими фактами. Зокрема, за словами В.Люлька, його життя нібито врятував медальйон, який він поклав у нагрудну кишеню сорочки. Спочатку то був знак «80 років Міністерству юстиції», потім — нагрудний знак судді.
За допомогою металодетектора обшукали всю прилеглу територію, якою міг рухатися до лісосмуги потерпілий, і знайшли… Але не медальйон, а пістолет ТТ. Натомість не виявили жодних слідів розбитого скла ні позаду в салоні машини, ні на сорочці «потерпілого». Та й кулі влучили в опель під різними кутами. Причому, за вхідним отвором тієї, що увійшла в водійські дверцята, вона неодмінно мала пошкодити ногу водія. Звісно, якщо він був у цей час на своєму сидінні. До того ж, за словами дружини судді, саме цією машиною, яка до цього стояла навіть без акумулятора, раптом вирішив скористатись її чоловік.
Усі ці факти «потерпілому» виклали прямо в лікарні, щоб він пояснив розбіжності. «Що мені робити, що я накоїв?…» — промовив В.Люлько й… написав явку з повинною. У ній пояснив, що, побоюючись обвинувачень у підпалі суду, інсценував замах на себе. А пістолет придбав місяцем раніше в Одесі.
Згодом експертиза виявить на сорочці В.Люлька залишки продуктів бездимного пороху та наскрізний отвір на кишені, що підтвердить версію про «самостріл». Адже якби такий постріл був і куля пройшла крізь медальйон, то ушкодження на тілі були б іншого характеру, ніж звичайний синець без пошкодження тканин шкіри.
Усі ці докази переконали суд у тому, що замах на життя судді був інсценований самим «потерпілим», аби уникнути підозр у підпалі суду. Незаконне придбання й носіння вогнепальної зброї суд кваліфікував за ч.1 ст.263 Кримінального кодексу, а «завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину зі штучним створенням доказів обвинувачення» — за ч.2 ст.383 КК. Щоправда, обмежився мінімальними покараннями, передбаченими санкціями цих статей, — 3 і 2 роки позбавлення волі відповідно.
23 січня цього року ВСС залишив вирок у силі.
Київські гектари
Зрозуміти, чому суддя так боявся обвинувачень у підпалі свого ж суду, дозволяє інший вирок, винесений Летичівським районним судом Хмельницької області від 22.01.2014. Одним з обвинувачених знову був В.Люлько. Секретар судових засідань не опинилася на лаві підсудних лише завдяки амністії 2008 року.
В основу обвинувачень покладені, серед іншого, 20 рішень у цивільних справах, за якими одні й ті самі особи намагалися через судові рішення отримати у власність земельні ділянки, розташовані в Броварському районі Київської області (нагадаємо, що В.Люлько головував не тільки в іншому райсуді, а й у сусідній області). На той час схема такого земельного рейдерства була досить поширеною: селяни нібито брали гроші в позику, а невдовзі кредитор пред’являв через суд вимогу про повернення боргу або звернення стягнення на земельну ділянку. Хоча мораторій на продаж землі забороняв такі оборудки, знаходилися судді, які бралися допомогти у вирішенні питання. При цьому — нехтуючи як Земельним кодексом, так і підсудністю розгляду таких спорів.
З 20 рішень, які у 2007—2008 роках устиг винести В.Люлько, 15 апеляційна інстанція скасувала. Такий показник у роботі свого часу привернув увагу Кваліфікаційної комісії суддів Житомирського апеляційного округу, яка в жовтні 2009 року ухвалила рішення ініціювати звільнення В.Люлька з посади судді. Проте Вища рада юстиції спромоглася розглянути питання лише в липні 2011 року та, пославшись на сплив строків притягнення до дисциплінарної відповідальності й окремі процедурні недоліки провадження, відмовила в задоволенні подання.
У тому ж році член ВРЮ Михайло Гаврилюк, уже спираючись на результати перевірки, яку провела Генеральна прокуратура, знову порушив питання про позбавлення В.Люлька мантії. Як зазначено в поданні, «унаслідок постановлення суддею В.Люльком незаконних судових рішень у 20 цивільних справах протиправно здійснено відчуження земельних ділянок площею майже 27 га». Додамо — у прилеглому до Києва районі.
Водночас Генпрокуратура порушила кримінальну справу за фактом постановлення завідомо неправосудних рішень і службового підроблення в низці цивільних справ. І не тільки щодо земельних ділянок, а й за фактами підроблення протоколів судових засідань в інших справах.
У підсумку за злочини, передбачені чч.1 і 2 ст.366, чч.1 і 2 ст.375 КК, В.Люлько отримав загалом більш суворе покарання — 5 років 2 місяці позбавлення волі й заборону обіймати посаду судді впродовж 3 років. Щоправда, вирок ще не вступив у законну силу. Але й за першим з них В.Люлько вже має бути звільнений з посади. Проте таке рішення ще має ухвалити Верховна Рада. У тому, напевне, і побачив порятунок для себе В.Люлько, адже за нинішньої політичної ситуації в парламенті звільнити «героя» буде не так уже й просто…
Герой з переляку
Геройство — це не раптовий стан, а особлива якість, принципи, якими керується людина у своїх вчинках, стан душі. У В.Люлька, за його ж показаннями, мотивом усіх попередніх учинків був лише страх. Він чи то радиться зі знайомим, як бути з «погрозами» у вигляді СМС-повідомлень (котрі, як виявилося, сам собі й надсилав), чи то пише явку з повинною з остраху, що його можуть заарештувати й навіть отруїти, бо він лежав під крапельницею. Побачивши, що його суд палає, «герой» не викликав пожежників, не спробував загасити полум’я, а чимдуж кинувся до авто. Історію із замахом вигадав, бо побоювався, що саме його запідозрять у підпалі, а, описуючи свій стан у посадці після нібито пострілів з невідомого авто, говорив, що 40 хв. лежав на землі, побоюючись поворухнутися.
А потім — майже 4,5 року в очікуванні вироку. Не тільки за статтями про незаконне придбання зброї та неправдиве повідомлення про скоєння злочину, а й про службове підроблення та зловживання владою. Крім того, у кріслі голови він не протримався й року: у січні 2008-го був призначений на цю посаду, а вже 7 листопада залишив посаду за власним бажанням.
Для скептиків, які можуть заперечити, що суддя ухвалював незаконні рішення нібито під тиском, а тепер вирішив оголосити про чергову «явку з повинною», звернемо увагу на те, що інкриміновані дії вчинені В.Люльком ще у 2007—2008 роках. З 2009-го він узагалі був відсторонений від виконання обов’язків, хоча заробітну плату весь цей час «по-геройськи» отримував. Мабуть, «під тиском влади». Загалом, як зазначається в повідомленні прес-служби ВСС, — понад 375 тис. грн.
Єдиним невідомим, яке дотепер залишається нез’ясованим у цьому «геройському» шляху, є те, хто так «вчасно» підпалив приміщення суду. Адже саме наступного ранку кілька справ, які розглядалися В.Люльком, мали бути вилучені працівниками Служби безпеки.
Героями дійсно не народжуються. Героїв створює суспільство. Мабуть, якби суд над сумнозвісним Ігорем Зваричем відбувся в останні два місяці, «колядник» теж доводив би, що вилучені під час обшуку гроші він збирав для допомоги євромайдану. І, звісно, був би оголошений героєм, який постраждав від утисків влади.
Однак у тому-то й полягає різниця між справжніми і тимчасовими героями, що самопожертва перших оцінюється за результатами їхніх вчинків. Геройства ж останніх — лише за їхніми власними словами…
В.Люлько (праворуч) заявив про зняття мантії, не чекаючи, коли її зніме парламент.
Матеріали за темою
Коментарі
А іншої процедури і бути не може, бо ж презумпція невинуватості. Допоки вирок не набуде чинності, і його не звільнить той, хто призначав (обирав), суддя отримуватиме зарплату.
Дійсно - сьогодні просто так з посади судді ніхто не йде. Шкода, що процедура звільнення таких "суддів" триває досить довго і за цей час вони не соромляться отримувати незаслужену зарплату…