Чому законодавець обмежив строк роботи арбітражного керуючого й що робити, якщо вкластись у цей час не вдається?
Реалізація положень закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції від 22.12.2011) вказує на наявність певних недоліків, що негативно впливають на його розуміння, тлумачення й застосування. Зокрема, багато запитань виникає через обмеження в часі ліквідаційної процедури та відсутність розуміння того, чи можна її продовжувати.
Заплутались у часі
Серйозну стурбованість, наприклад, викликає тлумачення норми ч.1 ст.37 закону. У ній приписується, що господарський суд постановою визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру строком на 12 місяців. Як у цій нормі, так і взагалі в акті не вказано, що строк процедури може бути подовжено судом, як було зазначено в ст.22 попередньої редакції закону, що коментується як заборона продовження строку.
Серед арбітражних керуючих, суддів і науковців таке твердження викликало стурбованість, яка грунтується на породженій зазначеною нормою ілюзії, що ліквідаційна процедура не може бути подовжена за межами зазначених 12 місяців. Ця ілюзія підтримується приписами ч.6 ст.45 закону, де зазначається, що непродані активи, які залишилися на момент закінчення строку ліквідації, передаються ліквідатором в управління деякій юридичній особі нібито для подальшого продажу.
На нашу думку, хибних судових рішень і неправильної судової практики вдасться уникнути, адже багаторічний досвід здійснення цієї процедури показує, що 12 місяців для ліквідації майна та справ середнього або великого підприємства — утопія, нездійсненна мрія. Це нереальний строк. За новими правилами продажу майна, дотриматися цього строку можна тільки в кількох випадках: продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу або наявності в банкрута невеликої кількості ліквідного майна.
Ми впритул наближаємося до правозастосування, вирішення конкретних судових справ і наперед хочемо змоделювати поведінку учасників процесу, насамперед з метою недопущення порушень майнових прав та інтересів учасників провадження у справах про банкрутство.
Наразі необхідно дослідити зазначені норми закону з точки зору теорії застосування норм права з метою визначення дійсних цілей законодавця та смислу юридичної термінології в правовому регулюванні зазначених суспільних відносин.
Ідея регулювання ліквідації
Провадження у справах про банкрутство складається з процедур, які господарський суд уводить шляхом прийняття актів (ухвали, постанови). У цілому такі процедури — це правові форми, в рамках яких виникають, здійснюються та припиняються правовідносини між учасниками банкрутства в межах судового провадження. Судова процедура у справах про банкрутство — це певна система юридичних засобів у вигляді матеріальних та процесуальних правових норм. Застосування цих засобів повинне забезпечити досягнення кінцевої мети в конкретних правовідносинах. Отже, реалізація судової процедури повинна завершитися правовим результатом, що відповідає ідеї та меті закону.
Основна ідея закону — встановлення умов і порядку визнання боржника банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою задоволення вимог кредиторів за рахунок банкрута. Ліквідаційна процедура застосовується до боржника, який не здатний відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та/або мирової угоди, тобто до банкрута, і здійснюється з метою рівномірного погашення грошових вимог кредиторів.
Залежно від категорії боржника, виду його діяльності та наявності в нього майна господарський суд застосовує загальний, спеціальний або спрощений порядок провадження у справі про банкрутство. Спрощений порядок застосовується під час ліквідації банкрута без застосування процедур розпорядження майном і санації.
Ідея ліквідації банкрута прямо визначена в абз.3 ч.1 ст.37 закону, де під ліквідацією розуміється припинення суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення в порядку цього закону вимог кредиторів шляхом продажу майна цього суб’єкта.
Отже, в результаті ліквідації обов’язково слід вирішити такі завдання:
• продати майно банкрута;
• задовольнити повністю (частково) вимоги кредиторів;
• здійснити інші заходи ліквідаційної процедури, не пов’язані з продажем майна банкрута, та припинення суб’єкта підприємницької діяльності — банкрута.
Для практичної реалізації мети й завдань процедури призначається ліквідатор (ст.114), який має спеціальний правовий статус. Ліквідатор організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, і забезпечує задоволення вимог кредиторів у встановленому цим законом порядку, використовуючи багато повноважень. У тому числі:
• приймає до свого відання майно боржника, забезпечує його збереження;
• проводить інвентаризацію та оцінку майна банкрута;
• формує ліквідаційну масу;
• пред’являє до третіх осіб вимоги щодо повернення банкруту сум дебіторської заборгованості;
• подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника;
• вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що перебуває в третіх осіб;
• продає майно банкрута для задоволення вимог, унесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому законом (стст.40—44);
• передає до комунальної власності об’єкти житлового фонду, в тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні заклади та об’єкти комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі — банкруту;
• передає матеріальні носії секретної інформації (технічна документація, вироби, дослідні зразки тощо) замовникові за погодженням з відповідним органом Служби безпеки;
• передає відповідним особам майно банкрута, виключене з обороту;
• порушує питання про виділення частки, яка належить банкруту в спільному майні;
• веде реєстр вимог кредиторів;
• оформлює, упорядковує та передає на зберігання до архівної установи документи тривалого зберігання тощо.
Як видно, зокрема з кола повноважень ліквідатора, визначеного ст.41, обсяг роботи, що покладається на арбітражного керуючого, великий та непростий, досить часто за 10—12 місяців виконати його об’єктивно неможливо.
Ліквідатор підзвітний комітету кредиторів і підконтрольний господарському суду, який перевіряє законність, правильність і розумність дій та затверджує звіт. Звіт ліквідатора має засвідчувати завершення всіх розрахунків із кредиторами, що повинно бути підтверджено ліквідаційним балансом, в якому зазначається інформація про відсутність у банкрута майна або про наявність залишків (ст.46). Затвердження судом звіту ліквідатора є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство (ст.83).
Визначальним приписом закону є твердження, що ліквідатор виконує свої повноваження до внесення до ЄДР запису про припинення юридичної особи — банкрута (ч.7 ст.46).
У разі ж якщо на день заслуховування звіту, який зазвичай подається після спливу встановленого судом строку ліквідпроцедури, ліквідатор не виявив або не реалізував майнових активів банкрута в повному обсязі, суд зобов’язаний винести ухвалу про призначення нового ліквідатора в порядку, встановленому цим законом (ч.4 ст.46). Кандидатура нового ліквідатора може бути запропонована комітетом кредиторів або визначена судом. Напрошується цілком логічне запитання. Яким чином новий ліквідатор доведе судову процедуру до завершення без надання відповідного строку? Очевидно, що при цьому суд оцінює обсяг активів боржника та стан справ, що підлягають подальшому виконанню (здійсненню), орієнтовний термін часу, з настанням якого можна очікувати закінчення виконання дій щодо продажу майна, оскільки це має юридичне значення. Цього вимагають інтереси кредиторів.
Тому суд повинен забезпечити учасників процедури банкрутства процесуальними засобами й надати новому ліквідатору строк для вчинення процесуальних дій, визначивши необхідний період часу (стст.50, 53 ГПК), — продовжити строк судової процедури ліквідації банкрута. Отже, при ліквідації юридичної особи все наявне майно підлягає повному розпродажу, що є підставою для формування ліквідаційного балансу, який подається разом зі звітом на затвердження господарського суду. Без затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу не можна припинити провадження у справі, крім випадку затвердження судом мирової угоди в процедурі ліквідації банкрута.
Теоретико-правові основи строків
Обов’язок учасників провадження (боржника, кредиторів, ліквідатора та інших) провадити діяльність, результатом якої має бути продаж майна та припинення суб’єкта підприємницької діяльності — банкрута, є імперативним. Ці норми згідно з теорією права є зобов’язальними, оскільки встановлюють юридичний обов’язок особи (осіб) учиняти певні дії. Ліквідатор є головним виконавцем, зобов’язаним від імені боржника продати майно та підготувати юридичну особу до припинення (ліквідації).
Що являє собою строк у 12 місяців з погляду права? Цей час надається учасникам процесу для задоволення їхніх цивільних прав за рахунок майна боржника. Для надання ліквідатору процесуальних повноважень суд уводить ліквідаційну процедуру, що прямо випливає з припису норми ч.1 ст.37 закону. Адресатом, тобто суб’єктом припису про встановлення строку процедури, є господарський суд. Для суду (і тільки для нього) ця норма є імперативною. Тобто в постанові про визнання боржника банкрутом суд повинен вказати, що процедура відкривається строком на 12 місяців. Ніяких приписів для інших учасників провадження й ліквідатора щодо обмеження строків, а так само заборон для господарського суду щодо можливості скорочення або продовження строків процедури ч.1 ст.37 закону не містить.
Там ідеться про строки судової процедури ліквідації банкрута (ст.7), що дає нам право вважати її класичною нормою процесуального права. Призначення норм процесуального права полягає в правовому регулюванні так званих організаційних суспільних відносин, забезпеченні процедур, форм реалізації або захисту норм матеріального права. Процесуальні норми завжди мають процедурний характер, вони адресовані насамперед суб’єктам, наділеним владними повноваженнями щодо прийняття та застосування норм матеріального права, містяться в процесуальних законах (ГПК, ЦПК, КАС, КПК). Особливістю закону є те, що він містить як норми матеріального, так і процесуального права. Для повного з’ясування значення положень цього акта треба звертатися до норм ГПК, які мають субсидіарно застосовуватися при провадженні у справі про банкрутство.
Так, приписи ст.53 ГПК вичерпно дають відповідь на питання, як діяти при закінченні 12 місяців, що встановлені судом для вчинення процесуальних дій щодо ліквідації банкрута. Норма має назву «Відновлення та продовження процесуальних строків». Її зміст передбачає, що «за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Призначені господарським судом строки можуть бути ним продовжені за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи». Оскільки строк у 12 місяців ліквідації відповідно до буквального змісту закону є таким, що встановлюється судом, то відповідно до теорії строків та норм ГПК він може бути подовжений судом без усяких умов.
Так само строк може бути скорочений судом, якщо ліквідацію здійснено раніше й, наприклад, через 6 місяців подано до суду звіт і ліквідаційний баланс, який підлягає затвердженню.
Як видно, досліджуване нами положення є абсолютно визначеним, воно з вичерпною конкретністю й повнотою встановлює адресата своєї дії, його права й обов’язки. Застосована один раз господарським судом, ця норма права вичерпує свою дію, й порушити цю норму в майбутньому неможливо. Тому законодавець не встановив обмежень як для скорочення, так і для продовження процедури ліквідації, а залишив відкритим питання подовження строків ліквідаційної процедури, поставивши його в залежність від фактичних обставин справи. І, як показує практика, це правильно й розумно. Припис лише підтверджує припущення, що український законодавець є мудрим, знає про результати судової практики попередніх років стосовно регулювання та здійснення в державі процедури ліквідації банкрутів.
Розглядаючи причини непродажу майна протягом строку ліквідації, суд має встановити причини невиконання всіх дій щодо продажу активів і виконання інших обов’язків учасниками провадження та, виходячи з об’єктивної їх правової оцінки, вжити передбачених законом та нормами ГПК заходів впливу на учасників справи. Водночас строк ліквідаційної процедури суд зобов’язаний подовжити. За неналежне виконання ліквідатором своїх обов’язків господарський суд може його усунути, стягнути штраф із членів комітету кредиторів за винні дії, пов’язані з незабезпеченням контролю за роботою ліквідатора та недотриманням строків ліквідації (ст.83 ГПК), винести окремі ухвали або надіслати повідомлення (ст.90 ГПК).
Це означає, що тільки в кожному конкретному випадку можна визначити той арсенал матеріально-процесуальних засобів, які необхідно застосувати у справі про банкрутство. Лише на основі аналізу можна говорити про можливі та необхідні для проведення ліквідації суб’єкта господарювання строки судової процедури. Тому насамперед не строки повинні визначати характер та зміст діяльності ліквідатора, а сумлінність і повнота виконання покладених на нього законом повноважень.
Мета управління майном банкрута
Буквальний зміст ч.6 ст.45 закону такий: «У разі якщо на момент закінчення строку ліквідації залишилися непроданими активи боржника і негайний продаж матиме наслідком істотну втрату їх вартості, ліквідатор передає такі активи в управління визначеній господарським судом юридичній особі, яка зобов’язана вжити заходів щодо продовження погашення заборгованості кредиторів боржника за рахунок отриманих активів. Ліквідатор у разі потреби передавання активів боржника, які залишаються непроданими на час закінчення процедури ліквідації, в управління іншій юридичній особі погоджує кандидатуру такої особи з комітетом кредиторів та звертається до господарського суду з відповідним клопотанням. Таке клопотання ліквідатор надає господарському суду не пізніше ніж за два місяці до завершення процедури ліквідації і зазначає в ньому обсяг активів, що продавалися і не були продані, причини нездійснення продажу, а також загальну суму незадоволених вимог кредиторів».
Мовознавчий та телеологічний аналіз цієї норми показує, що в процедурі ліквідації майнові активи мають продаватися за максимально можливою ціною, виключаючи істотні втрати їх вартості. Очевидно, розглядаючи перспективи продовження процедури ліквідації, комітет кредиторів може прийняти рішення про завершення ліквідації банкрута і про клопотання перед судом про припинення провадження у справі. Якщо комітет кредиторів дійде висновку, що подовження строків ліквідації призведе до витрат, які істотно зменшать конкурсну масу й, відповідно, кредитори отримають менше порівняно з переданням залишків активів на реалізацію третій особі, то комітет кредиторів приймає рішення про таке передання майна. Передання майна в управління має свою мету — погашення вимог за його рахунок. Третя особа продовжить задовольняти вимоги кредиторів після припинення провадження у справі.
Передання майна в управління може здійснюватися на умовах мирової угоди, учасниками якої повинні бути боржник, кредитори та третя особа, яка бере на себе виконання зобов’язань боржника (ст.79 закону).
Вжиті в нормі права словосполучення «у разі потреби передавання активів», «погодження кандидатури особи з комітетом кредиторів», «звернення комітету кредиторів з клопотанням до господарського суду» вказують на диспозитивний характер цієї норми. Вона діє тільки тоді, коли комітет кредиторів визнає за потрібне врегулювати поведінку кредиторів. Ця норма є матеріальною, оскільки її об’єктом виступають майнові відносини учасників судового процесу. Норма, крім того, є уповноважуючою, оскільки встановлює суб’єктивні права, тобто дозвіл на вчинення кредиторами (комітетом) активних дій. Питання про необхідність учинення цих дій не залежить від суду. Водночас реалізація права відбувається після процесуальної перевірки намірів сторін — на підставі ухвали суду.
Розшифроване положення
Юридичний та логічний аналіз положень ч.6 ст.45 закону вказує на те, що передання майна іншій особі може відбутися лише на підставі угоди (правочину). Очевидно, що угода повинна бути укладена до закінчення строку процедури ліквідації. Процедура ліквідації має бути припинена (закінчена) в результаті такої угоди. В арсеналі закону, крім звіту ліквідатора, є тільки один спосіб припинення провадження — мирова угода. Припис про те, що юридична особа, якій передаються в управління майнові активи, визначається господарським судом, указує на те, що запропонована комітетом кредиторів юридична особа має пройти перевірку судом та ухвалою суду повинна бути залучена до участі у справі для отримання певного процесуального статусу для укладання з нею мирової угоди.
При цьому слід припустити, що боржник у такому випадку отримує право на подальше здійснення господарської діяльності, оскільки не ліквідується.
Висновок, який випливає з дослідженої норми, вказує на те, що право передати майно для продажу іншій особі належить виключно кредиторам в особі комітету кредиторів. Отже, непродані активи боржника можуть бути передані на реалізацію (в управління) конкретній юридичній особі лише внаслідок волевиявлення кредиторів та тільки на підставі мирової угоди. Кредитори мають право не застосовувати цю норму, коли це суперечить або не відповідає їхнім інтересам.
Можлива ситуація, коли вартості залишку непроданих активів достатньо тільки для часткового задоволення вимог кредиторів, а інші конкурсні кредитори та й сам боржник не хочуть укладати угоду про прощення не покритої активами частини боргу. Їх влаштовує лише ліквідація банкрута. У такому випадку можливий інший алгоритм вирішення кредиторами долі залишків неліквідного майна, який також дасть змогу кредиторам передати майно для продажу з розстроченням платежів набувачем, наприклад шляхом передання третій особі залишків майнових активів (майна та майнових прав) боржника з укладанням договору переведення на неї частини боргів за вимогами кредиторів у межах вартості отриманих активів. Такою третьою особою може бути як юридична, так і фізична особа, у тому числі фізична особа — суб’єкт підприємницької діяльності. Сам же банкрут підлягає ліквідації на підставі звіту ліквідатора (ст.46, п.6 ч.1 ст.83 закону).
Очевидно, що в аналізованому акті прямо йдеться про строк, необхідний для здійснення всіх заходів щодо продажу майна банкрута й розрахунків із кредиторами, тобто для досягнення мети правового регулювання. Строк ліквідації, як період часу, за який ліквідатор поступово припиняє зобов’язальні (відносні й абсолютні) правовідносини, є категорією матеріального права. Саме воно регламентує поведінку (діяльність) суб’єктів відносин банкрутства, визначає зміст первинних прав і обов’язків. Тому видається, що строк ліквідації може не збігатися зі строком ліквідаційної процедури, а залежати від кількості майна, його якості та складу, а також від інших об’єктивних і суб’єктивних факторів. Наприклад, наявність у боржника цінних паперів (векселів, акцій у капіталі інших акціонерних товариств) тягне за собою інший порядок продажу, ніж передбачений у законі для продажу майна, зумовлює наявність інших правовстановчих та реєстраційних документів, не таку поведінку сторін у справі.
Оскільки норми процесуального права повинні «обслуговувати» норми матеріального права, останні мають пріоритет і вплив на процес. Отже, для виявлення характеру та змісту процесуальної норми потрібно проаналізувати, наскільки вона відповідає тим суб’єктивним правам, які визначені в матеріальній нормі права, тобто будувати зв’язок від норми матеріального права, а не навпаки.
Вжите законодавцем словосполучення «з метою продовження погашення заборгованості», крім мети, не визначає засобів «управління» й не обмежує отримувача майна у виборі способу розпорядження ним. Звідси випливає, що під переданням майна в управління, оскільки закон не передбачає іншого, можна розуміти як передання права власності на майно іншій юридичній особі, так і передання в управління на інших умовах, що визначаються цим законом та нормами ЦК й ГК. Порядок і строки сплати кредиторам вартості отриманого третьою особою майна мають визначатись угодою.
У вітчизняному законодавстві є подібне регулювання відносин банкрутства. Так, зазначена норма повністю відтворює зміст ч.6 ст.52 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», відповідно до якої активи банку, що ліквідується, передаються ліквідатором (Фондом гарантування вкладів фізичних осіб) в управління визначеній ним юридичній особі, яка продовжує погашення заборгованості кредиторів банку за рахунок отриманих активів. У той же час визначений цим законом строк ліквідації банку в один рік передбачає можливість неодноразового подовження строків ліквідації до 3 років залежно від обсягу активів (чч.5, 6 ст.44 цього акта).
Слід наголосити, що сфері банківської діяльності притаманна своя специфіка правового регулювання. Банк є особливим фінансовим суб’єктом правовідносин, його діяльність веде до виникнення значної кількості кредиторів — юридичних і фізичних осіб. Звідси випливає особливість ліквідаційної процедури, де слід ураховувати характер активів банку, фінансові можливості, значну кількість кредиторів — фізичних осіб. Ототожнювати банкрутство банку й підприємства можна лише досить умовно. Відповідно, не всі правові засоби будуть універсальними. Втім, схожість правил регулювання аналогічних відносин — ліквідації великих обсягів майна банкрута, що передбачені законом «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вказує на те, що до відносин ліквідації великих підприємств логічно та правильно застосовувати правило про подовження строків ліквідації.
Отже, з буквального змісту вказаної норми та з наведених міркувань не можна однозначно з’ясувати її призначення для правовідносин ліквідації банкрута, що викликає необхідність її тлумачення.
Мирова угода з відстроченням на рік
Під час розгляду положень закону про банкрутство виникає запитання: чи можна примусити сторони до укладення мирової угоди через закінчення 12 місяців ліквідації банкрута? Сама постановка питання про примус до мирової угоди в юриста викликає внутрішній спротив. Примус завжди передбачає загрозу покарання за певні порушення або настання інших негативних юридичних наслідків.
Мирова угода у справі про банкрутство — це домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочення та/або розстрочення, а також прощення (списання) кредиторами боргів. Прийняття комітетом кредиторів рішення про укладення мирової угоди припиняє дію процедури ліквідації (ч.8 ст.77), а факт затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для одночасного припинення провадження у справі про банкрутство (ч.6 ст.81).
Отже, якщо мировою є угода (домовленість), то логічним є висновок, що будь-який примус до її укладання відкидається. Твердження, що миру можна досягти шляхом примусу, є нелогічним. Це не відповідає загальним засадам цивільного законодавства — положенням про:
• неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, установлених Конституцією та законом;
• свободу договору;
• судовий захист цивільного права та інтересу;
• справедливість, добросовісність і розумність.
Якщо припустити, що сторони зобов’язані укласти мирову угоду в справі про банкрутство, основною умовою якої є передання майна банкрута якійсь юридичній особі для подальшого комісійного продажу, то законодавець мав би прямо передбачити наслідки неукладення такої угоди. Тобто закон мав би встановити, що провадження у справі про банкрутство припиняється, а майно, яке залишилося непроданим, — конфіскується в доход держави, або реквізується з переданням залишків активів в управління юридичній особі — торговцю, яку визначить господарський суд, або залишається власникам боржника безоплатно з прощенням боргів банкрута тощо.
Усі такі результати можна було б уважати негативними юридичними наслідками, покаранням недбайливих кредиторів і ліквідатора за невміння продати активи боржника протягом 12 місяців. На додаток можна було б ще передбачити й покарання для всіх, причетних до справи про банкрутство: арбітражних керуючих, суддів усіх інстанцій.
Небажання кредиторів передати майно торговцеві, а не продавати його в ліквідаційній процедурі викликає ситуація, коли ліквідатор виконав колосальну роботу щодо повернення активів з чужого незаконного володіння саме під кінець 10—12 місяців — строку ліквідаційної процедури, тільки закінчив формування ліквідаційної маси, до якої входять, наприклад, об’єкти нерухомого майна, цілісний майновий комплекс банкрута державної форми власності або з іноземними інвестиціями, що мають багатомільйонну вартість. Виходить, уся робота численних кредиторів та ліквідатора виконувалася для когось, для якогось торговця, визначеного судом?
Для такого способу правового регулювання законодавець мав би покласти за мету конкурсного провадження не захист основоположних цивільних прав, інтересів та свобод осіб, а лише процесуальний результат — закінчення процедури ліквідації банкрута за 12 місяців. Тобто належало б діяти за принципом «строк процедури — понад усе». Втім, закон не містить подібних умов і наслідків незавершення ліквідації банкрута, що підтверджує проголошену нами тезу про мудрість законодавця.
Прогнозований результат — мирно віддати майно торговцю? Результат — фантастичний, але не правовий. Таким чином не можна досягнути визначеного законом результату.
Чи можливо припинити ліквідацію?
Припинення процедури ліквідації боржника у справі про банкрутство без припинення провадження у справі не можливе. Відповідно до ст.83 закону передбачені певні підстави для припинення провадження у справі, які не є вичерпними. До них можна додати таку підставу, як затвердження судом мирової угоди. Втім, таких підстав для припинення справи, як, наприклад: закінчення 12 місяців ліквідації банкрута, неподання ліквідатором звіту й ліквідбалансу, порушення ліквідатором строків продажу майна банкрута, неналежне виконання ліквідатором і членами комітету кредиторів своїх обов’язків — закон не містить.
Це означає, що для спроби втілення в життя тези про обов’язковість припинення провадження у справі після закінчення 12 місяців ліквідації треба звертатися до норм ГПК. Вони передбачають можливість закінчення провадження у справі позовного провадження з підстав, передбачених у стст.80, 81, без винесення рішення у справі, а також з винесенням рішення за результатами розгляду спору в справі про задоволення позову або про відмову в ньому.
Рішення (ухвалу) про відмову в подовженні строку ліквідації та про припинення провадження у справі у зв’язку із закінченням 12-місячного строку ліквідації не можна прийняти, воно буде явно свавільним. У такому разі права учасників процедури банкрутства залишаються знехтуваними, а обов’язки — невиконаними, що породжує правову невизначеність:
• банкрут не ліквідований;
• майно не продане;
• вимоги кредиторів не задоволені тощо.
А що робити далі? Відповіді немає. Сторони потрапляють у правовий вакуум. Вирішувати ці питання через аналогію закону або права буде невдалим шляхом, оскільки банкрутство регулюється спеціальними нормами, які враховують специфіку відносин.
Ухвала про залишення заяв кредиторів без задоволення у зв’язку з закінченням 12-місячного строку ліквідації та неподанням комітетом і ліквідатором без поважних причин звіту й ліквідаційного балансу має такі самі наслідки.
Прийнятною можна було б уважати норму про укладення сторонами мирової угоди та припинення провадження в результаті затвердження останньої господарським судом (ст.80 ГПК). Втім, для справи про банкрутство ця підстава також є неприйнятною, оскільки законом установлено свій, відмінний від ГПК, спеціальний порядок укладання мирової угоди у формі судової процедури (стст.7, 77—81).
Отже, в досліджуваних нами відносинах норми ГПК не можна застосувати для припинення (завершення) провадження у справі про банкрутство.
Викладене підтверджує нашу тезу про те, що юридична особа, в якої в ліквідаційній масі наявне майно, повинна ліквідуватися протягом часу, який є достатнім, але не раніше ніж до настання факту, що має юридичне значення для справи про банкрутство, — до повного продажу майна та здійснення всіх заходів, передбачених законом стосовно ліквідації банкрута, розрахунків із кредиторами й затвердження судом звіту ліквідатора. Або через затвердження судом мирової угоди.
Твердження, що 12 місяців процедури ліквідації суб’єктів господарювання є імперативом, що цей строк не можна перевищувати, на нашу думку, не тільки таїть у собі небезпеку перетворення відносин банкрутства на проблему для учасників провадження чи судової системи, а й може викликати негативну оцінку міжнародних експертів, негативно вплинути на інвестиційний клімат у державі.
Так, якщо після закінчення 12-місячного строку суд ліквідує банкрута незалежно від стану продажу майна, то ліквідатором банкрута слід уважати не арбітражного керуючого, а суд, який застосовує адміністративний примус для припинення судової ліквідації. Боржник і кредитори усуваються від процесу. Третя особа набуває право безконтрольного розпорядження майном при відсутності гарантій його зберігання та розрахунків. Це для сторін нові відносини, які не врегульовані належним чином. Тобто створюються умови для різного роду зловживань. Так, зацікавлені особи можуть навмисно затягувати судовий процес з метою передчасної ліквідації суб’єкта господарювання та виведення його майна з-під контролю суду та кредиторів.
Утворюється особлива категорія суб’єктів господарювання, які зацікавлені в переданні їм майна, яке, по суті, втратило власника. У торговців чужим майном така ситуація викличе нездоровий інтерес, що породить спроби створити перешкоди для продажу майна. Для цього можуть застосовуватися зловживання правом (процесуальні диверсії), щоби досягнути негативного результату для прав кредиторів і боржника на догоду торговцям. Такого не повинно статися.
Ми вважаємо, що твердження про обмеження строку ліквідаційної процедури 12 місяцями є помилковим. Для учасників справи про банкрутство з ч.1 ст.37 закону, на нашу думку, випливає лише неписана процесуальна презумпція, що всі дії щодо ліквідації банкрута повинні бути закінчені протягом 12 місяців. Але ж презумпція — це припущення, а не юридичний факт. Вона покликана наблизити норму права до реального життя та суспільних відносин, закріпити корисні для суспільства тенденції їх розвитку. Презумпція відображає правові очікування учасників відносин ліквідації щодо задоволення їхніх вимог, а не реальні обставини або факти, що мають юридичне значення. Отже, зазначена презумпція не є (і не може бути) основою правової норми щодо строків ліквідації банкрута. Тому неписана презумпція щодо строку ліквідації, яка на практиці може виявитися фікцією, не має юридичного значення.
Як справедливо зазначають дослідники в посібнику «Новітнє вчення про тлумачення правових актів», ігнорування реальності при тлумаченні актів законодавства, якщо таке тлумачення істотно впливає на цю реальність і може тягти за собою непередбачувані наслідки, є явно нерозумним, а тому неприпустимим, оскільки в кінцевому підсумку веде до порушення принципу верховенства права.
Отже, суд має слугувати інструментом у руках кредиторів, тому повинен установити новий строк для продажу майна. Новий строк, як і строк у 12 місяців, що вже минув з дня відкриття ліквідаційної процедури, має бути розумним, зумовленим фактичними обставинами справи. За таким алгоритмом діяльності суду буде виконано завдання процедури ліквідації та досягнуто мети правового регулювання відносин банкрутства.
Підбиваючи підсумки
Проаналізувавши положення закону, можемо сказати таке.
1. Для учасників справи про банкрутство з ч.1 ст.37 закону випливає, що всі дії стосовно ліквідації банкрута повинні бути закінчені протягом 12 місяців. Але це припущення, а не юридичний факт, яке не є (і не може бути) основою правової норми щодо строків ліквідації банкрута.
2. Норма права про передання майна юридичній особі в управління, передбачена ч.6 ст.45 закону, не є імперативною. Вона не може вважатися підставою для припинення провадження у справі про банкрутство, а визначається як правова можливість кредиторів за своєю волею припинити дію процедури ліквідації та перейти до укладення мирової угоди.
3. Для комісійного продажу можуть бути передані незначні залишки майна банкрута, які за рішенням комітету кредиторів вигідніше продати, не продовжуючи ліквідаційної процедури, через комісійну торгівлю.
4. Після спливу 12 місяців строк ліквідаційної процедури може бути подовжений господарським судом на вимогу комітету кредиторів на розумний термін, необхідний для завершення ліквідації банкрута шляхом продажу його майна та вжиття всіх інших заходів, передбачених законом.
5. Майно банкрута належить кредиторам, і право на нього має захищатися як право власності, яке відповідно до Конституції є непорушним. Реквізиція чи конфіскація (вилучення) майна у справі про банкрутство є неприпустимими.
6. Твердження про те, що майно банкрута, яке залишилося непроданим у ліквідаційній процедурі протягом 10—12 місяців, підлягає обов’язковому переданню торговій організації, не грунтується на нормах і приписах закону, виникає з неправильного розуміння природи й мети права банкрутства (конкурсного права), основується на інтуїтивному тлумаченні норми права.
7. Господарський суд не має власних інтересів, створює умови для реалізації прав сторін та учасників проваджень у справах про банкрутство, притягає до відповідальності осіб, які не виконують вимог суду, контролює поведінку сторін, у тому числі з метою дотримання ними процесуальних строків.
8. Права та обов’язки учасників провадження у справі про банкрутство повинні здійснюватися виключно у межах судових процедур, визначених законом. Задоволення вимог кредиторів у ході ліквідації суб’єкта господарювання можливе тільки в межах провадження у справі про банкрутство.
Сподіватимемося, що кожен фахівець, детально проаналізувавши норми законодавства, зможе в потрібному місці поставити розділовий знак у заголовку статті.
Іноді норми законодавства важко зрозуміти навіть досвідченим фахівцям.
Матеріали за темою
Коментарі
Как показывает практика в процессе ликвидации, путем признания договоров должника недействительными образовывается еще и дебиторская задолженность. продажа которого требует как минимум до 6 месяцев(ра…
Питяння передачі чужого майна в управління третій особі насправді цим законом не врегульована. Виникає дуже багато питань теоретичного, юридичного та практичного характеру, на які відповіді немає не …
так что мое мнение - управляющая компания должна использовать имущество (аренда, найм и т.п.) и с прибыли от этой деятельности гасить требования кредиторов до полной аммортизации и списания имущества
продолжу, в ином случае, если говорить о том, что имущество передается для реализации (а должник ликвидируется и его права и обязанности прекращаются - он просто не сможет что-то продать и получить …
Мне кажется, что умозаключение о возможности продления сроков проведения ликвидационной процедуры сделано правильно. А вот в отношении правовых последствий передачи имущества должника в УПРАВЛЕНИЕ т…