Звернення зборів суддів Верховного Суду України до Ради суддів України від 14 листопада 2011 року

ЗВЕРНЕННЯ
зборів суддів Верховного Суду України
до Ради суддів України

 

14 листопада 2011 року, м. Київ

 

 7 листопада 2011 року заступник Генерального прокурора України, член Вищої ради юстиції М. Гаврилюк провів брифінг, на якому зробив публічну заяву про те, що за його наявною в нього інформацією до Вищої ради юстиції надійшли звернення народних депутатів України, в яких містяться дані про порушення присяги суддями Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України. М. Гаврилюк зазначив, що судді Верховного Суду України “змінили вироки 15 особам, що вчинили вкрай небезпечні для суспільства насильницькі злочини з корисливих мотивів (вбивства, зґвалтування). Абсолютно необґрунтовано та незаконно судді змінили злочинцям покарання з довічного позбавлення волі на строк 15 років”. Крім того, М. Гаврилюк вказав на можливість звільнення суддів Верховного Суду України, причетних до прийняття зазначених судових рішень, з посади за порушення присяги судді і притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Правова оцінка М. Гаврилюком як заступником Генерального прокурора України та членом Вищої ради юстиції обґрунтованості та законності судових рішень Верховного Суду України, його висловлювання щодо порушення суддями Верховного Суду України закону, зроблені до проведення в установленому законом порядку перевірки зазначених звернень народних депутатів України (тобто за відсутності будь-яких правових підстав), є порушенням визначених Конституцією, законами України та міжнародно-правовими актами гарантій незалежності суддівської діяльності, проявом незаконного втручання у здійснення правосуддя суддями Верховного Суду України, неправомірного впливу на них у зв’язку з виконанням професійних обов’язків.

Зроблені за таких обставин оцінки та висловлювання М. Гаврилюка також завдають шкоди авторитету Верховного Суду України, дискредитують найвищий судовий орган держави, порушують правові засади діяльності Генеральної прокуратури України та Вищої ради юстиції.

Слід зазначити, що у 2009 році у Верховному Суді України дійсно виникла проблема неоднакової судової практики, що стало наслідком визнання Конституційним Судом України в Рішенні від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 покарання у виді смертної кари таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним). З огляду на те, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, з 29 грудня 1999 року втратили чинність положення санкцій статей Кримінального кодексу України 1960 року, що передбачали такий вид покарання, як смертна кара.

На виконання вказаного Рішення Конституційного Суду України Верховною Радою України 22 лютого 2000 року прийнято Закон України  № 1483–ІІІ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», яким виключено з Кримінального кодексу України такий вид покарання, як смертна кара, та встановлено новий вид покарання – довічне позбавлення волі. Цей Закон набрав чинності 4 квітня 2000 року.

Таким чином, упродовж більше трьох місяців (з 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року) найсуворішим видом покарання за Кримінальним кодексом України 1960 року було позбавлення волі на строк до п’ятнадцяти років.

Разом з тим, розглядаючи справи про злочини, вчинені у вказаний період, суди по-різному застосовували норми кримінального закону: одні вважали можливим призначення таким особам довічного позбавлення волі, інші – призначали покарання у виді позбавлення волі на строк п'ятнадцять років.

Зазначена ситуація спричинила численні звернення до Верховного Суду України осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, вчинені ними у період з 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року, з клопотаннями про заміну довічного позбавлення волі позбавленням волі на п'ятнадцять років.

У зв'язку з цим у 2009 році на спільних засіданнях Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України було переглянуто ряд кримінальних справ у порядку виключного провадження та ухвалено рішення про заміну довічного позбавлення волі позбавленням волі на п'ятнадцять років.

Ухвалюючи такі рішення, Верховний Суд України виходив з того, що за злочини, вчинені у вказаний період, за які Кримінальним кодексом України до цього було передбачено покарання у виді смертної кари, до введення нового виду покарання – довічного позбавлення волі – засудженим могло бути призначено максимальне покарання у виді позбавлення волі на п'ятнадцять років.

Відповідно до вимог частини першої статті 6 Кримінального кодексу України 1960 року та частини другої статті 4 Кримінального кодексу України 2001 року злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час його вчинення.

Перегляд відповідних кримінальних справ здійснювався за участю заступника Генерального прокурора України, який вважав позицію заявників про необхідність заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на п'ятнадцять років позбавлення волі юридично обґрунтованою. Більше того, у ряді випадків підставою для перегляду вироків у такій категорії справ було подання Генеральної прокуратури України.

Усі рішення Верховного Суду України, про які заявив М. Гаврилюк, не скасовані і на сьогодні виконуються відповідними державними органами, а засуджені у цих справах особи відбувають призначене їм покарання.

Таким чином, публічно заявивши (до проведення в установленому законодавством порядку перевірки) про ухвалення Верховним Судом України незаконних судових рішень у вказаних вище справах, а також про те, що при прийнятті цих рішень судді Верховного Суду України допустили порушення присяги судді, а тому має бути ініційовано їх кримінальне переслідування, член Вищої ради юстиції, заступник Генерального прокурора України М.Гаврилюк, допустив вчинок, який завдає шкоди авторитету Верховного Суду України, є проявом відвертого порушення засад та принципів самостійності суду і незалежності суддів, гарантованих як на конституційному, так і на міжнародно-правовому рівні.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Частинами першою та другою статті 126 Основного Закону України передбачено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Основними елементами незалежності суддів відповідно до частини четвертої статті 47 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” є, зокрема, особливий порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, а також визначення відповідальності за прояви неповаги до суду або суддів. Згідно з частиною другою статті 83 цього Закону навіть скасування або зміна судового рішення (що не мало місця у випадку із судовими рішеннями, про які заявив М. Гаврилюк) не може тягнути за собою дисциплінарної відповідальності судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли порушення було допущено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.

Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, що поставлено в провину суддям Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України М. Гаврилюком, згідно з Рекомендацією СМ/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам – членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, ухваленою 17 листопада 2010 року на 1098 засіданні заступників міністрів, не повинні бути приводом для цивільної або дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості. Разом з тим, розгляд зазначених справ суддями Верховного Суду України здійснювався виключно на підставі чинного законодавства і за відсутності умисного порушення ними норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків.

Як визначив Комітет Міністрів Ради Європи у пункті 69 згаданої Рекомендації, дисциплінарне провадження щодо судді може бути ініційоване, якщо суддя не виконав свої обов’язки ефективно та належним чином. Такі провадження повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання. Дисциплінарні санкції мають бути пропорційними.

Конституція України (частина перша статті 34) гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань. Разом із тим, реалізацію цього права може бути обмежено в інтересах підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Натомість допущені на брифінгу 7 листопада 2011 року оцінки та висловлювання щодо правомірності рішень Верховного Суду України членом колегіального органу, покликаного якраз гарантувати незалежність та неупередженість суддів, М. Гаврилюком є такими, що завдають шкоди авторитету Верховного Суду України, дискредитують найвищий судовий орган держави, порушують правові засади діяльності Генеральної прокуратури України та Вищої ради юстиції.

Коментуючи рішення судів, виконавча та законодавча влада відповідно до пункту 18 Рекомендації СМ/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи мають уникати критики, яка може підірвати незалежність судової влади або довіру суспільства до неї. Їм також слід уникати дій, які можуть поставити під сумнів їхнє бажання виконувати рішення суддів, за винятком випадків, коли вони мають намір подати апеляцію.

Суддя не зобов'язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом (частина друга статті 47 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”). Зобов’язання суддів надавати пояснення щодо суті справ, які перебували у їх провадженні, є втручанням у конституційно і законодавчо визначені гарантії незалежності суддів.

Пунктами 3 і 4 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН

від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, встановлено, що судові органи володіють компетенцією стосовно всіх питань судового характеру і мають виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції. Не повинно мати місця неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду. Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду чи пом'якшенню вироків, винесених судовими органами.

Підпунктом «d» пункту 2 принципу 1 Рекомендації № (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 року, визначено, що судді повинні приймати свої рішення цілком незалежно і мати змогу діяти без обмежень, без неправомочного впливу, підбурення, тиску, погроз, неправомочного прямого чи непрямого втручання, незалежно з чийого боку та з яких мотивів воно б не здійснювалось. У законі мають бути передбачені санкції проти осіб, які намагаються у такий спосіб впливати на суддів. Судді мають бути цілком вільними у винесенні неупередженого рішення у справі, яку вони розглядають, покладатись на своє внутрішнє переконання, власне тлумачення фактів та чинне законодавство. Судді не зобов'язані давати звіт щодо справ, які знаходяться в їх провадженні, ніякій особі, яка не належить до системи судової влади.

Пунктами 1 і 2 частини п’ятої статті 127 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” до компетенції Ради суддів України віднесено розроблення і організацію заходів щодо забезпечення незалежності судів та суддів, розгляд питань правового захисту суддів, прийняття відповідних рішень з цих питань.

Враховуюче вищенаведене, збори суддів Верховного Суду України просять розглянути на засіданні Ради суддів України ситуацію, яка склалася у зв’язку з необґрунтованим звинуваченням членом Вищої ради юстиції, заступником Генерального прокурора України М. Гаврилюком (до проведення відповідної перевірки згідно з чинним законодавством) суддів Верховного Суду України в допущенні порушення присяги і кримінально караних дій під час прийняття рішень у порядку виключного провадження щодо засуджених за тяжкі злочини, вчинені в період з 29 грудня 1999 року по 4 квітня 2000 року, яким було замінено покарання у вигляді смертної кари на п’ятнадцять років позбавлення волі.

За результатами розгляду зазначеного питання просимо прийняти рішення та вжити заходів, що спрямовані на гарантування незалежності і правовий захист суддів Верховного Суду України.

Звернення затверджено зборами суддів Верховного Суду України 14 листопада 2011 року.