Куди випливе Київ, лавіруючи між Брюсселем і Москвою?
Попри оголошення вироку в «справі Тимошенко», українське суспільство з подачі організаторів різних ток-шоу продовжує занурюватися в тонкощі газових контрактів. Тепер — під кутом зору інтеграційних напрямів руху держави та економічної співпраці. Сприяють цьому і спалахи активності європейських політиків, які сплели в один вузол політику, економіку і право.
Очевидне й імовірне
Найбільш обізнаними щодо наслідків підписання газових угод у січні 2009 року, напевне, стали слухачі імпровізованої лекції, яку на минулому тижні на одному з ток-шоу провів екс-президент Віктор Ющенко. Він по полицях розклав, які наслідки для країни мали і матимуть домовленості між Юлією Тимошенко та Володимиром Путіним щодо базової ціни, яка закладалася в розрахунок вартості блакитного палива. І навіть проілюстрував усе на дошці, чим нагадав журналістам часи свого головування в Нацбанку.
Можливо, завдяки наочності глядацька аудиторія сприйняла і зрозуміла головний меседж: у міру того, як зростатиме середня ціна на нафту, українська влада дедалі глибше в’язнутиме в перемовинах із Кремлем щодо знижок на блакитне паливо. Харківські угоди, які були вимушеним кроком для пом’якшення недалекоглядної позиції екс-прем’єра, на думку В.Ющенка, лише початок.
«Невдовзі ми станемо свідками, як газотранспортні компанії домовляться про можливість узяти в оренду газотранспортну систему України, або утворити консорціум», — прогнозує екс-президент. За це Росія ще на $100 знизить ціну. Потім знижками «заплатять» за вступ до Митного союзу, згодом — до валютного. У результаті Україна купуватиме газ по $200 за 1000 м3, тобто за ціною, щодо якої у 2009 році й була попередня домовленість президентів України та Росії.
Віктор Андрійович не згадував прізвище своєї колишньої соратниці по майдану, але й так було зрозуміло, хто поставив Україну в таку зручну для Кремля позицію. Щоправда, колишній Президент не запропонував альтернативних варіантів, як із цієї позиції вийти.
Дещо згодом уже на іншому каналі немов на підтвердження тієї лекції Прем’єр Микола Азаров пояснював, яких переваг досяг на переговорах зі своїм російським колегою щодо зони вільної торгівлі з країнами СНД. Водночас Микола Янович доводив, що підписаний договір не стане перешкодою на шляху до створення іншої зони — з Євросоюзом. Тим більше що Україна зацікавлена в європейському ринку.
Не знаю, як сприйняли його аргументи економісти, але для пересічного українця було абсолютно зрозуміло, що ні Москва, ні Брюссель своїми інтересами заради нас поступатися не збираються. Різниця між ними полягає тільки в тому, що хтось із них вимагає від нас більшої податливості…
Перетягування Києва
Європа наразі наголошує на політичних вимогах. Росія продовжує вдавати, що власна економіка для неї над усе. Однак з огляду на окремі виступи російських політиків та європейських чиновників можна зробити висновок, що і перша, і друга дещо лукавлять.
Наприклад, персона нон-грата в Україні за часів «помаранчевої» влади Костянтин Затулін в ефірі ще одного ток-шоу недвозначно дав зрозуміти, що Москва лише виграє в політичному сенсі від категоричної позиції представників ЄС. «Ультиматуми Україні ставить не Росія, а Європа. Наприклад: не вступайте до Митного союзу — і будемо з вами дружити, чи випустіть Ю.Тимошенко, тоді підпишемо, якими товарами будемо з вами торгувати», —зазначив він, посилаючись на висловлювання голови Єврокомісії Жозе-Мануеля Баррозу. При цьому, закликаючи до співпраці на ниві «великої економіки», російський представник використовував гасла з арсеналу великої політики: вам не треба намагатися приєднатися до Європи, бо ви і так в Європі.
Українських «євроінтеграторів» від опозиції при цьому дратували не аргументи на користь співпраці з Росією, а сама особа К.Затуліна, якого вони ототожнюють з «рукою Москви». Одначе складалося враження, що істинні мотиви такої позиції приховані в прагненні за будь-яку ціну сподобатися Європі, аби остання похвалила за антиросійську послідовність і не забувала підтримувати як морально, так і матеріально.
Кремль, очевидно, також послуговується не тільки прагматичним розрахунком. Експерти сходяться на думці, що перспектива втратити вплив на українську політику значно звузить так звану сферу впливу російської влади на світові процеси. Тому Москва то дає команду захищати «братню республіку» від нападок з боку прихильників Ю.Тимошенко за кордоном, то повертається до Києва спиною, аби ми гостріше відчули на собі європейський гнів.
Запрошення з ультиматумом
Своєю чергою Європа, яка і за «помаранчевих» часів давала чіткий сигнал про небажання глибокої інтеграції з Україною, знайшла для себе політичне виправдання, аби й надалі тримати Київ на відстані від дверей до ЄС. Чергова резолюція, яку підготували європарламентарі, ніби на замовлення Москви містить ультимативні формулювання: зранку — волю Ю.Тимошенко, ввечері… Ні, не угода про асоціацію чи зону вільної торгівлі, а обіцянка поміркувати, чи достойні ми звання європейської країни. Якщо українська влада пристане на такі вимоги, чи погодяться її виборці обміняти приниження держави на примарну перспективу стати приймаками в європейській сім’ї?
Прикметно, що тональність резолюції дуже нагадує риторику української опозиції, яка завжди лякала Європу гіперболами про сталінські часи. З подачі опонентів нинішньої української влади наш сучасний Кримінальний кодекс європейські політики сприймають як спадок радянських часів, не надто переймаючись, що перевищення влади, яке завдало збитків державі, у законодавстві багатьох країн розцінюється не як політична помилка, а виключно як злочин. Свіжим нагадуванням про це є «справа Жака Ширака», екс-президента Франції, якого не так давно обвинуватили у фінансових зловживаннях у часи, коли він перебував ще на посаді мера Парижа.
Та чи насправді Європа готова обміняти своє втручання в законодавство і судову систему іншої країни на економічні поступки? Навряд чи на тлі фінансових негараздів і навіть голосів старожилів Союзу — британців — про можливий вихід з ЄС Києву варто очікувати європреференцій. Швидше за все, для Брюсселя важливий сам факт примусити нас до покірності, як свого часу Белград, котрому 10 років тому обіцяли палкі обійми в обмін на видачу їхнього лідера, але тільки недавно прочинили європейські двері. Експерти припускають: якби не було процесу над Ю.Тимошенко, перепоною до ЄС стала б якась із українських реформ, результати парламентських виборів 2012 року чи інший формальний привід.
Отже, для Києва на цьому історичному етапі практично не важливо, в якому напрямку рухатися —на захід чи на схід. Обидва шляхи вимагають поступок, що незмінно приведуть українців у глухий кут розчарувань. Залишається хіба що з високо піднятою головою проходити повз зачинені двері сусідів туди, де з нами не будуть говорити мовою ультиматумів...
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 2.35 МБ)
Поки що погляди Києва і Брюсселя на українську європерспективу розходяться…
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!