Чи має господарський суд витребувати докази за власною ініціативою
Господарський суд у вирішенні питання про витребування доказів пов’язаний волею сторін або прокурора. Така залежність стає дестабілізуючим чинником для судочинства.
Обов’язок чи право?
Відповідно до ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Аналізуючи зміст цієї статті, можна дійти висновку, що господарський суд не має права за власною ініціативою витребувати докази, а може це робити лише на підставі клопотання сторони або прокурора. Проте такий висновок був би передчасним.
До 30.07.2010, коли набрали чинності положення закону «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI щодо внесення змін до ст.38 ГПК, ч.1 ст.38 мала таку редакцію: «Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору». Тобто суд не був пов’язаний ніякими клопотаннями сторони або прокурора і мусив за власною ініціативою витребувати докази, якщо подані сторонами матеріали були недостатніми для вирішення спору.
Те, як наразі виписана редакція ст.38 ГПК, говорить про право, а не обов’язок суду витребувати докази. При цьому таке право реалізується тільки за умови отримання господарським судом від сторони або прокурора відповідного клопотання. Проте є певна особливість.
Конфлікт норм
Правові приписи, викладені в ч.1 ст.38 ГПК вступають у конфлікт з комплексним баченням вимог ч.1 ст.43, п.4 ч.1 ст.65, п.1 ч.1 ст.104 цього ж кодексу. Так, відповідно до ч.1 ст.43 ГПК «господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом». У п.4 ч.1 ст.65 ГПК передбачено, що «метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя» в ході підготовки справи до розгляду в необхідних випадках витребує від сторін, інших підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, їх посадових осіб «документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження».
Згідно з п.1 ч.1 ст.104 ГПК «неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи», є підставою для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду.
Отже, логічно припустити: щоб забезпечити повний і об’єктивний розгляд усіх обставин справи, місцевому господарському суду обов’язково потрібно дослідити докази (матеріали і документи) — як ті, які подані сторонами, так і ті, які необхідні для вирішення спору і перебувають у сторін, інших підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, їхніх посадових осіб.
Якщо суд першої інстанції, за ч.1 ст.38 ГПК не має права за власною ініціативою витребувати докази, а сторонами всіх потрібних доказів не надано, то суд буде не в змозі забезпечити повноту та об’єктивність розгляду всіх обставин справи, що, у свою чергу, згідно з приписами п.1 ч.1 ст.104 ГПК може бути розцінено судами апеляційної та касаційної інстанцій як неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи. Останнє, нагадаємо, є підставою для скасування або зміни рішення.
Інертна воля господарського суду
Зі змісту приписів п.4 ч.1 ст.65 ГПК та п.1 ч.1 ст.43 ГПК все-таки вбачається право господарського суду за власною ініціативою витребувати необхідні для вирішення спору докази без відповідного клопотання сторони або прокурора. Проте ключовими в такому тлумаченні передбаченого п.4 ч.1 ст.65 ГПК права суду на витребування доказів є те, що воно реалізується лише «в ході підготовки справи до розгляду». Під час же процесу, хоч яку б сильну потребу в додаткових доказах суд відчував (навіть якщо від цього залежатиме забезпечення всебічності, повноти й об’єктивності розгляду всіх обставин справи), суд має керуватися приписами ст.38 ГПК і сподіватися, що сторона або прокурор подадуть відповідне клопотання.
Саме в цьому вбачається певна інертність волі господарського суду. Він, як того вимагають стст.8 і 19 Конституції, жорстко дотримуючись вимог ч.1 ст.38 ГПК, стає заручником сторін у справі, які далеко не завжди подають усі наявні в них докази, що можуть суттєво вплинути на майбутнє рішення суду.
Отже, з часу внесення змін до ст.38 ГПК господарський суд фактично поставлений перед вибором: витребувати докази за власною ініціативою, тим самим порушуючи стст.8, 19 Конституції та ст.38 ГПК, проте виконуючи обов’язок, передбачений в ст.43 ГПК, чи оцінювати обставини справи тільки на підставі наданих сторонами доказів і тим самим не забезпечувати всебічного, повного й об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
Чи доречно в такій ситуації з двох зол обирати найменше? Яке зло найменше? Що більше відповідає інтересам суспільства сьогодні: інертний суд, сповнений буквоїдства, чи суд, який всебічно, повно й об’єктивно розглядає справи?
Лещата закону
У будь-якому випадку господарський суд сьогодні поставлено у своєрідні лещата.
Органи державної влади та місцевого самоврядування, їхні посадові особи при здійсненні своїх повноважень мають керуватись стст.8 і 19 Конституції. Публічні рішення, прийняті вказаними органами та їхніми посадовими особами на виконання наданих їм повноважень, мають видаватися виключно на конституційних засадах і не викривляти сутності та змісту Основного Закону держави.
Аналогічна правова позиція викладена Конституційним Судом у рішенні від 16.04.2009 №7-рп/2009 (у справі про скасування актів органів місцевого самоврядування).
Так, з одного боку, господарський суд зобов’язаний дотримуватися закону. З другого — виникає питання: яка вимога закону у випадку конфлікту приписів ст.38 та ст.43 ГПК (в контексті порушеного в цій статті питання) є головнішою? У разі буквального розуміння вимог закону принципу верховенства права більше відповідатиме застосування ст.38 ГПК:
- не витребувати докази, якщо сторона або прокурор не просять про це;
- нічого не робити й оцінювати обставини справи тільки на підставі наданих сторонами доказів.
Проте основоположним принципам судочинства більше відповідатиме застосування ст.43 ГПК — витребування судом доказів за власною ініціативою з метою забезпечення повного й об’єктивного розгляду справи.
Отже, перед господарським судом постало дуже складне питання, відповідь на яке дати однозначно неможливо. Правда є з обох боків. Залишається сподіватися, що Верховна Рада зверне увагу на суперечність між ст.38 та ст.43 ГПК і з метою його усунення дозволить господарському суду за власною ініціативою витребувати докази на всіх стадіях судового процесу.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 3.54 МБ)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!