Присудження грошової компенсації можливе лише за умови завчасного внесення другим із подружжя відповідної суми на депозитний рахунок суду
Верховний Суд України
Іменем України
Ухвала
16 лютого 2011 року м.Київ
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Патрюка М.В.,
суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 3 до Особи 4 про поділ спільного майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля та причепа, за касаційною скаргою Особи 4 на рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 12.11.2009 та рішення Апеляційного суду Харківської області від 13.04.2010,
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2009 року Особа 3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що перебувала з Особою 4 у зареєстрованому шлюбі з 17 серпня 1991 року, від якого мають сина — Особу 5, Інформація 1. Ведення спільного господарства вони припинили на початку 2009 року. За час шлюбу ними набуто рухоме й нерухоме майно, яке є спільним майном подружжя, а саме: два нежитлові будинки, що знаходяться за Адресою 1, вартістю 8512 грн. та за Адресою 2 вартістю 10 тис. грн., які використовуються як магазини; вантажний автомобіль Renalt Premium 400, 1998 року випуску, вартістю 125 тис. грн.; вантажний причіп Krone, 1993 року випуску, вартістю 51 тис. грн.; легковий автомобіль Nissan Almera, 2006 року випуску, вартістю 76 тис. грн.; вантажний автомобіль КАМАЗ 5320, 1993 року випуску, 78 тис. грн.; причіп ГКБ 8350, 1987 року випуску, вартістю 31 тис. грн.; нерухоме майно; торгове обладнання, яке знаходиться в магазинах. Крім того, вони мають невиконані боргові зобов'язання перед банком за кредитним договором у розмірі 88810 грн.
Позивачка, уточнивши свої позовні вимоги, просила виділити їй обидва нежитлові приміщення, в яких знаходяться магазини з торговим обладнанням, а саме: 2 холодильні вітрини вартістю 2500 грн. кожна; 20 торговельних стелажів вартістю 6 тис. грн.; залишок товарів у магазинах вартістю 45 тис. грн., а відповідачеві — усі транспортні засоби загальною вартістю 252 тис. грн. і зобов'язати його сплатити кредит у розмірі 88810 грн., визнати недійсним договір купівлі-продажу вантажного автомобіля КАМАЗ 5320, 1993 року випуску, та причепа ГКБ 8350, 1987 року випуску, стягнути з відповідача судові витрати.
Рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 12.11.2009 позов задоволено частково: стягнуто з Особи 4 на користь Особи 3 1/2 вартості спільного майна подружжя в розмірі 140750 грн., залишивши спірне майно у власності та використанні фізичної особи — підприємця — Особи 4; у решті позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 13.04.2010 рішення місцевого суду змінено: визнано за Особою 3 право власності на нежитловий будинок (магазин) вартістю 8500 грн. з холодильною вітриною вартістю 2500 грн., що розташований за Адресою 1, та легковий автомобіль Nissan Almera, 2006 року випуску, державний номерний знак №* вартістю 76 тис. грн.; зменшено розмір стягнених з Особи 4 на користь Особи 3 коштів до 51250 грн.; стягнуто з Особи 4 на користь Особи 3 судовий збір у розмірі 1700 грн. та 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи; у решті рішення місцевого суду залишено без змін.
У касаційній скарзі Особа 4, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить ухвалені судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.324 ЦПК підставою для касаційного оскарження є неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Ураховуючи положення п.2 розд.ХІІІ «Перехідні положення» закону від 7.07.2010 №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» справа розглядається за правилами ЦПК від 18.03.2004 у редакції, чинній до введення в дію закону від 7.07.2010.
Задовольняючи частково позовні вимоги Особи 3, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно, придбане за час шлюбу, необхідно залишити у власності та користуванні Особи 4, оскільки воно є речами, які необхідні йому для використання в своїй професійній діяльності. В частині поділу іншого майна подружжя суд першої інстанції відмовив на підставі його відсутності.
Змінюючи рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив із того, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу за правилами гл.8 СК. Вартість спільного майна подружжя визначена сторонами й складає 281500 грн., і саме на такій вартості наполягав відповідач, тому з урахуванням того, що позивачці виділено майно вартістю 87 тис. грн., з відповідача на її користь необхідно стягнути 51250 грн.
Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов їх із порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст.213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.
Згідно з ст.214 ЦПК під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні відомості (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають зі встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним положенням закону рішення апеляційного суду не відповідає.
Судом установлено, що сторони заявили вимоги про поділ майна подружжя, набутого ними за час шлюбу. При цьому Особа 4 є фізичною особою — підприємцем, який у своїй підприємницькій діяльності використовує частину спільного сумісного майна.
Відносно нежитлових будівель (магазинів), що розташовані за Адресою 2 та Адресою 1, які згідно з свідоцтвом про право власності від 27.10.2006 і договором купівлі-продажу від 9.06.99 належать відповідачеві, то доводи апеляційного суду про їх поділ як спільного сумісного майна подружжя з визнанням права власності на один із них за позивачкою, не відповідають вимогам закону.
Проте суд не з'ясував, яка норма матеріального права підлягає застосуванню до цих правовідносин, та не врахував, що згідно з стст.57, 61 СК, ст.52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи — підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший з подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. На таке застосування вимог закону звернуто увагу судів у п.29 постанови Пленуму ВС від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя». У разі, якщо таке майно придбане спільно і є майном подружжя, то іншому з подружжя належить компенсувати його вартість при поділі майна.
Що стосується поділу товару, що знаходився в магазинах, які використовує у своїй підприємницькій діяльності Особа 4, то суд апеляційної інстанції не встановив наявність цього майна (чи його частини) на час розгляду справи. Разом із тим, відмовляючи в позові про поділ цього майна, апеляційний суд зазначив, що наявність майна в натурі не підтверджена, а позову про виділення майна одному з подружжя з виплатою компенсації пред'явлено не було. Також суд не з'ясував, чи підлягає цей товар поділу як майно подружжя, якщо воно використовується у підприємницькій діяльності.
Крім того, суди залишили без розгляду вимоги щодо поділу споживчого кредиту, не врахували, що згідно з ч.3 ст.61 СК, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, за загальним правилом майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини. Також ст.70 СК передбачено, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними чи шлюбним договором.
Як роз'яснив Пленум ВС в пп.23, 24 постанови від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч.4 ст.65 СК).
Таким чином, у результаті взяття в кредит коштів для використання на споживчі цілі боргові зобов'язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той, хто підписав кредитний договір.
Крім того, апеляційний суд, стягуючи компенсацію частки в майні подружжя, не звернув уваги на те, що присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе лише за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (ч.5 ст.71 СК). Матеріали справи не містять даних про сплату Особою 4 на депозит суду відповідної грошової суми.
Таким чином, порушивши вимоги стст.212—214 ЦПК, апеляційний суд, ухвалюючи власне рішення, доводів сторін по суті позовних вимог не перевірив; не дав оцінки тому, що в кредитному договорі зазначено, що майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини; фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не встановив; не обгрунтував обраний ним варіант поділу майна та не навів розрахунків на підтвердження правильності визначення часток кожної зі сторін у праві власності на нежитлові приміщення та транспортні засоби, а також правильності визначення розміру грошової компенсації на користь Особи 3.
За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст.213 ЦПК щодо законності й обгрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст.338 ЦПК є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись стст.336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати в цивільних справах ВС
УХВАЛИЛА:
Касаційну скаргу Особи 4 задовольнити частково.
Рішення Апеляційного суду Харківської області від 13.04.2010 скасувати, справу передати на новий апеляційний розгляд.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 7.41 МБ)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!