Насадження релігійних норм не гарантує процвітання, але й ліберальна демократія спричиняє дедалі більше розчарування
Від початку революцій, що прокотилися арабськими країнами, минуло вже три роки. Остаточні підсумки явища, яке отримало назву «арабська весна», підбивати ще зарано, але деякі результати ці повстання вже принесли. Головний з них — докорінна зміна уявлень арабів про саму природу влади та її основні функції.
У грудні 2010 р. туніський торговець овочами Мухаммед Буазізі на знак протесту проти зловживань місцевої влади спалив себе в будівлі адміністрації занедбаного міста Сіді Бузіз. Мало хто тоді уявляв, що це самогубство спричинить зміни, які можна за масштабами порівняти з наслідками розпаду Оттоманської імперії.
Порівняно безкровне повстання, що спалахнуло в Тунісі після самоспалення М.Буазізі, завершилося успіхом. Місцевий президент Зін ель-Абідін Бен Алі був вигнаний з країни і знайшов прихисток у Саудівській Аравії. Після цієї події арабський світ буквально вибухнув: майже одночасно люди під антиурядовими гаслами стали масово виходити на вулиці Єгипту, Бахрейну, Ємену, Лівії і Сирії. Дещо менш масштабними були акції протесту в Йорданії, Омані, Кувейті і Саудівській Аравії.
Арабський світ неначе прокинувся від довгої сплячки. Люди почали усвідомлювати себе справжніми громадянами — політично зрілими і готовими взяти на себе відповідальність за власну долю. Проте це усвідомлення зовсім не вирішило всіх проблем. Вихід з політичного дитинства поставив перед жителями арабських країн фундаментальне питання: у якому напрямі йти тепер? Єдиної для всіх арабських країн відповіді немає, а її пошуки пов’язані з величезними складнощами.
Мабуть, найбільш важливим результатом повстань у арабському світі стала поява в цих країнах справжніх громадян, здатних відстоювати свої цілі й інтереси перед лицем влади. Вони прийшли на місце безвольних виконавців, які за ударом батога без зайвих розмов виконували те, чого вимагали правителі. Зараз же можновладцям доводиться прислухатися до думки жителів своїх країн.
Сама влада в арабських країнах остаточно втратила сакральний характер. Усунення неугодного правителя для їх жителів стало майже буденною справою. Як показує єгипетський досвід, у позбавленні від президента, котрий почав «бронзовіти», немає нічого особливого. Лівійці, ліквідувавши ексцентричного Муаммара Каддафі, і зовсім не бажають шукати йому заміну — без «батька народу», як з’ясувалося, живеться значно краще.
Можна сказати, що зараз в арабському світі відбувається процес переходу від феодалізму до створення національних держав. Наслідки життя протягом тисячоліть при абсолютній монархії (як би вона офіційно не називалася) все ще даються взнаки: релігійна, кланова й земляцька ідентичність, як і раніше, сильніша за національну. Люди дуже звикли жити за ситуації, коли від них нічого не залежить, а мізерні побутові блага їм дає «найсвітліший». Проте із завоюванням прав, свобод (а разом із ними і відповідальності) ситуація все ж таки починає змінюватися. Єгиптяни, тунісці, лівійці та інші поступово усвідомлюють, що якість їхнього життя залежить від ухвалюваних ними рішень і повсякденної праці, а не від волі конкретного правителя.
Серйозними перепонами на шляху до формування повноцінних арабських націй все ще залишається середньовічне бачення суті так званого політичного ісламу, характерне для неосвічених верств населення. Їх уявлення про те, що прихід до влади ісламістів чарівним чином вирішить усі проблеми, було серйозно підірване прикладами Єгипту й Тунісу. Зараз дедалі більше людей у цих країнах (та й інших теж) розуміють, що насадження релігійних норм не гарантує процвітання, швидше, навпаки. При цьому й ліберальна демократія в країнах, де перемогла революція, викликає дедалі більше розчарування. Саме завдяки чесним і вільним виборам владу в Тунісі й Єгипті отримали ісламісти, які привели економіку в стан стагнації. Але надія на поліпшення в арабському світі все ж таки є.
Прикладом найбільш успішного постреволюційного арабського суспільства зараз є лівійське місто Місурата. Незважаючи на повну відсутність там нафти, рівень життя в приморському місті на порядок вищий, ніж у цілому в Лівії, не говорячи вже про сусідні країни. Влада в Місураті належить багатим городянам (біднота від прийняття рішень усунена), податків і зборів фактично немає, правила ведення бізнесу максимально полегшені, а всіх ісламістів, соціалістів та прихильників інших ідеологій вигнано. У цих умовах місто розквітло, а його пороги стали оббивати тисячі охочих «долучитися» до багатства.
Зрозуміло, що ніякою демократією тут і не пахне, але, можливо, саме такий підхід — позбавлений ідеологічної складової і без натяку на патерналізм — міг би стати вдалою моделлю для арабських країн, що позбулися диктаторів. Правда, перед цим арабам доведеться набити ще багато гуль, намагаючись побудувати те чи інше «ідеальне суспільство», засноване на запорошених ідеологемах, які далекі від реальності.
Найважливішим результатом повстань в арабському світі стала поява в цих країнах справжніх громадян, здатних відстоювати свої цілі та інтереси перед лицем влади.
Матеріали за темою
Нелюдський розум обмежили рамками в Європі
17.03.2024
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!